Zojmdhibkm AM;?GDHDHKLYGLBGBFBJHD …nauka.nlu.edu.ua/download/diss/Zubenko/d_Zubenko.pdf · < 1...

$Page 1: Zojmdhibkm AM;?GDHDHKLYGLBGBFBJHD …nauka.nlu.edu.ua/download/diss/Zubenko/d_Zubenko.pdf · < 1 ;hjbkh\h = K$
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

ЗУБЕНКО КОСТЯНТИН ВОЛОДИМИРОВИЧ

УДК 347.214

ЦИВІЛЬНИЙ ОБОРОТ РУХОМИХ РЕЧЕЙ,

НА ЯКІ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ ПОШИРЕНО

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ НЕРУХОМОСТІ

12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник –

Бірюкова Алевтина Геннадіївна,

доктор юридичних наук, доцент

ХАРКІВ

2017

2

ЗМІСТ

ВСТУП ………………………………………………………………………… 3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО РУХОМІ РЕЧІ, НА ЯКІ

ПОШИРЕНО ПРАВОВИЙ РЕЖИМ НЕРУХОМОСТІ …………………….. 12

1.1. Поширення правового режиму нерухомості на рухомі речі:

міжнародний досвід та сучасний законодавчий підхід ……………….. 12

1.2. Рухомі речі, на які законодавством України поширено правовий

режим нерухомості, як об'єкти цивільного обороту …………………… 38

1.3. Класифікація рухомих речей, на які законодавством України

поширено правовий режим нерухомості ………………………………...

67

Висновки до розділу 1 ………………………………………………………... 88

РОЗДІЛ 2. ЦИВІЛЬНИЙ ОБОРОТ ОКРЕМИХ ВИДІВ РУХОМИХ

РЕЧЕЙ, НА ЯКІ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ ПОШИРЕНО

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ НЕРУХОМОСТІ ……………………………………..

91

2.1. Загальна характеристика цивільного обороту рухомих речей, на

які законодавством України поширено правовий режим нерухомості 91

2.2. Введення в цивільний оборот повітряних та морських суден,

суден внутрішнього плавання і космічних об'єктів …………………….. 111

2.3. Цивільно-правові конструкції, що забезпечують цивільний

оборот повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання і

космічних об'єктів ………………………………………………………… 129

2.4. Специфіка іпотеки і притримання повітряних та морських суден

суден внутрішнього плавання і космічних об’єктів …………………….

156

Висновки до розділу 2 ……………………………………………................. 181

ВИСНОВКИ ………………………………………………………………….... 185

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………...... 191

3

ВСТУП

Актуальність теми. З прийняттям Цивільного кодексу України (далі – ЦК

України) у вітчизняне законодавство було повернуто поділ речей на рухомі й

нерухомі, що здійснюється положеннями основних актів цивільного

законодавства практично всіх європейських держав. Поряд із цим у відповідній

статті (ст. 181) знайшло відображення і положення, що режим нерухомої речі

може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна

внутрішнього плавання й космічні об'єкти, а також інші речі, права на які

підлягають державній реєстрації. Використання такого роду юридичної фікції

не є новим для регулювання майнових правовідносин, але малодослідженими

залишаються причини застосування такого засобу правового регулювання.

Крім того, порушене питання актуалізується і тим, що самі критерії

розмежування рухомих і нерухомих речей в сучасному законодавстві

викликають багато дискусій і при цьому положення чинного цивільного

законодавства закладають принципові відмінності в регулюванні обороту

рухомих і нерухомих речей. Тому існування такої групи об’єктів цивільних

правовідносин як рухомі речі, на які законом поширено правовий режим

нерухомості, вимагає чіткого визначення речей, на які поширюється правовий

режим нерухомості й визначення нормативних положень, що застосовуються

до регулювання відносин з ними. Це потреба науки й практики

правозастосування.

Недослідженість цієї проблематики, зокрема і на рівні комплексних

дисертаційних чи монографічних робіт, відсутність системної законодавчої

позиції щодо відповідних речей і правил їх цивільного обороту, а також

відмінності в правових режимах рухомого й нерухомого майна, які

запроваджені положеннями чинного цивільного законодавства України й

міжнародними нормативно-правовими актами, обумовлюють актуальність

порушеного питання й визначають потребу в його науковому аналізі.

4

Зв’язок роботи із науковими програмами, планами, темами. Тема

дисертації затверджена на засіданні вченої ради Національного юридичного

університету імені Ярослава Мудрого 26 грудня 2014 року, протокол № 4 і

узгоджується із планом науково-дослідних робіт кафедри цивільного права № 2

університету в межах державної цільової комплексної програми «Проблеми

вдосконалення правового регулювання особистих немайнових та майнових

відносин в Україні» (номер державної реєстрації 0111U000963).

Мета і завдання дослідження. Виходячи із сучасного стану наукового

дослідження проблеми, мета роботи полягає у визначенні особливостей

цивільного обороту рухомих речей, на які поширюється правовий режим

нерухомості.

Досягнення мети зумовило постановку таких основних завдань:

– визначити сучасні критерії розмежування рухомих і нерухомих речей як

об’єктів цивільних правовідносин;

– встановити підстави і причини поширення правового режиму

нерухомості на окремі рухомі речі, й з'ясувати коло таких речей;

– визначити зміст цивільного обороту рухомих речей, на які поширюється

правовий режим нерухомості, і зміст такого правового режиму;

– проаналізувати порядок введення в цивільний оборот рухомих речей, на

які поширено правовий режим нерухомості, і вчинення правочинів з такими

об’єктами;

– з'ясувати зміст державної реєстрації у сфері цивільного обороту рухомих

речей, на які поширено правовий режим нерухомості, і її вплив на нього;

– встановити порядок застави рухомих речей, на які поширюється

правовий режим нерухомості.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають, змінюються

та припиняються у зв’язку з введенням у цивільний оборот рухомих речей, на

які законодавством України поширюється правовий режим нерухомості, а

також вчиненням з такими речами правочинів, що спричиняють виникнення,

перехід та припинення речових прав на них.

5

Предметом дослідження є цивільний оборот рухомих речей, на які

законодавством України поширено правовий режим нерухомості.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є

діалектичний метод та інші методи й прийоми наукового пізнання. Методи

аналізу та синтезу використано для дослідження наукової думки щодо

поширення правового режиму нерухомості на рухомі речі, розгляду

відповідних законодавчих положень і визначення підстав такого поширення.

За допомогою структурно-функціонального методу, методів класифікації та

групування розглянуто класифікації повітряних та морських суден, суден

внутрішнього плавання й космічних об’єктів. Герменевтичний метод

використано для тлумачення положень ЦК України, зокрема абз. 2 ч. 1 ст. 181,

а також інших нормативно-правових актів для визначення підстав поширення

правового режиму нерухомості на рухомі речі, а також встановленню

нормативних положень, що підлягають застосуванню до відносин з такими

речами. У роботі використано історичний метод, за допомогою якого

встановлено юридичні корені питання поділу речей на рухомі й нерухомі,

визначено причини формування різних підходів до кола рухомих речей, на які

поширюється правовий режим нерухомості.

Науково-теоретичну базу дослідження цивільного обороту рухомих речей,

на які поширено правовий режим нерухомості, складають праці вітчизняних і

зарубіжних правників, зокрема: В. А. Бєлова, О. О. Бойко, І. В. Болокан,

В. І. Борисової, Г. С. Васильєва, І. В. Венедіктової, Ю. В. Виниченко,

Ю. С. Гамбарова, А. А. Герц, С. П. Гришаєва, Н. В. Грищук, М. В. Домашенка,

Г. Ф. Дормидонтова, М. Л. Дювернуа, І. О. Ємелькіної, О. Ю. Жидельової,

І. В. Жилінкової, В. В. Вітрянського, М. М. Дякович, Р. В. Карпова,

О. С. Кізлової, Д. Д. Коссе, У. М. Кубари, Н. С. Кузнєцової, П. Ф. Кулинича,

О. В. Лунєвої, Р. А. Майданика, Є. О. Мічуріна, Е. Є. Назаренко, С. В. Нижного,

О. О. Нігреєвої, З. В. Нікітіної, Ю. П. Пацурківського, І. С. Перетерського,

С. О. Погрібного, В. А. Рибачок, А. І. Ріпенка, В. Є. Рубаника, С. О. Сліпченко,

І. В. Спасибо-Фатєєвої, Е. О. Суханова, Л. Л. Тарасенка, К. А. Флейшиць,

6

Г. Г. Харченко, С. В. Храпача, А. Р. Чанишевої, А. О. Шевиріна,

Г. Ф. Шершеневича, С. І. Шимон, О. Р. Шишки, Ю. М. Юркевича,

В. Л. Яроцького та ін.

Нормативною основою написання роботи слугували положення

Конституції України, ЦК України, Кодексу торговельного мореплавства

України (далі – КТМ України), Повітряного кодексу України (далі – ПК

України), Кодексу України про надра, Законів України «Про державну

реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», «Про іпотеку»,

«Про заставу», «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»

«Про космічну діяльність», «Про транспорт» «Про міжнародне приватне право»

та ін.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що це перша

наукова робота, в якій комплексно досліджено особливості цивільного обороту

рухомих речей, на які законодавством України поширено правовий режим

нерухомості, а також підстави поширення такого режиму.

У ході наукового дослідження отримано такі основні наукові результати:

уперше:

– обґрунтовано неможливість повного і беззастережного поширення

правового режиму нерухомих речей на повітряні та морські судна, судна

внутрішнього плавання, космічні об'єкти, інші аналогічні речі. Доведено, що не

всі нормативні приписи, які визначають правовий режим речей, що законодавчо

визнані нерухомими в силу їх фізичних властивостей (земельні ділянки,

будівлі, споруди тощо), підлягають поширенню на відносини з речами, на які

законодавством України поширено правовий режим нерухомості (повітряні,

морські судна тощо). Наприклад, до відносин у сфері обороту речей, на які

законодавством України поширено правовий режим нерухомості, не підлягають

застосуванню положення ст. 657 (форма окремих видів договорів купівлі-

продажу) та ч. 2 ст. 719 (форма договору дарування) ЦК України тощо;

– встановлено, що можливість набуття іпотекодержателем права власності

на повітряні, морські судна, судна внутрішнього плавання або космічні об’єкти,

7

як предмети іпотеки, повинна бути зафіксована у вигляді відповідного

письмового застереження в іпотечному договорі. Доведено, що при відчуженні

іпотекодержателем зазначених речей або вчиненні щодо них інших правочинів

в якості власника, за умови виконання приписів чинного цивільного

законодавства України щодо їх реєстрації (перереєстрації), іпотечні відносини

щодо речей, на які поширено правовий режим нерухомості, що перебували в

іпотеці, припиняються;

– встановлено межі застосування окремих договірних конструкцій, які

широко використовуються у сфері обороту в Україні «класичних» нерухомих

речей (земельних ділянок, будівель, споруд тощо), стосовно речей, на які

поширено правовий режим нерухомості. Обґрунтовано, що правова природа

договірних відносин, які виникають на підставі договорів найму (оренди)

земельної ділянки (пар. 3 гл. 58 ЦК України), найму будівлі або іншої

капітальної споруди (пар. 4 гл. 58 ЦК України) і найму (оренди) житла

(гл. 59 ЦК України) унеможливлює розгляд в якості їх можливого предмета

передачу у тимчасове користування повітряних та морських суден, суден

внутрішнього плавання і космічних об’єктів. Передача цих речей у тимчасове

користування в Україні здійснюється за правилами, встановленими

положеннями законодавства щодо транспортних засобів (пар. 5 гл. 58

ЦК України);

– визначено, що державна реєстрація іпотеки морських суден і суден

внутрішнього плавання в Державному судновому реєстрі України, Судновій

книзі України й Державному реєстрі обтяжень рухомого майна не може

розглядатись в якості одного із юридичних фактів фактичного складу, наявність

якого є підставою для виникнення іпотечних відносин стосовно речей, на які

чинним законодавством України поширено правовий режим нерухомості.

Вказані реєстраційні дії забезпечують лише достовірність відомостей

Державного реєстру обтяжень рухомого майна. Відомості інших баз даних в цій

частині не забезпечені правовстановлюючим характером реєстрації, у зв'язку з

чим не можуть вважатись повністю достовірними, а тому застава морських

8

суден і суден внутрішнього плавання виникає з моменту її реєстрації в

Державному реєстрі обтяжень рухомого майна;

удосконалено:

– положення щодо специфіки цивільного обороту речей, на які поширено

правовий режим нерухомості. Пропонується розглядати цивільний оборот

речей, на які поширено правовий режим нерухомості, як сферу цивільних

правовідносин, що поєднує юридичні факти (правочини, акти державної

реєстрації рухомих речей, прав на них тощо), внаслідок настання яких

відбувається зміна власника речі, а також виникнення, перехід та припинення

похідних речових прав на досліджувані речі. Обґрунтовується, що такий підхід

відповідає меті правового регулювання, оскільки передбачає, що речі,

оборотоздатність яких обмежена, не можуть бути предметом не тільки

правочинів щодо їх відчуження, а й щодо виникнення та переходу похідних

речових прав на них;

– наукові погляди щодо окремих категорій речей, правове регулювання

відносин стосовно яких має прогалини. Високі споживчі та вартісні

характеристики обумовлюють потребу в законодавчому поширенні правового

режиму нерухомості стосовно нафто- та газовидобувних вишок, що

використовуються для видобування корисних копалин на морському шельфі;

газо- та нафтопроводів; берегових капітальних споруд (пристані, пірси тощо);

багаторічних насаджень; асфальтобетонного покриття дороги тощо, які в

сучасних умовах підпадають під введене у правовий вжиток Міністерством

юстиції України словосполучення «поліпшення земельної ділянки». Положення

чинного цивільного законодавства України визнають за цими речами характер

земельних поліпшень і не відносять їх до самостійних об’єктів нерухомого

майна;

– розуміння системи правових засобів забезпечення стабільності та

прозорості цивільного обороту повітряних та морських суден, суден

внутрішнього плавання і космічних об’єктів. Запропоновано розглядати в

якості альтернативи нотаріального посвідчення правочинів щодо повітряних та

9

морських суден, суден внутрішнього плавання й космічних об’єктів, як

чинника забезпечення стабільності та прозорості цивільного обороту цих речей,

їх вчинення в простій письмовій формі з наданням публічності цій процедурі в

спеціалізованих сервісних центрах надання послуг (по аналогії з

автотранспортними засобами);

набули подальшого розвитку:

– наукові погляди з приводу моменту поширення правового режиму

нерухомості на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання і

космічні об'єкти. Обґрунтовано, що законодавчі положення визначають

поширення такого режиму на зазначені речі необхідністю проведення

реєстрації прав на них, але не самим фактом такої реєстрації. Проте з позицій

практики правозастосування більш конструктивним є підхід поширення

правового режиму нерухомості на ці речі з моменту реєстрації, оскільки саме в

ході її здійснення визначається належність речі до об’єктів, права на які

підлягають реєстрації. Крім того, нормативні положення встановлюють

критерії, за якими не всі види зазначених об’єктів, а тому і права на них,

підлягають державній реєстрації;

– наукові висновки щодо поширення правового режиму нерухомості на

рухомі речі. Обґрунтовано, що положення чинного цивільного законодавства

України поряд із закріпленням переліку рухомих речей, на які поширюється

правовий режим нерухомості, і критерію такого поширення використовують,

зокрема, і критерій цільового призначення складних речей для поширення

правового режиму нерухомості на рухомі речі, прикладом чому є підприємство

як єдиний майновий комплекс, що перебуває в цивільному обороті як нерухоме

майно, хоча поєднує в собі як рухомі, так і нерухомі речі, що можуть бути

самостійними об’єктами правовідносин;

– наукові погляди щодо особливостей цивільно-правового механізму

продажу предмету іпотеки іпотекодержателем як способу звернення стягнення

на нього. Обґрунтовується, що при продажу предмету іпотеки від власного

імені в порядку, передбаченому ст. 38 Закону України «Про іпотеку»,

10

іпотекодержатель виступає суб’єктом реалізації відповідного майна, а не його

власником незалежно від того, чи є підставою реалізації цього механізму

рішення суду, ухвалене на підставі ст. 39 Закону України «Про іпотеку»,

договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в

іпотечному договорі, навіть якщо іпотечним договором або відповідним

застереженням передбачено альтернативу у вигляді набуття права власності

іпотекодержателем на предмет іпотеки або його продаж іпотекодержателем.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості

використання висновків та пропозицій дисертації в: правотворчій діяльності –

для удосконалення положень чинного законодавства України, що

регламентують відносини у сфері цивільного обороту рухомих речей, на які

поширено правовий режим нерухомості; науково-дослідній сфері – для

подальших досліджень проблем, пов’язаних з порядком вчиненням правочинів

з рухомими речами, на які поширено правовий режим нерухомості, а також

таким правовим режимом, підставами та умовами його поширення на об’єкти

цивільного обороту; правозастосовчій діяльності судів при розгляді

відповідних категорій справ, адвокатами та іншими суб’єктами під час

здійснення професійної діяльності; навчальному процесі – під час викладання

дисципліни «Цивільне право України», при підготовці відповідних методичних

та навчальних посібників, а також підручників для студентів вищих навчальних

закладів юридичної освіти.

Апробація результатів дисертації. Одержані в ході дослідження

висновки, узагальнення та пропозиції обговорювалися на засіданні кафедри

цивільного права № 2 Національного юридичного університету імені Ярослава

Мудрого, оприлюднювалися на міжнародних науково-практичних

конференціях «Проблеми вдосконалення правового забезпечення прав та

основних свобод людини і громадянина» (м. Запоріжжя, 24 – 25 червня

2016 року), «Державне регулювання суспільних відносин: розвиток

законодавства та проблеми правозастосування» (м. Київ, 08 – 09 липня

11

2016 року), «Національні та міжнародні стандарти сучасного державотворення:

тенденції та перспективи розвитку» (м. Харків, 05 – 06 серпня 2016 року).

Публікації. За результатами дисертації опубліковано п’ять наукових

статей, з яких чотири в наукових фахових виданнях, одна стаття в науковому

періодичному виданні іншої держави з юридичного напрямку та тези трьох

доповідей на науково-практичних конференціях.

12

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО РУХОМІ РЕЧІ, НА ЯКІ ПОШИРЕНО

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ НЕРУХОМОСТІ

1.1. Поширення правового режиму нерухомості на рухомі речі:

міжнародний досвід та сучасний законодавчий підхід

Розвиток юридичної техніки й засобів правового регулювання суспільних

відносин сприяв виникненню юридичних фікцій, що дозволяють законодавцю,

економлячи нормативний інструментарій, досягати мети правового

регулювання суспільних відносини з певними видами об’єктів майнового

обороту. Юридична фікція являє собою особливий засіб юридичної техніки,

який полягає у визнанні завідомо неіснуючого факту існуючим, або, навпаки,

неіснуючим існуючого [44, с. 138]. Використання юридичної фікції обумовлює

«підведення» факту дійсності під поняття (формулу), що прямо протирічить

такому факту [185, с. 19]. З точки зору правового регулювання суспільних

відносин і практики правозастосування ефективність юридичної фікції

визначається її категоричністю й незаперечністю [153, с. 459], які забезпечують

безумовність юридичної фікції, що в межах нашого дослідження повинно

розумітись як безумовне поширення правового режиму нерухомості на

визначені законом рухомі речі.

Положенням абз. 2 ч. 1 ст. 181 ЦК України встановлюється, що режим

нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна,

судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які

підлягають державній реєстрації [177, ст. 181]. Ураховуючи зазначене,

стверджуючи про поширення правового режиму нерухомості на рухомі речі, ми

неодмінно ведемо мову про приклад використання юридичної фікції, за якої

нерухомою річчю вважається рухома. Для використання такої фікції в

13

правовому регулювання відповідних відносин існують цілком конкретні

передумови й причини. На нашу думку, ці фактори можуть бути визначені

лише шляхом дослідження історичного ракурсу питання, зокрема підходів до

розмежування рухомих і нерухомих речей і його сучасного стану в контексті

національного законодавства й законодавства інших країн.

Але перед тим як перейти безпосередньо до розгляду окреслених аспектів

правового регулювання відносин з окремими рухомими речами необхідно дати

відповідь на питання правового режиму, так як воно є одним з ключових у

нашій роботі. Вважаємо, що зміст цього юридичного явища чітко розкрив

О. С. Іоффе, який стверджував наступне: «Зрозуміло, що ніякого правового

режиму речей насправді бути не може. У дійсності правовий режим

встановлюється не для речей, а для пов’язаної з ними поведінки людей. Але,

так як речі є матеріальним, а поведінка – юридичним об’єктом

правовідношення і так як, нормуючи юридичний об'єкт, законодавець

встановлює, з яким матеріальним об’єктом він пов'язаний, такий скорочений

словесний вираз – «правовий режим речей» – стає зрозумілим і не повинен

спричиняти непорозуміння» [46, с. 221]. Правовий режим тісно переплітається з

механізмом правового регулювання, однак не є тотожним такому механізму.

У сучасних юридичних джерелах праве регулювання розглядається як

цілеспрямований вплив на поведінку суб’єктів за допомогою правових

(юридичних) засобів [87, с. 249]. У той же час співвідношення між правовим

режимом і механізмом правового регулювання розкривається визначеннями,

пропонованими С. С. Алексєєвим, чиї наукові позиції є актуальними й сьогодні.

Розмежовуючи в цілому зазначені правові явища, вчений зазначав, що

механізмом правового регулювання є взята в єдності вся сукупність юридичних

засобів, за допомогою яких забезпечується правовий вплив на суспільні

відносини [2, с. 30]. У той же час правовий режим, за його переконанням, являє

собою особливу, цілісну систему регулятивного впливу, яка характеризується

специфічними прийомами правового регулювання – особливим порядком

виникнення та формування змісту прав й обов’язків, їх здійснення, специфікою

14

санкцій, способів їх реалізації, а також дією єдиних принципів, спільних

положень, що поширюються на дану сукупність норм [3, с. 245]. Такий підхід є

найбільш комплексним і більш чітко розкриває природу правового режиму

порівняно з сучасними більш вузькими уявленнями про нього як порядок

правового регулювання, що забезпечується шляхом об’єднання різних способів,

методів і типів правового регулювання [160, с. 285] і створює бажаний

соціальний стан та конкретний ступінь сприятливості або несприятливості для

задоволення інтересів суб’єктів права [179, с. 34]. Наведені позиції

С. С. Алексєєва свідчать про те, що розуміння механізму правового

регулювання базується на усвідомленні його системного змісту, тобто на

елементах, що забезпечують регулювання суспільних відносин. У зв'язку з цим

категорія «механізм правового регулювання» охоплює його субстанційну

будову (норма права, правовідносини, правомочності тощо) і динамічну

складову, що позначає взаємозв’язок між цими елементами, які призводять до

регулювання певної групи відносин [3, с. 35, 91]. У той же час правовий режим

позначає порядок правового регулювання, який знаходить втілення в прийомах

його здійснення: дозволах, зобов’язаннях, заборонах, стимулах тощо. У зв'язку

з цим можна погодитись із А. С. Спаським, що правовий режим відображає

специфіку (атмосферу) правового впливу, в якій існують інші елементи

правової системи, тобто виступає правовою формою їх існування [164, с. 30].

З урахуванням зазначених позицій С. С. Алексєєва, правовий режим

нерухомості, таким чином, можна визначити як цілісну систему регулятивного

впливу на суспільні відносини, предметом яких є об'єкти нерухомого майна

(земельні ділянки, будівлі, споруди квартири тощо), яка характеризується

специфічними прийомами правового регулювання – особливим порядком

виникнення та формування змісту прав і обов’язків, їх здійснення, специфікою

санкцій, способів їх реалізації, а також дією єдиних принципів, спільних

положень, що поширюються на відповідну сукупність норм.

У той же час поширення правового режиму нерухомості на окремі рухомі

речі необхідно розглядати як застосування до регулювання відносин з

15

визначеними законодавцем рухомими речами системи регулятивного впливу, що

застосовується до відносин, предметом яких є об'єкти нерухомого майна

(земельні ділянки, будівлі, споруди квартири тощо). Поширення правового

режиму нерухомості на рухомі речі характеризується необхідністю

застосування до відносин з такими рухомими речами засобів, інструментів і

методів, що використовуються для регулювання відносин, предметом яких є

нерухомі речі, у тому ж самому обсязі, послідовності й взаємозв’язку, як вони

використовуються до регулювання суспільних відносин з нерухомістю. Іншими

словами, поширення правового режиму нерухомості на рухомі речі визначає

необхідність застосування у відносинах з визначеними рухомими речами

положень нормативно-правових актів, що регулюють відносини, предметом

яких є нерухомість, і визначає необхідність дотримання нормативних

конструкцій, встановлених положеннями нормативно-правовими актами для

відносин із нерухомістю.

Повертаючись до аналізу історичних аспектів розмежування рухомих і

нерухомих речей, необхідно звернути увагу на зазначене нижче.

Поширення правового режиму нерухомості на рухомі речі може існувати

лише в правовій системі, яка розмежовує рухомі й нерухомі об’єкти

правовідносин. Лише за таких умов ми може стверджувати про існування

фікції. У зв'язку з цим використання такого засобу правового регулювання є

відносно новим прийомом законотворчого процесу.

Стародавній Рим. Незважаючи на те, що окремі вчені цивілісти

намагаються довести існування поділу речей на рухомі й нерухомі в

Стародавньому Римі насправді ці спроби не можуть мати достатнього

правового підґрунтя, оскільки відповідна епоха розвитку права, була пов’язана

з існуванням окремих правових режимів нерухомого в сучасному розумінні

майна, наприклад, земельних ділянок, ставків тощо, однак джерела тогочасного

права не зазначали, що це майно є нерухомим, адже не проводили чіткого

поділу рухомих і нерухомих речей, а лише особливим чином регулювали

відносини з певними їх видами. Як зазначає В. В. Соловйов, до кінця класичної

16

епохи поділ речей на рухомі й нерухомі поглинався поділом на res mancipi та

res nec mancipi, і лише після відміни цього поділу в пост класичну епоху

підвищилась потреба в розмежуванні рухомих і нерухомих речей. У результаті

правовідносини з окремими видами речей здобули в обороті публічність і

детальну та жорстку регламентацію [161, с. 112]. Зокрема, Г. Ф. Дормідонтов у

1915 році на підставі аналізу джерел римського права розмежовував рухомі й

нерухомі речі на підставі критерію salva rei substantia – здатність до

переміщення речей із збереженням їх фізичної сутності (тобто без зміни форми,

їх економічного призначення та без шкоди чи значного зменшення їх цінності).

Речі, не здатні до такого переміщення, вважались нерухомістю. На переконання

Г. Ф. Дормідонтова, вони складають найбільш міцну основу людського

добробуту. В їх основі лежить земля – solum та res soli, тобто solo coherentes

речі, пов’язані міцно із землею за своєю природою (наприклад, дерева) або

штучно створені (будівлі). При цьому окремі види нерухомості, зокрема

земельних ділянок і штучно створеного нерухомого майна мали різні назви,

наприклад, fundus, locus, ager, latifundia, praedium та ін. [36, с. 133 – 134].

Питання поділу речей на рухомі й нерухомі на території сучасної України

вирішувався неоднозначно, оскільки різні її територіальні частини перебували

під впливом литовського й польського законодавства (в подальшому

законодавства Речі Посполитої), козацького права Запорізької січі, а також

законодавства Російської держави. Більш-менш чіткий поділ речей на рухомі й

нерухомі запроваджено Першим Литовським статутом (1529 рік), норми якого

в подальшому знайшли відображення в законодавстві Речі Посполитої, що

поширювали свою дію і на територію сучасної України [151, с. 97]. Проте, як

свідчать тексти юридичних пам’яток таке розмежування не супроводжувалося

чіткістю критеріїв, адже, наприклад, Другий Литовський статут, хоча також і

оперував категоріями маєтності лежачої і маєтності рухомої, перший термін

переважно стосувався «маєтку» як збірної категорії, складного майна, що

поєднує в собі декілька речей [37], як правило, маєток і землю, що входять до

його складу. Визначальним для цього етапу розмежування рухомих і

17

нерухомих речей став підхід, за яким нерухомість розглядається як особливий

об’єкт по відношенню до рухомих речей, тобто наділена певними особливими

ознаками і має інше значення. На відміну від нерухомості, перелік якої

намагається дати нормотворець, рухомі речі розкриваються через категорію

«інші всякі добра і пожитки» і «всяко набытье» [151, с. 98].

У російському законодавстві за складеним у юридичній літературі

переконанням розмежування відбулось не раніше початку XVIII ст. за час

правління Петра І, а саме в його указі «Про порядок спадкування рухомого і

нерухомого майна» 1714 року [45, с. 396; 161, с. 112; 172, с. 281; 186, с. 137].

Проте таке розмежування відбулось непрямо. Наведене джерело права, хоча й

оперує категоріями рухоме й нерухоме майно, але не встановлює критерії таких

видів речей, хоча і зазначає в розділі ІІ про заборону відчуження й застави

таких нерухомих речей, як родових, вислужених й куплених вотчини й маєтків,

а також дворів і лавок [82]. З цього слідує, що саме ці речі відносились до

нерухомих.

Розмежування рухомих і нерухомих речей демонструвало глибинні зміни,

що відбувались у економіці держав. Як відомо, централізація державної влади в

руках монарха, забезпечувалась, зокрема, й економічними засобами, проявом

чого стало зосередження у держави прав на землю як основу економічного

устрою. Зокрема, власність у Великому князівстві Литовському була умовною,

тимчасовою, пов’язаною з військовою службою. Великий князь вважався

господарем усієї землі, що складалась з князівських і волосних земель.

Незважаючи на те, що до сьогодні дійшли пам’ятки, в яких зустрічаються угоди

щодо розпорядження земельними ділянками (купівля-продаж, заповіт тощо),

тим не менше, лише за волею Великого князя допускалось навіть спадкування

родового майна [151, с. 112, 115]. Як зазначає Г. Ф. Шершеневич,

землеволодіння являє найбільше політичне й фінансове значення, що пов’язано

з історичним переважаючим значенням землі. З нею тісно переплітаються

питання кредиту. Саме тому в сучасному праві нерухомість виокремлюють з

ряду інших об’єктів [186, с. 134]. Також і на території Російської Імперії в

18

допетровську епоху за твердженням М. Л. Дювернуа володіння нерухомістю

мало досить специфічний характер в силу покладених на неї службових,

податкових, частково родових і територіальних обмежень [38, с. 57].

Як зазначає К. П. Побєдоносцев, поземельне володіння завжди вважалось

найкращим забезпеченням цивільного порядку, що було пов’язано й з

політичними правами. Власник нерухомості не може взяти її із собою, а тому

володільці нерухомості складають охоронну, консервативну партію держави

[91, с. 89]. Але найбільшого розвитку здобув поділ речей на рухомі й нерухомі

в кінці ХVIII – початку ХІХ ст., що було пов’язано з економічними змінами в

житті Європи, наслідками реформ і кодифікацій, проведених у результаті

буржуазних революцій. Ефективне використання юридичних фікцій у контексті

поділу речей на рухомі й нерухомі було здійснено в Цивільному кодексі

Наполеона Бонапарта 1804 року. У ст. 517 цей нормативний акт фактично

встановлював три критерії, на підставі яких річ відноситься до нерухомості,

визначаючи, що майно є нерухомим за його природою у силу призначення або

в силу предмету, приналежність до якого воно являє. При цьому до нерухомості

за природою Кодекс відносив земельні ділянки й будови, а також вітряні та

водні млини, якщо вони прикріплені на стовпах і є часиною споруди (ст. 518 та

ст. 519). Водночас зі змісту аналізованого акту можна стверджувати, що

нерухомістю за призначенням є, зокрема тварини, що слугують для обробки

землі; знаряддя землеробства; голуби в голубниках; кролі в садках; вулики

тощо (ст. 524). При цьому нерухомістю за об’єктом, до якої прикріплена, є всі

предмети, що прикріплені гіпсом, вапном або цементом до земельної ділянки,

або коли вони не можуть бути відділені без пошкодження цих речей або без

поломки чи погіршення частини маєтку, до якого вони приєднані [28].

Як відзначається сучасниками, поділ речей на рухомі й нерухомі, проведений у

цьому кодифікованому акті, відображав саме такий етап розвитку

капіталістичного суспільства, коли нерухомість становила велику цінність для

окремого підприємця та класу капіталістів загалом, а тому й потребувала

особливого правового режиму й захисту [158, с. 113].

19

Російські вчені кінці ХVIII – початку ХІХ ст. відзначали, що для того, щоб

рухомість отримала значення майна, необхідне її відділення від нерухомості,

що свідчить про високий рівень економічних зв’язків у суспільстві. Необхідно,

щоб робочі сили відокремились від землі, промисли відокремились від

землеробства, при цьому необхідно, щоб створені таким чином рухомі речі

знайшли собі ринок для правильного обміну [91, с. 90]. У цьому ключі,

підкреслюючи значення розмежування рухомих й нерухомих речей

К. А. Флейшиць зазначала, що коло нерухомих речей обмежене, а сам оборот

нерухомості відносно нешвидкий. Це дозволяє забезпечити гласність речових

прав на нерухомість, у чому зацікавлені, перш за все, банки, які надають

кредити під заставу нерухомості, а також особи, які кредитують власників

нерухомості і особи, які набувають нерухомість у власність. У той же час

рухома річ у капіталістичному суспільстві, перш за все, – товар, призначений

для відчуження, що незмінно збільшується в кількості і, у принципі, замінний.

Звідси й прагнення як можна облегшити, звільнити від формальностей оборот

рухомих речей [171, с. 521].

Звід законів Російської Імперії, введений у дію 01 січня 1835 року, у ст.

384 (Т. Х) передбачав, що нерухомими майном визнаються за законом землі, а

також різні угіддя, будинки, заводи, фабрики, лавки, будь-які будови й порожні

дворові місця, а також залізничні дороги [155]. На підставі цієї норми

Г. Ф. Шершеневич зробив висновок, що нерухомістю є, перш за все, земельна

поверхня, а також все те, що пов’язано з нею настільки міцно, що такий зв'язок

не може бути припинений без порушення виду й призначення речі [186, с. 135].

Тим не менше, критерій фізичного зв'язку вже в той період потрапив під

критику. Зокрема, у сучасній юридичній літературі висловлюється позиція, що

єдиним об’єктом нерухомості за своїми фізичними властивостями є земельні

ділянки, а оборот усіх інших речей за правилами нерухомості, у тому числі

будинків, будівель, споруд тощо пов'язується з використанням юридичної

фікції [72, с. 227]. І ця теза має цілком логічне обґрунтування. По-перше, саме

земельна ділянка відноситься до об’єктів нерухомого майна за природними

20

властивостями, і саме земельна ділянка була визнана першим самостійним

об’єктом нерухомості. Крім того, саме у зв'язку з соціально-економічним

значенням землі її було виокремлено в окремий об'єкт правовідносин. По-друге,

ще Г. Ф. Шершеневич зазначав, що селянська хатина може не мати ознак

фізичної нерухомості, тобто може не пов'язуватись із земельною ділянкою

фундаментом, однак закон все одно вимагає визнавати її нерухомістю. Більше

того, посилаючись на джерела XVII ст., вчений зазначав, що в Москві існував

особливий ринок, де продавались дерев’яні хати, зовсім готові: їх розбирали,

перевозили в призначене місце й збирали знову [186, с. 135]. Сучасні

технології, які дозволяють переміщувати об'єкти нерухомості, що перебувають

на земельній ділянці, лише підтверджують використання такого прийому як

фікція при розмежуванні рухомих і нерухомих речей. Крім того,

Ю. С. Гамбаров зазначав, що при поділі речей на рухомі й нерухомі, неможна

керуватись уявленнями про переміщуваність або непереміщуваність. Керівним

критерієм при вирішенні подібних питань слугувало призначення й функція

речей. Як зазнає вчений, нерухомістю стало взагалі все, що називається в

політичній економії постійним або стоячим капіталом, а рухомістю –

оборотний капітал [23, с. 679]. Але все одно, основним критерієм розмежування

рухомих і нерухомих речей слугував фізичний, і лише додатковим критерієм,

який прирівнював до нерухомих речей рухомі, що перебувають у складі такої

речі, був юридичний критерій приналежності. Сучасники, словами

І. В. Спасибо-Фатєєвої з цього приводу констатують: «визначальним для

віднесення речей до нерухомих був і продовжує залишатись їх зв'язок із

землею» [163, с. 11], однак це не означає, що такий критерій є єдиним.

Таким чином, окреслені аспекти історичного розвитку уявлень про рухомі

й нерухомі речі, а також відповідні джерела права, дають змогу стверджувати,

що використання такого складного прийому юридичної техніки як фікція

вимагає певних юридичних передумов, в якості яких виступає розмежування

юридичних явищ, стосовно яких така фікція використовується. У зв'язку з цим

основною передумовою поширення правового режиму нерухомості на рухомі

21

речі виступає поділ речей на рухомі й нерухомі. Але й цей прийом юридичної

техніки має різні рівні розвитку. Першою формою такої фікції виступає

віднесення рухомих речей до нерухомості за цільовим критерієм, який, у свою

чергу, передбачає існування складної речі. Рухомі речі, будучи прикріпленими

до нерухомої, також являють собою нерухомість. Утворена таким чином річ

має складний характер і перебуває в обороті як нерухома, але при від’єднанні

рухомих речей від нерухомої вони стають рухомими. У то же час, як відзначає

Г. Ф. Шершеневич, у контексті дерев, плодів та інших мінералів і корисних

копалин, якщо йдеться про їх відокремлення від землі, тоді в такому разі вони

стають самостійними об’єктами правовідносин і їх нерухома властивість

втрачається [186, с. 186].

Не можна не звернути увагу на те, що в післяреволюційний період у

російському законодавстві відбулись докорінні зміни у відносинах власності. У

контексті предмету нашого розгляду це яскраво демонструється положенням

ст. 21 Цивільного кодексу РРФСР 1922 року і приміткою до неї. Цією нормою

передбачалось, що земля є надбанням держави й не може бути предметом

приватного обороту. Володіння землею допускається тільки на правах

використання.

При цьому приміткою до цією статті передбачалось, що з відміною

приватної власності на землю поділ майна на рухоме й нерухоме скасовано

[31, ст. 21]. Це положення демонструє, що саме наявність таких об’єктів

правовідносин, як земельні ділянки, на переконання радянського законодавця,

покладалась в основу поділу речей на рухомі й нерухомі. Так само й наступні

акти цивільного законодавства скромно обходили це питання стороною.

Не став виключенням і Цивільний кодекс УРСР 1963 року [178], який взагалі

оминув увагою таке важливе питання, як класифікація речей і об’єктів

правовідносин. Соціально-економічне значення земельної ділянки як об'єкта

правовідносин для поділу речей на рухомі і нерухомі підкреслюється правовим

регулювання відповідних відносин, що здійснюється в радянський період.

Розділяючи позиції О. С. Іоффе та В. А. Мусіна, О. О. Хатунцев зазначає, що

22

коли земля перестала бути об’єктом приватної власності й стала виключно

власністю соціалістичної держави, то вона була виключена з цивільного

обороту, тоді відпала і юридична необхідність у виокремленні нерухомого

майна та його протиставленні рухомому. Як наслідок, у нормативних актах до

90-х років термін «рухоме і нерухоме майно» взагалі не зустрічався

[172, с. 281]. Тим не менше, навіть якщо б радянське законодавство зберегло

поділ речей на рухомі й нерухомі, навряд чи б в ньому знайшла використання

досліджувана нами фікція, адже як влучно відмічає О. В. Ул’яновська, у

правовій науці радянського періоду фікція розглядалась тільки як прийом

законодавчої техніки, властивий у основному буржуазному праву [169, с. 185].

Крім того, склад відносин власності за радянського періоду, що забезпечувався

імперативним правовим регулюванням, значно обмежував економічні й

юридичні можливості фізичних осіб мати на праві власності відповідні об'єкти

правовідносин. Система економічних зв’язків не передбачала існування

підприємств приватної власності на території СРСР, а державні підприємства

не були включені в цивільний оборот як його об'єкти, у зв'язку з чим не

існувало й потреби розглядати рухомі речі, що перебували у віданні

відповідних суб’єктів господарювання як частини підприємства в якості

нерухомих речей.

Таким чином, якщо підсумувати історичні аспекти порушеного питання, то

можна констатувати, що розмежування рухомого й нерухомого майна

відбулось досить пізно, а необхідність такого розмежування була продиктована,

з одного боку, потребою у виокремленні рухомих речей з нерухомості для

забезпечення цивільного обороту перших, а з іншого – потребою в забезпеченні

контролю держави над оборотом нерухомого майна. Тим не менше, з самого

початку такого розмежування саме земельна ділянка вважалась основним

видом нерухомості. Усі інші об'єкти нерухомого майна визначались, виходячи з

наявності фізичного та юридичного зв’язку із землею, що поєднувався з

цільовим (функціональним) призначенням. Річ вважалась нерухомою, якщо

вона могла використовуватись за призначенням лише при перебуванні у зв'язку

23

із земельною ділянкою, або якщо вона була частиною нерухомості. Це призвело

до утворення складних нерухомих речей, що поєднували в собі рухомі й

нерухомі об'єкти, наприклад, маєтків, фабрик, заводів тощо.

Сучасний підхід. У сучасності звернення законодавця до використання

юридичних фікцій при регулюванні відносин з об’єктами нерухомого майна й

окремими рухомими речами не має всеохоплюючого поширення в правових

системах країн світу. Наприклад, Цивільний кодекс Бразилії в редакції від 2002

року лаконічно зазначає в статтях 79 – 81, що нерухомість включає в себе

об'єкти нерухомого майна, що мають природне походження або створені

штучно.

При цьому цікавим є те, що не конкретизуючи, які саме речі відносяться до

нерухомості, положення Кодексу встановлюють, що для юридичних цілей до

нерухомості відносяться нерухомість і дії, що забезпечують її оборот, а також

права, що є предметом правонаступництва (ст. 80).

При цьому в ст. 81 акцентується увага на тому, що не втрачають реального

характеру будівлі, що відділені від ґрунту, зберігаючи при цьому свою єдність і

переміщені в іншу місцевість, а також матеріали, що тимчасово відділені від

будівлі [194]. Хоча в редакції від 1920 року цей законодавчий акт встановлював

у ст. 43, що нерухомими речами є:

1. ґрунт, з його поверхнею, природними належностями, включаючи дерева,

плоди на кореню, наземний простір і надра.

2. те, що особа прикріпляє до землі на тривалий час, посіви в землі, будівлі

та споруди, які не можуть бути переміщення без руйнування, переобладнання,

ламання або спричинення їм шкоди.

3. усе, що власник вносить до нерухомості у зв'язку використовуванням у

промисловому виробництві, поліпшення та для комфорту [191, с. 14 – 15].

У той же час німецьке законодавство, яке називають у сучасній літературі

найбільшою кодифікацією минулого століття, досить вузько визнає

нерухомістю земельні ділянки, а також її складові часини, під якими

розуміються будови, споруди, врожай на кореню, висаджене в ґрунт насіння, а

24

також права, пов’язані з правом власності на таку ділянку [71, с. 188]. Цікаво,

що положення Цивільного кодексу Франції навпаки зберегли норми, що

знайшли закріплення ще в часи наполеонівської кодифікації, а тому й поділ

нерухомих речей на нерухомість за природою, за призначенням і за об’єктом,

до якої прикріплена річ [192].

Наразі використання досліджуваної юридичної фікції простежується в

актах цивільного законодавства країн пострадянського простору, але не у всіх.

Проявляється явна спорідненість у положеннях законодавства України,

Республіки Білорусь і Російської Федерації (далі – РФ). Зокрема, Цивільний

Кодекс Республіки Білорусь у ст. 130 встановлює, що до нерухомих речей

(нерухомого майна, нерухомості) відносяться земельні ділянки, ділянки надр,

поверхневі водні об'єкти й все, що міцно пов’язано із землею, тобто об'єкти,

переміщення яких є неможливим без спричинення неспіврозмірної шкоди їх

призначенню, у тому числі ліси, багаторічні насадження, капітальні будови

(будівлі, споруди), незавершені законсервовані капітальні будови, ізольовані

приміщення, машино-місця.

До нерухомих речей також прирівнюються підприємство в цілому як

майновий комплекс, такі, що підлягають державній реєстрації повітряні та

морські судна, судна внутрішнього плавання, судна плавання «річка-море»,

космічні об'єкти. Законодавчими актами до нерухомих речей може бути

віднесено й інше майно [29].

Аналогічне положення міститься й у ст. 130 Цивільного кодексу РФ, яка в

ч. 1 ст. 130 відносить до нерухомих речей (нерухомого майна, нерухомості)

земельні ділянки, ділянки надр і все, що міцно пов'язане із землею, тобто

об'єкти, переміщення, яких без неспіврозмірної шкоди їх призначенню

неможливе, у тому числі будівлі, споруди об'єкти незавершеного будівництва.

При цьому в абз. 2 цієї частини статті Кодексу законодавець встановлює, що до

нерухомих речей відносяться також такі, що підлягають реєстрації, повітряні та

морські судна, судна внутрішнього плавання [30].

25

Поряд із цим Цивільний кодекс Литовської Республіки, розмежовуючи

речі на рухомі й нерухомі, встановлює, що до нерухомих речей не належить

земля й речі, що міцно до неї прикріплені, які не можуть бути переміщені з

одного місця на інше без зміни їх цільового призначення й зниження вартості

(будівлі, обладнання, багаторічні насадження, а також інші речі, що у зв'язку зі

своїм призначенням і характером є нерухомими) (ч. 2 ст. 1.98).

Також законодавчий акт встановлює, що кораблі та повітряні судна, що

підлягають обов’язковій державній реєстрації, відносяться до нерухомості.

Будь-яке інше майно може бути віднесене до нерухомості законом

(ч. 3. ст. 1.98) [193].

Таким чином, еволюція законодавчого регулювання майнових відносин у

речовій сфері сприяла розширенню діапазону використання юридичної фікції

як засобу правового регулювання. Розвиток цивілізації і технологій призвів

спочатку до виникнення нових видів речей, зокрема таких, як повітряні та

морські судна, судна внутрішнього плавання й космічні об'єкти, а в

подальшому – включив їх до речей нерухомих. З цим пов'язується нова епоха

використання правових фікцій, зокрема і щодо поширення правового режиму

нерухомості на рухомі речі. Багато в чому такий підхід було зумовлено й

зміною в регулюванні відносин власності. У радянській період нонсенсом було

існування приватної власності, наприклад, на морські судна типу яхт, кораблів

тощо. Так само, як не могли перебувати в приватній власності повітряні судна.

Сьогодні ж відповідна практика є повсякденною. В 1930 році

І. С. Перетерський писав: «Літак як об'єкт цивільного права перебуває на Заході

в тому ж положенні, що й інші речі цивільного права. Набуття літаків може

здійснюватись на загальних підставах … Кардинально інший стан речей ми

маємо в радянському праві. Літак є предметом вилученим з приватного

обороту, на нього взагалі не можуть бути встановлені будь-які права приватних

осіб, крім випадків, передбачених законом» [86, с. 150]. У той же час, якщо

звернутись до змісту Державного реєстру цивільних повітряних суден, доступ

до якого є відкритим через офіційний сайт Державної авіаційної служби

26

України, то можна побачити, що досить багато літаків перебуває у власності

фізичних осіб [21]. Ця обставина слугує на користь того, що відносини з

відповідними речами, які мають високу вартість, потребують використання

додаткових охоронних і захисних засобів для забезпечення прав і законних

інтересів їх учасників.

Тим не менше, варто звернути увагу, що, по-перше, не всі країни

використовують досліджувану нами юридичну фікцію, яка забезпечує

віднесення до нерухомості рухомих речей (наприклад, також Цивільний кодекс

Азербайджанської Республіки визнає нерухомістю лише класичні об'єкти

(земельні ділянки, багаторічні насадження, будівлі, споруди тощо)

[195, ст. 135.4]), по-друге, законодавцями різних країн застосовуються різні

критерії поширення правового режиму нерухомості на рухомі речі, і, по-третє,

правовий режим нерухомості поширюється на різні за природою речі.

Наразі склалась усталене бачення двох способів визначення нерухомості за

допомогою нормативних юридичних засобів: 1) надання переліку об’єктів, що

відносяться до рухомих або, що частіше, до нерухомих речей; 2) визначення

ознак таких об’єктів [150, с. 825; 168, с. 88]. Перший вид, будучи покладеним в

нормативну дефініцію того чи іншого виду майна називається перелісковим, а

другий класифікаційним (класичним) [95, с. 43 – 44]. Поряд із цим положення

вітчизняного законодавства свідчать про те, що використовуваним залишається

і підхід цільового призначення речі, за яким рухома річ, перебуваючи в складі

нерухомості, вважається нерухомою. Зокрема, ст. 191 ЦК України передбачає

існування такого об'єкта цивільних правовідносин як цілісний майновий

комплекс підприємства [177, ст. 191]. Така річ, безумовно, відноситься до

складних речей і поєднує в собі всі речі, що перебувають на балансі

підприємства, а це, зокрема як нерухомі речі, що відносяться до основних

засобів виробництва, так і різноманітні транспортні засоби, зокрема і

автомобільний транспорт і спецтехніка, що використовується в діяльності

підприємства. Зокрема, ст. 191 ЦК України в ч. 2 встановлює, що до складу

підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна,

27

призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди,

устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги борги, а також

право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не

встановлено договором або законом. При цьому ч. 3 цієї статті, зокрема

визначає, що підприємство як єдиний май новий комплекс є нерухомістю

[177, ст. 191]. З цього слідує, що правовий режим нерухомості може

поширюватись законом не лише на повітряні та морські судна, судна

внутрішнього плавання і космічні об'єкти, а також і на рухомі речі, що

перебувають у складі нерухомості – єдиного майнового комплексу

підприємства. Таким чином, з огляду на абз. 2 ч. 1 ст. 181 ЦК України,

вітчизняний законодавець фактично використовує три критерії для поширення

правового режиму нерухомості на рухомі речі: 1) закріплення переліку рухомих

речей, на які поширюється правовий режим нерухомості; 2) встановлення

критеріїв, наявність яких поширює на рухомі речі правовий режим

нерухомості; 3) перебування рухомої речі в складі нерухомості, поєднуючись з

нею цільовим призначенням.

У пошуку відповіді на питання сучасних причин поширення правового

режиму нерухомості на рухомі речі необхідно звернути увагу на те, що

законодавство пострадянських країн, яке активно використовує відповідну

юридичну фікцію, у цій частині має схожі риси. Пояснення цьому, на нашу

думку, лежить в особливостях відносин власності, що еволюціонували

протягом розвитку радянського законодавства.

Для того, щоб дати відповідь на питання, чому сучасне законодавство

поширює правовий режим нерухомості на рухомі речі, варто розуміти, чим

цивільний оборот рухомих речей відрізняється від обороту нерухомості. Це і є

ключем до вирішення поставленого питання. У такому випадку ми одержуємо

такий висновок. Набуття права власності на об'єкти нерухомого майна

пов'язується з використанням додаткових охоронних та захисних інструментів,

зокрема, таких, як обов’язкова письмова форма правочину, нотаріальне його

освідчення, державна реєстрація прав на відповідні речі. Для набуття права

28

власності на нерухомість використовуються подовжені строки набувальної

давності. Стосовно нерухомості встановлюються строкові обмеження в її

відчуженні спадкоємцями при оголошенні власника померлим і особливий

порядок звернення стягнення за боргами власника. Щодо нерухомості існують

особливі правила застави і звернення стягнення на неї. У цілому слід

констатувати, що оборот нерухомості здійснюється під підвищеною увагою

держави й пов'язаний з використанням додаткових інструментів, що

забезпечують права й законні інтереси його учасників.

Наразі в юридичній літературі можна зустріти декілька припущень з

приводу причин віднесення рухомих речей до нерухомості. Це, зокрема висока

вартість таких об’єктів [12, с. 295; 173, с. 69; 190, с. 53], або як її ще називають

«висока оцінна вартість» [168, с. 91], і пов’язана з цим необхідність підвищення

надійності їх цивільного обороту [32, с. 256; 76, с. 102;] його зміцнення

[12, с. 295]. Крім того, висловлюються і позиції, що особливе місце нерухомості

в цивільному обороті визначається її «високою цінністю» [173, с. 69; 184, с. 57],

що проявляється в суспільно-економічних функціях [41, с. 181]. Великим

суспільним значенням наділені й рухомі речі, на які поширено правовий режим

нерухомості [12, с. 295], що об’єднує їх з нерухомістю за природою. В окремих

випадках автори лаконічно зазначають, що поширення правового режиму

нерухомості на рухомі речі пояснюється особливим значенням останніх

[146, с. 25] або їх значимістю [45, с. 416], однак, у чому воно полягає, не

розкривають. Також можна зустріти позицію, що причини віднесення рухомих

речей до нерухомості пов'язується з тим, що вони управляються безпосередньо

із землі (наприклад, морські судна мають порт приписки) [184, с. 57]. У той же

час, О. О. Бойко пояснює поширення правового режиму нерухомості на рухомі

речі місцем їх використання – повітряний, водний та космічний простір, а

також значенням таких речей у міжнародних публічних відносинах, адже в

окремих випадках зазначені речі є частиною державної території [10, с. 117 –

118]. Існує й позиція, що особлива цінність таких речей або їх особлива

значимість проявляється не стільки в їх вартості, скільки в їх призначенні

29

[190, с. 91]. Також, наприклад, Г. Ю. Алікумова висловлює позицію, що

законодавець визнав за необхідне поширити правовий режим нерухомості на

ряд рухомих речей, що наділені підвищеною значимістю для держави.

У подальшому в силу закону до нерухомого майна може бути віднесено майно,

контроль за оборотом якого необхідно здійснювати в більш суворому режимі

[4, с. 128].

Якщо комплексно поглянути на всі пропоновані пояснення, вважаємо, що

можна виокремити одне основне, визначальне – це значення відповідних речей

для майнового обороту і його учасників. Таке значення конкретизується, по-

перше, у високій вартості, по-друге, у перебуванні відповідних речей у

майновому обороті, а тому й належності фізичним і юридичним особам на

праві приватної власності. Наразі положення чинного цивільного законодавства

України не обмежують суб’єктний склад відносин власності із зазначеними

речами. Їх власниками можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Про це

свідчать і законодавчі акти і самі реєстри в яких зазначаються відомості про

відповідні речі. Це обумовлює потребу в забезпеченні прав і законних інтересів

учасників такого обороту. Крім того, повітряні та морські судна, судна

внутрішнього плавання й космічні об'єкти є механізмами й джерелами

підвищеної небезпеки, у зв'язку з чим існує необхідність чіткої фіксації фактів

переходу прав й обов'язків стосовно них. Ця обставина є важливою для

вирішення питання стосовно розподілу негативних наслідків використання цих

речей. Наприклад, цивільний оборот таких речей як зброя також вимагає

підвищеної уваги з боку держави, у зв'язку з цим стабільність відповідного

обороту й інтереси його учасників, а також інтереси суспільства забезпечують

особливим контролем за обігом таких речей, що здійснюється

правоохоронними органами.

Цікавим є те, що законодавства різних країн, використовуючи однаковий

підхід, розглядають в якості рухомих речей, на які поширюється правовий

режим нерухомості, різні речі. Наприклад, законодавство України і Республіки

Білорусь розглядає в якості таких об’єктів повітряні та морські судна, судна

30

внутрішнього плавання й космічні об'єкти, в той час як законодавство РФ,

закріплюючи аналогічний перелік, не включає до нього космічні об'єкти, навіть

незважаючи на те, що з положень Закону РФ «Про космічну діяльність»

вбачається, що відповідні об'єкти можуть перебувати, зокрема і у власності

фізичних осіб, якщо вони приймають участь у їх створенні (ст. 15 та ст. 17)

[81], але фактично ми розуміємо, що держава навряд чи допустить виникнення

такого права одноосібно у фізичної особи, оскільки, фізичні особи не мають

належної інфраструктури для здійснення запуску космічних об’єктів і

супроводження їх польоті (це питання, крім того, перебуває під виключною

монополією держав).

Це підтверджує економічні причини поширення правового режиму

нерухомості на рухомі речі. У радянській період повітряні та морські судна,

судна внутрішнього плавання й космічні об'єкти перебували виключно в

державній власності, а тому поширювати правовий режим нерухомості на них

не було жодного сенсу, оскільки держава самостійно обирала інструменти для

захисту своїх прав у зовнішньоекономічних контрактах, за якими такі речі

ставали предметом зовнішньоекономічних угод. Але після того, як такі речі

стали загальнодоступними в силу розвитку відносин власності, виникла

потреба в забезпеченні прав і законних інтересів учасників правовідносин,

предметом яких вони є. Що ж стосується законодавства Російської Федерації і

Литовської Республіки, то на їх прикладі можна побачити побоювання

стосовно визнання космічних об’єктів повноцінними об’єктами цивільного

обороту. Але, з іншого боку, пов’язано з відсутністю потреби регулювати

відносини з такими речами, оскільки їх перебування в цивільному обороті є

рідким явищем. Наприклад, ще в 1911 році Г. Ф. Шершеневич на підставі

аналізу чинного на той час законодавства висловлював з приводу того, що

морські і річкові судна є рухомими речами [186, с. 136], а сьогодні в окремих

пострадянських державах за цими речами визнається режим нерухомості.

Не варто забувати і про публічно-правові аспекти поширення правового

режиму нерухомості на рухомі речі. Сам поділ речей на рухомі й нерухомі

31

здійснюється національним законодавством і при цьому, як визначено в ч. 2 ст.

38 Закону України «Про міжнародне приватне право», належність майна до

нерухомих або рухомих речей, а також інша класифікація майна, визначаються

правом держави, у якій це майно знаходиться [135]. Більше того, для

міжнародних нормативно-правових актів, що регулюють приватноправові

відносини, віднесення речей до рухомих або нерухомих не має принципового

значення, оскільки вони мають адресний характер і спрямовані на регулювання

відносин з конкретними видами майна, незалежно від того чи віднесено воно до

рухомого або нерухомого. Для прикладу наведемо Конвенцію УНІДРУА про

міжнародний лізинг від 28 травня 1988 року, яка в ст. 4 зазначає, що положення

цієї Конвенції не припиняють свою дію в силу факту включення або

закріплення майна в якості нерухомості.

Питання, що відносяться до включення або закріплення майна в якості

нерухомості, а також відповідні права орендодавця й носія речового права на

нерухомість регулюються законом місцезнаходження цієї нерухомості

[61, ст. 4]. У той же час з точки зору міжнародного публічного права причиною

розгляду повітряних, водних і космічних об’єктів в якості речей, на які

поширюється правовий режим нерухомості, на нашу думку, є транспортні

властивості відповідних речей, що забезпечують їх здатність транспортувати

речі й осіб, які перебувають на борту.

Бажання й потреба забезпечити захист осіб, що перебувають у просторі

судна чи космічного об'єкта. Вони прямо пов’язані з соціальною функцією

держави, принципами гуманізму. За прикладом того, як держави повинні

мінімізувати випадки апатриду (відсутності громадянства у фізичних осіб), з

метою надання відповідним суб’єктам всієї повнити прав, недопустимими є

випадки відсутності «громадянства» у відповідних речей. Як відомо, наприклад

у сфері повітряних перевезень, виокремлюють польоти у межах України та

польоти за її межами [144, с. 144]. Аналогічним чином можуть

характеризуватись і морські та космічні переміщення. З огляду на це,

перебування відповідних об’єктів в межах просторів, на які не поширюється дія

32

національного законодавства країн, наприклад, у нейтральних водах,

нейтральному повітряному просторі або в космічному просторі, не повинно

ставити членів екіпажів та пасажирів поза законом. Саме тому на них

поширюється законодавство країни реєстрації відповідного засобу.

Визначення кола рухомих речей, на які законодавством України

поширюється правовий режим нерухомості, потребує аналізу чинних

нормативних положень за допомогою герменевтичного методу. Причина цього

лежить у обраному законодавцем підходу щодо поширення правового режиму

нерухомості на рухомі речі, а також в характері побудови самого нормативного

положення, викладеного в абз. 2 ч. 1 ст. 181 ЦК України. Нагадаємо, що

положенням абз. 2 ч. 1 ст. 181 ЦК України встановлюється, що режим

нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна,

судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які

підлягають державній реєстрації [177, ст. 181]. У цьому нормативному

положенні відображаються одразу три ключові моменти, що мають важливе

значення для практики правозастосування: 1) використана термінологія

обумовлює потребу у визначенні характеру відповідного положення на предмет

того, чи є воно імперативним або має диспозитивний характер; 2) використання

законодавцем підходу, що поєднує закріплення переліку рухомих речей, на які

поширюється правовий режим нерухомості і критерію реєстрації потребує

встановлення співвідношення між ними в контексті повітряних та морських

суден, суден внутрішнього плавання й космічних об’єктів; 3) положенням

передбачається можливість поширення правового режиму нерухомості й на

інші рухомі речі, права на які підлягають державній реєстрації, що обумовлює

потребу встановлення наявності або відсутності таких речей.

Перш за все, слід визначити природу аналізованого нормативного

положення. Обґрунтовано з цього приводу зазначає А. І. Ріпенко, що для

поширення правового режиму нерухомості на рухому річ повинна бути окрема

законодавча вказівка, а не загальні положення ЦК України про таку

«можливість» [150, с. 825]. Проте вирішення порушеного питання лежить в

33

площині характеру аналізованої норми. Як відомо, імперативні норми – це

норми категоричні, які не допускають відступлення від правил, передбачених

нею, в той час як диспозитивні норми допускають регулювання відносин за

згодою сторін та встановлюють правило лише на випадок відсутності такої

згоди. У таких нормах, як правило, відображається словосполучення «якщо

інше не встановлено договором». У сучасних наукових джерелах переважно

йдеться про те, що диспозитивні норми пов'язуються із саморегулюванням

суспільних відносин їх учасниками, а імперативні – з державним регулюванням

відповідних відносин, однак у випадку, якщо механізм регулювання надає

право відступити від імперативних норм, вони є відносно-імперативними, а

якщо таке відступлення не передбачено, то норма є абсолютно-імперативною

[93, с. 47, 52 – 53]. В окресленому ключі норма, викладена в абз. 2 ч. 1 ст. 181

ЦК України, мала б розглядатись як імперативна, оскільки в такому разі

сторони не наділяються правом поширювати або не поширювати правовий

режим нерухомості на рухомі речі, однак за своїм змістом вона не містить

чіткого правила поведінки, а лише встановлює потенційну можливість його

закріплення. У такому вигляді вона являє собою декларування законодавцем

наміру поширити правовий режим нерухомості на відповідні рухомі речі.

Категорія «може» містить альтернативність і вказує на потенційну можливість

вчинення такого кроку, однак не його обов’язковість. Тим не менше, вважаємо,

що використання аналізованої категорії в абз. 2 ч. 1 ст. 181 ЦК України

пов'язується не стільки з ваганнями законодавця стосовно поширення

правового режиму нерухомості на повітряні та морські судна, судна

внутрішнього плавання й космічні об'єкти, скільки з виваженим і послідовним

підходом до вчинення такого кроку. Аналізована норма дає можливість

законодавцю варіативно (точково) підійти до регулювання відносин із

відповідними об’єктами цивільного обороту. Аналогічні положення

законодавства Республіки Білорусь і РФ в цій частині є більш імперативними і

чітко визначають, що до нерухомих речей прирівнюються або правовий режим

нерухомості відповідно поширюється на повітряні та морські судна, судна

34

внутрішнього плавання тощо. За такого законодавчого підходу фактично

повинна діяти презумпція нерухомості зазначених об’єктів майнового обороту.

Тобто всі положення законодавства, в яких використовується термінологія

«нерухоме майно», «нерухомі речі» та «нерухомість» автоматично повинні

застосовуватись і до відносин із зазначеними речами, якщо інше не встановлено

такими положеннями. У той же час вітчизняне законодавство залишає

законодавцю певний юридичний «люфт» і можливість вибіркового

регулювання відповідних правовідносин з повітряним та морськими суднами,

суднами внутрішнього плавання й космічними об’єктами за правилами,

передбаченими для нерухомості.

Тим не менше, на користь поширення правового режиму нерухомості на

зазначені об’єкти цивільного обороту слугує ціла низка обставин.

По-перше, Закон України «Про іпотеку» з моменту прийняття 05 червня

2003 року і до сьогодні поширює свою дію на заставу нерухомих речей, а також

повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання й космічних

об'єктів, хоча змінами від 04 липня 2013 року до статті 4 цього Закону, зокрема

передбачається, що державна реєстрація застави цих речей проводиться у

Порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України [132]. У той же час у

Порядок ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна, затверджений

постановою Кабінету Міністрів України від 05 липня 2004 року № 830, ще від

05 вересня 2012 року було внесено зміни, якими передбачено, що саме ним

врегульовується порядок державної реєстрації застави повітряних та морських

суден, суден внутрішнього плавання та космічних об’єктів (п. 1-1) [120].

У зв'язку з цим застава повітряних та морських суден, суден внутрішнього

плавання й космічних об'єктів здійснюється за правилами іпотеки, як і застава

нерухомих речей, однак реєстрація обтяження проводиться в порядку,

визначеному положеннями нормативно-правових актів, що встановлюють

порядок реєстрації обтяжень на рухомі речі. У цій частині найбільш чітко

демонструється поєднання правових режимів рухомого й нерухомого майна в

35

частині регулювання відносин з рухомими речами, на які поширено режим


Крім того, аналізоване нормативне положення демонструє чіткий намір

законодавця встановити правовий режим нерухомості на повітряні та морські

судна, судна внутрішнього плавання й космічні об'єкти, який знаходить

втілення в конкретному спеціальному випадку, тобто у відносинах застави.

З цього ми можемо заключити, що норма, закріплена в абз. 2 ч. 1 ст. 181 ЦК

України, не є простим декларуванням наміру поширити правовий режим

нерухомості на зазначені рухомі речі, а положення, яке знаходить в конкретних

спеціальних нормах. Поряд із цим при аналізі інших нормативних положень

необхідно враховувати, що зміст абз. 2 ч. 1 ст. 181 ЦК України не встановлює

презумпцію нерухомості повітряних та морських суден, суден внутрішнього

плавання і космічних об’єктів, а тому можливість застосування норм, в яких

використовується термінологія «нерухоме майно», «нерухомість» та «нерухомі

речі» визначається їх змістом.

По-друге, шляхом визнання повітряних та морських суден, суден

внутрішнього плавання й космічних об’єктів як речей, на які поширюється

правовий режим нерухомості, йде судова практика, що відображається в

позиціях вищих судових інстанцій. Для прикладу можна навести постанову

Вищого господарського суду України у від 22 листопада 2011 року у справі №

28/149-06-4096(5002-21/4086-2011), в якій суд зазначає, що зі змісту ст. 181 ЦК

України вбачається, що морські судна мають юридичний статус нерухомих

речей і на них поширюється спеціальний правовий режим, встановлений для

нерухомих речей, зокрема щодо державної реєстрації речових права на

нерухоме майно, яка здійснюється відповідно до ст. 26 КТМ України та

Порядку ведення Державного суднового реєстру і Суднової книги України

[100].

По-третє, шляхом визнання повітряних та морських суден, суден

внутрішнього плавання і космічних об’єктів як речей, на які поширюється

правовий режим нерухомості йде законодавство інших країн пострадянського

36

простору, зокрема Республіки Білорусь і РФ. І хоча законодавці цих країн

використовують інші прийоми нормопроектувальної техніки й підходи до

поширення правового режиму нерухомості на рухомі речі, спільним для

вітчизняного законодавства й законодавства наведених країн є те, що в якості

відповідних рухомих речей, на які поширюється правовий режим нерухомості,

розглядаються саме повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання й

космічні об'єкти.

Що стосується використаних критеріїв щодо поширення правового режиму

нерухомості на рухомі речі, то зміст абз. 2 ч. 1 ст. 181 ЦК України свідчить про

те, що вітчизняний законодавець фактично використав можливі критерії в

комбінованому і одразу ж чистому вигляді. Так, наводячи перелік, до якого

входять повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання й космічні

об’єкти, як речі, на які поширюється правовий режим нерухомості,

законодавець одразу ж зазначає «а також інші речі, права на які підлягають

державній реєстрації» [177, ст. 181]. З цього слідує, що правовий режим

нерухомості поширюється на зазначені речі у випадку, якщо права на них

підлягають реєстрації. Саме про це свідчить словосполучення «а також інші

речі, права на які підлягають державній реєстрації». Тобто в такому контексті

повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання й космічні об'єкти

відносяться до речей, права на які підлягають реєстрації. У протилежному

випадку, якщо б законодавець використав критерій переліку й ознаки окремо,

то аналізоване положення мало б такий вигляд: «режим нерухомої речі може

бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього

плавання, космічні об'єкти, а також на речі, права на які підлягають державній

реєстрації». Тобто замість слова «інші» було б використано слово «та». Варто

відмітити, що такий підхід є досить складним. Набагато ефективнішим

виявляється прийом, використаний при формулюванні відповідних положень

законодавства Білоруської Республіки, який чітко розмежовує комбінований

підхід для одних речей і використовує ознаку для інших. У відповідній нормі

зарубіжного законодавства встановлюється, що до нерухомих речей

37

прирівнюються підприємство в цілому як майновий комплекс, такі, що

підлягають державній реєстрації повітряні та морські судна, судна

внутрішнього плавання, судна плавання «річка-море», космічні об'єкти.

Законодавчими актами до нерухомих речей може бути віднесено й інше майно

[29].

Тим не менше, у цьому ключі в контексті вітчизняного законодавства

поширення правового режиму нерухомості на повітряні та морські судна, судна

внутрішнього плавання й космічні об'єкти Законом України «Про іпотеку»

фактично є непрямим свідченням того, що права на ці об’єкти підлягають

державній реєстрації, адже відповідне положення Закону повинно

узгоджуватись із загальними положеннями Основного акту цивільного

законодавства.

Відображення законодавцем в абз. 2 ч. 1 ст. 181 ЦК України переліку

наведених речей, таким чином, свідчить про упевнений їх розгляд як таких

об’єктів майнового обороту, на які може бути поширений правовий режим

нерухомості. Але для того, щоб з'ясувати, чи наповнений реальним змістом

вираз «режим нерухомої речі може бути поширений законом на …, а також

інші речі, права на які підлягають державній реєстрації» [177, ст. 181], що

міститься в зазначеному положенні, необхідно дослідити безпосередньо ті речі,

що наводяться в аналізованому положенні з позицій їх розгляду як об’єктів

майнового обороту. Оскільки вбачається, що законодавець пов'язує повітряні та

морські судна, судна внутрішнього плавання і космічні об’єкти з «іншими

речами» саме критерієм реєстрації прав на них.

Узагальнюючи вищевикладене, необхідно констатувати, що юридична

фікція, яка забезпечує поширення правового режиму нерухомості на рухомі

речі як засіб, що використовується при правовому регулюванні суспільних

відносин пройшла досить тривалий шлях розвитку й сьогодні широко

використовується сучасними правовими системами, у тому числі і вітчизняною.

Передумовою її використання виступає поділ речей на рухомі й нерухомі. На

перших етапах реалізації такого поділу він здійснювався за фізичним

38

критерієм, а використання юридичної фікції проявлялось у тому, що до

нерухомості стали відносити рухомі за своїми властивостями речі, що пов’язані

з нерухомими і, таким чином, поєднані спільним призначенням. Широке

застосування цей принцип знайшов у Цивільному кодексі Наполеона 1804 року,

але вже в другій половині ХХ ст. з початком розвитку капіталістичних відносин

на території пострадянських країн його використання отримало новий подих і

правовий режим нерухомості почав поширюватись на речі, переміщення яких в

просторі є їх прямим цільовим призначенням, зокрема на повітряні та морські

судна, судна внутрішнього плавання й космічні об'єкти. При цьому при

поширенні правового режиму нерухомості на рухомі речі законодавець

використовує як підхід, за яким закріплює перелік таких речей, так і критерій,

наявність якого визначає поширення правового режиму нерухомості на рухомі

речі, а також фактично відносить до нерухомості рухомі речі, що перебувають у

складі нерухомості, зокрема рухоме майно, що є частиною підприємства як

єдиного майнового комплексу.

1.2. Рухомі речі, на які законодавством України поширено правовий

режим нерухомості, як об'єкти цивільного обороту

Використаний законодавцем підхід до визначення рухомих речей, на які

поширюється правовий режим нерухомості, має досить глибинний характер.

Незважаючи на те, що особливістю правового режиму повітряних та морських

суден, суден внутрішнього плавання й космічних об’єктів є необхідність їх

державної реєстрація, яка характеризує правовий режим і інших речей,

наприклад, наземних транспортних засобів, зокрема автомобілів, тим не менше,

поряд із наведенням переліку окреслених об’єктів правовідносин в абз.2 ч. 1

ст. 181 ЦК України законодавець використовує й кваліфікаційний критерій у

вигляді реєстрації прав на відповідні речі. У зв'язку з цим такий критерій

39

потребує уваги в контексті двох питань: 1) чи поширюється правовий режим

нерухомості на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання й

космічні об’єкти, права на які не підлягають державній реєстрації?

2) чи наповнене реальним змістом конструкція «інші речі, права на які

підлягають державній реєстрації» в контексті зазначеного нормативного

положення ЦК України? Відповідь на ці питання знову таки лежить у сфері

положення абз. 2 ч. 1 ст. 181 ЦК України й характері реєстрації відповідних

об’єктів та її значення як невід’ємної частини їх правового режиму як об’єктів

майнового обороту. Але перед тим, як дати відповідь на ці питання необхідно

провести загальну цивільно-правову характеристику повітряних та морських

суден, суден внутрішнього плавання й космічних об’єктів як об’єктів

майнового обороту й скрізь цієї характеристики дати відповідь на порушені

нами питання.

Визначення відповідних об’єктів правовідносин закріплені в спеціальних

нормативно-правових актах.

Поняття повітряного судна. У контексті історичного розвитку питання

повітряних суден було досить актуальним у зв'язку з різноплановістю

пропонованих визначень. Але укладення міжнародних договорів у сфері

цивільної авіації й поступова уніфікація законодавчих позицій у межах

національних законодавств щодо цього питання призвела до формування

практично єдиновірного визначення повітряного судна. У вітчизняному

законодавстві таке визначення закріплено в п. 79 ч. 1 ст. 1 ПК України, який

визначає повітряне судно як апарат, що підтримується в атмосфері в результаті

його взаємодії з повітрям, відмінної від взаємодії з повітрям, відбитим від

земної поверхні [92]. Так само визначає повітряне судно і Закон України

«Про державну програму авіаційної безпеки цивільної авіації» [108]. При цьому

положення Правил польотів повітряних суден та обслуговування повітряного

руху в класифікованому повітряному просторі України, затверджених наказом

Міністерства транспорту України від 16 квітня 2003 року № 293,

зареєстрованим в Міністерстві юстиції України від 05 травня 2003 року

40

за № 346/7667, доповнює це визначення повітряного судна положенням щодо

здатності маневрувати в тривимірному просторі (п. 1.6) [127]. З урахуванням

зазначеного, одразу ж можна підкреслити визначальну ознаку повітряного

судна. Нею є забезпечення перебування повітряного судна в атмосфері за

рахунок взаємодії з повітрям, відмінної від взаємодії з повітрям, відбитим від

земної поверхні. Таким чином, до повітряних суден не можуть бути віднесені

судна на повітряній подушці, але водночас літаки та інші апарати, зліт яких

забезпечується вертикальною взаємодією силових установок чи інших

механізмів із землею, вважаються повітряними суднами, однак за умови, що

подальше їх перебування в атмосфері виключає таку взаємодію.

Сьогодні в юридичній літературі можна зустріти позиції, що на наразі

існує необхідність вироблення універсального правового визначення

повітряного судна, на яке б не міг впливати стрімкий розвиток техніки й

законодавства. При цьому основні труднощі у визначенні поняття повітряного

судна виникають у зв’язку з тим, що немає єдиних критеріїв до визначення, чи

є той чи інший апарат літальним. Міжнародні документи містять різні

визначення поняття «повітряне судно». Разом із цим за законодавством

більшості країн визнаються літальні апарати, що підтримуються в атмосфері в

результаті взаємодії з повітрям [157, с. 138]. Поряд із цим, пропоновані

вченими визначення лише конкретизують існуюче, закріплене в положеннях

чинного цивільного законодавства. Наприклад, Сімаєв Д. Р. пропонує своє

визначення повітряного судна як літального апарату, що підтримується в

атмосфері за рахунок взаємодії з повітрям, що відрізняється від взаємодії з

повітрям, відбитим від поверхні землі чи води, який допускається до

експлуатації за наявності сертифіката літної придатності та призначений для

транспортування по повітрю пасажирів чи вантажів між пунктами земної

поверхні, або для проведення дослідницько-конструкторських,

експериментальних, науково-дослідних робіт, випробувань авіаційної техніки,

або для здійснення військової, пограничної, міліцейської, митної чи іншої

служби, виконання мобілізаційно-оборонних завдань, виникнення й перехід

41

прав на який та правочини з яким підлягають державній реєстрації у

відповідному державному реєстрі [157, с. 138, 140]. З наведеного вбачається,

що пропоновані юридичною наукою визначення лише деталізують існуючі

законодавчі визначення, що в окремих випадках не вимагається. Забігаючи на

перед в нашому розгляді, зазначимо, що не всі повітряні судна підлягають

реєстрації, рівно як і права на них, однак це не означає, що відповідна річ від

цього втрачає ознаки повітряного судна.

Положення чинного цивільного законодавства України не пропонують

визначення морського судна. Натомість КТМ України в ст. 15 визначає

торговельне судно як самохідну чи несамохідну плавучу споруду, що

використовується для певної мети (ст. 15) [56]. Поділ суден на морські та

внутрішнього плавання чітко розкривався Інструкцією щодо складання

державного статистичного спостереження за формою № 2-вод «Звіт про

наявність власних морських і річкових суден, вантажних та пасажирських

причалів-набережних», затвердженою наказом Державного комітету статистики

України від 22 лютого 2001 року № 102, зареєстрованим в Міністерстві юстиції

України 13 березня 2001 року за № 221/5412, що втратив чинність у 2015 році.

Цим актом визначалось, що річкові судна, призначені для судноплавства по

внутрішніх водних шляхах (річках, озерах, каналах) без права виходу в море.

Морські судна, призначені для судноплавства у морських територіальних водах

України з виходом у нейтральні та територіальні води інших країн. Виділялись

і судна змішаного типу «річка-море» (п. 2.2) [114]. З наведеного вбачається, що

розмежування морських суден та суден внутрішнього плавання здійснюється за

критерієм місця експлуатації.

Поряд із цим наразі у Верховні Раді України перебуває законопроект з

реєстраційним номером 2475а від 04 серпня 2015 року «Про внутрішній водний

транспорт». Необхідно визнати високий рівень нормативного змісту цього

законопроекту. Він досить ретельно врегульовує відносини на внутрішньому

водному транспорті, а його прийняття, безумовно, стане значним кроком у

розвитку вітчизняного законодавства у сфері експлуатації водного транспорту.

42

Позитивною стороною цього законопроекту є те, що його положення

компенсують прогалини в сучасному категоріальному апараті у сфері

регулювання відносин, предметом яких є морські судна й судна внутрішнього

плавання. Крім того, цей проект пропонує до застосування досить розгалужену

класифікацію відповідних об’єктів майнового обороту, що також підкреслює

його актуальність.

У пунктах 43 – 45 ст. 1 аналізований проект Закону пропонує визначення

судна, судна внутрішнього плавання (річкового судна) і судна змішаного

плавання й розглядає їх наступним чином.

Судно – самохідна чи несамохідна плавуча споруда, що використовується:

– для перевезення вантажів, пасажирів, багажу і пошти, для рибного чи

іншого водного промислу, розвідки і добування корисних копалин, рятування

людей і суден, що зазнають лиха на воді, буксирування, штовхання або ведення

у зчалі інших суден та плавучих об’єктів, здійснення гідротехнічних робіт чи

піднімання майна, що затонуло;

– для несення спеціальної державної служби (нагляду за безпекою

судноплавства, охорони промислів, санітарної і карантинної служб, захисту

водних об’єктів від забруднення);

– для наукових, навчальних і культурних цілей;

– для спорту.

Судно внутрішнього плавання (річкове судно) – судно, яке за своїми

технічними характеристиками придатне і в установленому порядку допущене

до експлуатації виключно на річкових водних шляхах;

Судно змішаного плавання – судно, призначене для експлуатації на

річкових водних шляхах і придатне для обмеженої експлуатації на морських

водних шляхах [107].

У контексті наведеного визначення варто окремо відзначити, що

законодавець при розгляді судна в цілому як родового поняття по відношенню

до морського судна й судна внутрішнього плавання акцентує увагу на

функціональних властивостях, у зв’язку з чим в якості відповідного об'єкта

43

майнового обороту розглядається не лише плавуча споруда, а й така річ, яка за

своїми фізичними властивостями може використовуватись хоча б за одним із

зазначених призначень. Хоча в цілому необхідно визнати дискусійним

визначення судна через категорію плавуча споруда. На жаль, положення

законодавства не розкривають чітко зміст відповідного поняття, а зазначений

вище проект Закону в п. 30 ч. 1 ст. 1 лише дає визначення плавучої споруди

(стоянкового судна), під якою розуміється будь-яка несамохідна споруда, що

побудована для стаціонарного використання на плаву, (в тому числі плавучі

причали, пристані, понтони, дебаркадери, майстерні, доки, готелі, заклади

харчування і розваг) і, як правило, не призначена для руху на річкових водних

шляхах [107]. Поряд із цим Правилами, судноплавства на внутрішніх водних

шляхах України, затвердженими наказом Міністерства транспорту України від

16 лютого 2004 року № 91, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 12

липня 2004 року за № 872/9471, пропонується визначення плавучої споруди, під

якою розуміється будь-яка плавуча споруда, яка звичайно не призначена для

переміщення. Однак при цьому ці Правила наводять і визначення плавучого

засобу як плавучої споруди, що має механічні установки й призначена для

роботи на водних шляхах або в портах. [130]. У такому контексті, на нашу

думку, законодавцю варто було б запропонувати визначення власне плавучої

споруди, наприклад, як плавучого засобу (апарату), що використовується для

перевезення вантажів, пасажирів, багажу й пошти, для рибного чи іншого

водного промислу, розвідки й добування корисних копалин, рятування людей і

суден, що зазнають лиха на воді, буксирування, штовхання або ведення у зчалі

інших суден та плавучих об’єктів тощо. Такий підхід зняв би питання щодо

природи плавучих споруд і міг би сприяти покращенню практики

правозастосування.

Закон України «Про космічну діяльність» містить визначення об'єкта

космічної діяльності та космічного апарату. Під першим розуміється (космічна

техніка) як матеріальні предмети штучного походження, що проектуються,

виготовляються та експлуатуються як у космічному просторі (космічний

44

сегмент, космічна інфраструктура), так і на поверхні Землі (наземний сегмент,

наземна інфраструктура) з метою дослідження та використання космічного

простору. Космічний апарат визначається як літальний технічний засіб для

польотів у космос і в космосі з метою його дослідження та використання [134].

У науці цивільного права космічний об’єкт розглядають як літальний апарат,

призначений для запуску в космос, створений людиною [13, с. 466]. Як зазначає

Т. А. Євтешина, для юристів характерні два основних підходи до визначення

космічних об’єктів: функціональний і просторовий. Прибічники

функціонального підходу вирішення правових проблем космосу акцентують

увагу на характері тяги космічних апаратів і на їх відмінності від повітряних

суден, що використовують під час польоту властивості повітря [40, с. 445].

Просторовий підхід до космічного об’єкта, що існує в юридичній літературі,

розкриває його природу не з позицій потужності, що характерний для

функціонального підходу, а з позицій місця призначення, тобто в ключі, що

такий об’єкт призначений для польотів у космос і функціонування в

космічному просторі [176, с. 267]. На наше переконання, найбільш

конструктивним виявляється змішаний підхід. Функціональний аспект

космічного об'єкта дозволяє в певній мірі відмежувати його від повітряного

судна, але визначальним все ж таки є просторовий критерій, який зосереджує

увагу на місці використання космічного об'єкта, яким є космічний простір й

інші планети. Це слідує з використовуваної законодавцем термінології.

У ПК України міститься визначення літального апарату як пристрою для

польотів у атмосфері чи в космічному просторі (п. 54 ч. 1 ст. 1) [92]. Тому

вбачається, що як космічні об'єкти, які запускаються у космос, так і повітряні

судна, є літальними апаратами й лише сфера їх використання, яка визначається,

зокрема, і технічними можливостями, дозволяє відносити їх до повітряних

суден або космічних об’єктів. Однак вбачається, що не кожне повітряне судно є

комічним об’єктом, у той час як космічні об’єкти можуть бути, зокрема, і

повітряними суднами. Природна близькість космічних апаратів, а також

повітряних суден, призвела до введення в категоріальний апарат ще одного

45

терміну – «аерокосмічні об'єкти», під якими пропонується розглядати об'єкт,

що здатен переміщуватись у космічному просторі, а також, використовуючи

свої аеродинамічні властивості в певний період часу знаходиться в повітряному

просторі або штучний об'єкт, що здатен переміститись на будь-яку висоту і

який на будь-якій висоту знаходиться під управлінням людини в тому, що

стосується висоти, спрямованості й швидкості польоту [154].

Таким чином, спільною рисою всіх зазначених об’єктів є те, що вони

переважно являють собою транспортні засоби й переважно призначені для

переміщення людей та/або речей у просторі [6, с. 13 – 14]. Тим не менше,

розвиток технологій призводить до того, що повітряні та морські судна, судна

внутрішнього плавання й космічні об'єкти можуть переміщуватись у просторі

за дистанційним керуванням людини, так звані безпілотні судна, а їх цільове

призначення може передбачати використання для науково-дослідних цілей, а

тому не пов'язуватись з необхідністю переміщення людей та речей.

Характеристика повітряних та морських суден, суден внутрішнього

плавання і космічних об’єктів як об’єктів майнового обороту пов'язується,

перш за все, з їх фізичними властивостями. Відповідні об'єкти є речами як

об’єктами матеріального світу. У зв'язку з цим і їх розгляд як об’єктів

правовідносин будується на їх характеристиках як речей.

Незважаючи на складний характер природи наведених об’єктів, не варто

уникати визначення їх місця в системі речей у контексті традиційного їх поділу

на рухомі й нерухомі. Але віднесення їх до певного виду повинно здійснюватись

на підставі комплексного погляду. Пропонований сучасними законодавствами

підхід стосовно поширення правового режиму нерухомості на рухомі речі

потрапив під критику російських вчених саме у зв'язку з використанням різних

критеріїв для розмежування рухомих і нерухомих речей. Зокрема,

Г. Ю. Алікумова вважає прийом, використаний законодавцем для

конструювання поняття нерухомості, некоректним, у зв’язку з тим, що при

визначенні ознак нерухомості не витримані критерії єдності відбору. Якщо при

визнанні нерухомістю земельної ділянки, а також повітряних, морських суден

46

та інший речей використовується перелік речей, то при визнанні нерухомістю

речей, переміщення, яких є неможливе без зміни їх призначення, законодавець

використовує вказівку на істотні ознаки такий речей і підкріплює їх

прикладами [4, с. 127; 152, с. 118]. У контексті положень вітчизняного

законодавства ця дискусія має ще більш глибокий характер, оскільки

законодавець використовує комбінований підхід для визнання нерухомими всіх

речей, крім земельних ділянок. При цьому вже в ч. 1 ст. 181 ЦК України

законодавець визначає основний об'єкт нерухомості – земельну ділянку, а

також встановлює, що крім нього нерухомістю є речі, які відповідають певним

критерієм, обходячи стороною навіть приблизний перелік таких речей

[177, ст. 181]. З урахуванням цього, вважаємо, що в контексті традиційного

поділу речей на рухомі і нерухомі повітряні та морські судна, судна

внутрішнього плавання повинні займати особливе становище. Ці речі є

рухомими за фізичним критерієм, переважно у зв'язку з тим, що їх прямим

призначенням є переміщення в просторі й при цьому таке переміщення може не

пов'язуватись із наявністю зв'язку із земельною ділянкою. Наприклад, літаки за

наявності необхідного обладнання можуть здійматись у повітря з водної

поверхні (гідроплани). Поряд із цим ці речі, будучи рухомими, у визначених

законом випадках перебувають в обороті як нерухомі, але це не змінює їх

фізичної природи як рухомих речей.

У межах поділу речей на подільні й неподільні повітряні та морські судна,

судна внутрішнього плавання й космічні об'єкти необхідно віднести до

неподільних речей. Хоча у виключних випадках вони можуть бути подільними.

Як зазначають Є. О. Суханов та У. Маттеі, будь-яка річ, у принципі, є

подільною, однак критерій подільності визначається здатністю збереження

первісного призначення в результаті поділу [68, с. 346]. Наведені речі є

неподільними, оскільки їх поділ може виключати здатність бути

використаними за цільовим призначенням. Наприклад, повітряні та морські

судна, а також судна внутрішнього плавання при їх поділі в натурі втрачають

свої здатності до самостійного пересування в просторі. Як правило, ці речі

47

являють собою системне поєднання різних компонентів. Лише зв'язок між ними

породжує здатність речі бути використаною за цільовим призначенням. У

противному випадку річ втрачає функціональне призначення.

У той же час, наприклад, космічний об'єкт, що запускається у космос,

може складатись з декількох відносно самостійних речей, наприклад,

безпосередньо зі супутника, шатлу тощо та пускових ступенів, що

забезпечують його доставку в космічний простір. Такі об’єкти, маючи складний

характер, можуть поділятись на окремі самостійні частини.

Класифікацію речей на подільні й неподільні поглибив Г. Ф. Шершеневич.

Вчений виокремлював природну й законну неподільність речі й зазначав, що

природну неподільність визначають функціональні властивості речі, а законну

– вказівка на неподільність речі законом незалежно від її природної подільності

або неподільності. В якості прикладу природної неподільності речі вчений

наводить пароплав, окремі частини якого не можуть бути тим, чим було ціле

[186, с. 145].

Наведене свідчить і про те, що рухомі речі, на які поширено правовий

режим нерухомості, можуть бути простими й складними. При цьому з

приводу складних рухомих речей, як ми зазначали, законодавець використовує

окремий самостійний підхід, визнаючи нерухомістю єдиний майновий

комплекс підприємства. Такий комплекс взагалі може поєднувати в собі не

тільки нерухомі речі за фізичними критеріями та рухомі речі, на які

поширюється правовий режим нерухомості, а й взагалі рухомі речі, цінні

папери права інтелектуальної власності тощо. Всі ці об'єкти є складовими

частинами комплексу. Водночас це не перешкоджає їх перебуванню в обороті

як рухомих речей. Фактично вони мають подвійну юридичну природу. При їх

відчуженні власником як самостійних частин на них поширюються правила

стосовно рухомих речей. Але у випадку, якщо вони відчужуються як складові

частини єдиного майнового комплексу разом із таким комплексом, то їх

відчуження в складі комплексу відбувається за правилами, визначеними для

нерухомих речей.

48

В контексті поділу речей на головні та їх приналежності провітрені та

морські судна, судна внутрішнього плавання й космічні об’єкти становлять

собою самостійну економічну цінність, а тому мають розглядатись як головні

речі. Взагалі слід відзначити, що поділ речей на головні і приналежності

сьогодні не має чіткої межі. Вбачається, що в даному випадку йдеться про дві

відносно самостійні у фізичному сенсі речі, одна або декілька з яких не

становлять самостійної функціональної цінності без іншої. Як зазначають

Є. О. Суханов та У. Маттеі вартість речей не має значення при визначенні

головної речі і приналежності. Визначальним у такому випадку є те, що

приналежність призначена обслуговувати головну річ і пов’язана з нею

спільним призначенням [68, с. 346]. Є традиційні приклади такого поділу, як,

наприклад, скрипка і футляр до неї, в якому футляр, безумовно, слугує

приналежністю головної речі скрипки. Але у сфері відносин з рухомими

речами, на які поширено правовий режим нерухомості існують різні рівні

взаємовідношення між предметами. Наприклад, допоміжні навігаційні системи,

що використовуються на водному транспорті не становлять самостійного

значення без їх використанні на плавучих транспортних засобах, у зв'язку з чим

вони матимуть характер приналежності відносно водних транспортних засобів.

Але водночас повітряне чи морське судно, навіть перебуваючи у складі єдиного

майнового комплексу підприємства, має самостійну цінність, незважаючи на те,

що використання цих речей може поглинатись метою функціонування

підприємства, що полягає в отриманні прибутку від господарської діяльності.

Перебуваючи поза складовими частинами підприємства, повітряні та морські

судна становлять цінність як самостійні об'єкти обороту. Тому вбачається, що

аналізований поділ речей не є застосовним до складних об’єктів правовідносин,

які складаються з окремих самостійних речей, а являє собою самостійний поділ

за критерієм цільового призначення і здатності бути використаним без інших

об’єктів майнового обороту. Хоча такий поділ є досить умовним й

небезпечним, як його називали в дореволюційній літературі. В якості прикладу

наводиться труба на пароплаві й водночас човен пароплаву. Приналежність цих

49

речей до пароплаву є очевидною, але їх значення як об’єктів правовідносин по

відношенню до пароплава різні [186, с. 147]. У зв'язку з цим, вважаємо, що в

контексті практичної цінності й, перш за все, застосовності в конкретних

правовідносинах такий поділ є складним і досить умовним.

У контексті поділу речей на ті, що визначені індивідуальними ознаками та

ті, що визначені родовими ознаками, повітряні та морські судна, судна

внутрішнього плавання й космічні об'єкти необхідно віднести до першого виду.

Як правило, такі об’єкти створюються на замовлення для конкретної мети,

оскільки мають високу вартість. Навіть при однакових технічних

характеристиках ці речі мають індивідуальні особливості. Як правило,

невід'ємною частиною договорів поставки таких речей виступає їх

специфікації, в яких детально прописане обладнання речі, внутрішнє

оздоблення тощо. Ці обставини й надають повітряним та морським суднам,

суднам внутрішнього плавання й космічним об’єктам індивідуально

визначеного характеру.

Хоча необхідно відмітити й те, що потенційно можуть існувати й окремі

види, наприклад, повітряних суден, що мають ознаки речей, визначених

родовими ознаками, наприклад, якщо виробник здійснює випуск літальних

апаратів абсолютно однакової комплектації, фарбування тощо. Тим не менше, і

такі речі в силу свого призначення можуть набувати індивідуальних рис.

Зокрема, такі речі індивідуалізуються як в процесі використання, так і в процесі

створення, наприклад, у зв'язку з особливостями зборки чи допущених

відхилень від норм виробництва, не приймаючи до уваги вже те, що відповідні

речі мають індивідуальний номер.

Повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання й космічні

об'єкти відносяться до неспоживних речей в силу своїх функціональних

особливостей.

Як ми зазначили вище, особливістю повітряних та морських суден, суден

внутрішнього плавання й космічних об’єктів як речей, на які поширюється

правовий режим нерухомості, є вимога реєстрації. З урахуванням обраних

50

законодавцем критеріїв поширення правового режиму нерухомості на зазначені

речі необхідно визначити природу реєстрації, тобто, що є предметом реєстрації

самі ці об'єкти або права на них або ж як об'єкти, так і відповідні права. Також

необхідно встановити характер реєстрації, тобто чи має вона

правовстановлюючий або правоприпиняючий характер, як і у випадку з

класичними об’єктами нерухомого майна (земельними ділянками, будівлями,

спорудами тощо) або ж з її проведенням не пов'язується виникнення та

припинення права власності та інших речових прав на відповідні речі. Крім

того, в цьому ключі необхідно встановити чи поширюється правовий режим

нерухомості на різновиди повітряних та морських суден, суден внутрішнього

плавання і космічних об’єктів наведених вище речей, якщо права на них не

підлягають державній реєстрації.

Варто погодитись, що реєстрація речових прав на об’єкти нерухомого

майна і їх обтяження складають особливість його правового режиму

[68, с. 341]. Як зазначає І. В. Спасибо-Фатєєва, реєстрація є не ознакою

нерухомості, а наслідком визнання законодавцем певних властивостей такого

роду речей [163, с. 14]. Вона покликана служити забезпеченню стабільності

цивільного обороту, що досягається за допомогою виведення правочинів й

інших актів з нерухомістю за межі суто приватних інтересів сторін і створення

особливої інформаційної системи, що дозволяє отримувати суб’єктам права

виключно і єдино достовірну інформацію про правовий режим того чи іншого

об'єкта [42, с. 83]. Але для визначення предмету й характеру реєстрації у сфері

нерухомості і рухомих речей, на які поширено правовий режим нерухомості,

необхідно звернутись до спеціальних положень законодавства.

Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно

та їх обтяжень» у ст. 1 визначив, що не поширює дію на рухомі речі, на які

поширено правовий режим нерухомості [109], що свідчить, як мінімум, про те,

що облік відомостей про такі речі ведеться в інших інформаційних базах.

Наразі спеціального закону або підзаконного нормативного акту, який би

регулював виключно порядок реєстрації прав на повітряні та морські судна,

51

судна внутрішнього плавання та космічні об'єкти в Україні немає. Натомість

підзаконними нормативними джерелами встановлюється порядок реєстрації

відповідних речей. Авіаційні правила України, Частина 47 «Правила реєстрації

цивільних повітряних суден в Україні», затверджених наказом Міністерства

інфраструктури України від 25 жовтня 2012 року № 636, зареєстрованих в

Міністерстві юстиції України 16 листопада 2012 року за № 1926/22238

(далі – Правила реєстрації цивільних повітряних суден в Україні) в п. 1.2

розділу 1, зокрема, встановлюють, що ці Правила визначають процедуру та

вимоги до реєстрації (перереєстрації) повітряних суден у Державному реєстрі

цивільних повітряних суден України, порядок виключення їх з цього реєстру.

При цьому в п. 2.4. Розділу ІІ цих Правил встановлюється, що реєстрація

повітряного судна у Державному реєстрі цивільних повітряних суден України

не є свідченням права власності на повітряне судно будь-якої юридичної або

фізичної особи [112].

У свою чергу Порядок ведення Державного суднового реєстру України і

Суднової книги України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України

від 26 вересня 1997 року № 1069 (далі – Порядок ведення Державного

суднового реєстру України і Суднової книги України), у п. 1 розділу І

встановлює, що цей Порядок встановлює вимоги до реєстрації та обліку

торговельних суден в Україні [121].

Відносно ж космічних об’єктів необхідно відмітити, що положення Закону

України «Про космічну діяльність» свідчать про те, що державній реєстрації

підлягають як космічні об'єкти, так і правочини з ними. Тим не менше,

положення зазначеного Закону не містять норм, які б свідчили, що реєстрація

таких об’єктів або правочинів має правовстановлюючий характер для речових

прав. У ст. 13 зазначений Закон лише встановлює, зокрема, що космічні апарати

підлягають обов’язковій державній реєстрації в Державному реєстрі космічних

апаратів України згідно з Правилами реєстрації космічних апаратів в Україні,

які затверджує Кабінет Міністрів України. Якщо космічний апарат створюється

спільно з юридичними особами інших держав чи міжнародними організаціями,

52

то питання його реєстрації вирішується згідно з укладеннями міжнародними

договорами (контрактами).

На космічний апарат, внесений до Державного реєстру космічних апаратів

України видається реєстраційне посвідчення [134].

Однак на офіційному веб-сайті Державного космічного агентства України

в розділі «Проекти регуляторних актів» міститься лише проект зазначених

правил, а зміст пояснювальної записки дає змогу встановити, що це перший

проект зазначених Правил [84], незважаючи на те, що Закон України «Про

космічну діяльність» прийнято у 1997 році. Крім того, питання характеру

реєстрації космічних об’єктів не врегульовується і Конвенцією про реєстрацію

об’єктів, що запускаються в космічний простір від 14 січня 1975 року, яка лише

передбачає необхідність реєстрації таких об’єктів і повідомлення про неї

Генерального секретаря ООН [60].

Поряд із цим, наведені положення не свідчать про те, що в ході реєстрації

відповідних об’єктів не проводиться реєстрація прав на них, тим паче, що

реєстрація таких об’єктів є обов’язковою для їх експлуатації. Інша справа, що

така реєстрація може не мати правовстановлюючого характеру, але ця

обставина не суперечить самому факту реєстрації прав на відповідні об'єкти під

час їх реєстрації. Дійсно, виникнення, перехід і припинення речових прав на

нерухоме майно пов'язується з їх державною реєстрацією, про що прямо

зазначено в ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на

нерухоме майно та їх обтяжень». Те саме стосується й обтяжень таких прав

[109]. У той же час, наприклад, Порядок ведення Державного суднового

реєстру України і Суднової книги України хоча і встановлює потребу в подачі

документів, що посвідчують право власності або право користування судном

для реєстрації самого судна, однак не передбачає, що таке право виникає з

моменту реєстрації [121]. Тим не менше, з огляду на зазначені норми

підзаконних нормативно-правових актів не можна закривати очі на те, що при

проведенні реєстрації фіксуються й права на зазначені види рухомих речей.

Положення, в яких зазначається, що реєстрація не є свідченням права власності,

53

мають дискусійний характер, оскільки, по-перше, зміст самої категорії

«реєстрація не є свідченням права власності» досить неточний, оскільки в ході

реєстрації можуть лише фіксуватись певні обставини, а посвідчувати існування

права власності можуть правовстановлюючі документи або відомості реєстру.

А, по-друге, якщо при реєстрації фіксується юридичний зв'язок між суб’єктом і

об’єктом, який проявляється тому, що в реєстрі відображається власник речі, то

не визнавати це досить спірно. Інша справа, що реєстрація не відбувається

одночасно з вчиненням правочину або з моментом набуття права власності на

річ, а тому і не наділена правовстановлюючим характером, у зв'язку з чим

відомості реєстру не можуть бути достовірними, оскільки теоретично після

відчуження такої речі й набуття права власності новим власником у реєстрі до

перереєстрації зберігаються відомості про попереднього. Але це не пов’язано з

тим, що при реєстрації не реєструються права на об’єкт. Крім того, в тому ж

такі Законі України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме

майно та їх обтяжень» під державною реєстрацією речових прав на нерухоме

майно та їх обтяжень розуміється офіційне визнання й підтвердження

державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме

майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до

Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (п. 1 ч. 1 ст. 2) [109].

Якщо відомості про власника вносяться до відповідних баз даних у сфері

обороту повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання й

космічних об’єктів, то чому факт реєстрації не слід розглядати як реєстрацію

відповідних прав?

Порушене питання не є проблемою виключно вітчизняного законодавства.

Сучасні російські вчені відмічають її існування й у законодавстві РФ, якому

також тривалий час була властива відсутність регламентації процедури

реєстрації прав на відповідні речі, зокрема, космічні об'єкти та повітряні судна

[13, с. 478; 55, с. 31]. Проблема знайшла вирішення в 2015 році з внесенням

змін до ст. 130 Цивільного кодексу РФ і визначенням у якості критерію

54

поширення правового режиму нерухомості на рухомі речі їх реєстрацію, а не

реєстрацію прав на такі речі [30].

Відстоюючи правовстановлюючий характер реєстрації рухомих речей, на

які законодавством поширено правовий режим нерухомості, зокрема

Т. В. Аверочкіна й С. О. Кузнецов зазначають, що реєстрація морського судна є

юридичним актом визнання державою виникнення, обмеження, переходу або

припинення прав на нього та є єдиним доказом існування зареєстрованих прав.

Ці права, на думку вчених, можуть бути оскаржені тільки в судовому порядку.

При цьому за допомогою реєстрації здійснюється контроль за дотриманням

законності та легітимності відчуження суден і передачі їх у заставу. Однак

вчені визнають і те, що за допомогою реєстрації здійснюється контроль

моменту виникнення в конкретного судна права плавання під прапором цієї

держави, дотримання заходів безпеки мореплавства [1, с. 69; 65, с. 84]. Схожої

думки дотримується і З. В. Нікітіна [80, с. 155].

На користь правовстановлюючого характеру реєстрації відповідних речей

слугують і деякі нормативні положення, які, щоправда, мають застарілий

характер. Цікавою в цьому контексті є Конвенція про реєстрацію суден

внутрішнього плавання від 25 січня 1965 року, а саме протокол № 1, що є її

невід'ємною, який в ст. 4 встановлює, що Договірні сторони забезпечують запис

прав власності, узурфрукту та іпотеки на судно в реєстр для запису цього судна

[58, прот. 1 ст. 3]. При цьому Статутом внутрішнього водного транспорту

Союзу РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів РСР від 15 жовтня

1955 року № 1801, прямо передбачалось, що після приписки судна його

володільцю видається свідоцтво, що посвідчує право плавання під прапором

СРСР і союзної республіки, а також право власності на судно або право

користування ним (п. 27). При цьому в п. 29 Статут містить положення,

відповідно до якого передача судна у відання іншої організації, перехід прав

власності на судно та здача в оренду на строк більше одного року

відображається в судновому реєстрі і в судновому свідоцтві.

55

Встановлення нових правовідносин з приводу судна має обов’язковий

характер для третіх осіб з моменту внесення відповідної відмітки в судновий

реєстр [170, прот. 1 ст. 4]. З цього можна заключити, що реєстрація юридичних

фактів щодо суден внутрішнього плавання і сам порядок ведення суднового

реєстру мав таке ж значення, як і сьогодні реєстрація речових прав на нерухоме

майно та їх обтяжень і, відповідно, як порядок ведення Державного реєстру

речових прав на нерухомість.

Разом із тим, у сучасній літературі все більше відстоюється позиція про

спеціальний (технічний), а не правовстановлюючий характер реєстрації

відповідних речей. Зокрема, такі вчені, як Е. О. Суханов, С. В. Кривобок та

інші, вважають, що реєстрація відповідних рухомих речей має технічний, однак

не правовстановлюючий характер. Державну реєстрацію прав на нерухомість

не варто пов’язувати з реєстрацією відповідних речей. Вона, як і реєстрація

самої нерухомості, що має на меті здійснення технічного або кадастрового

обліку не має правовстановлюючого характеру. У цьому ключі Е. О. Суханов

відзначає, що закон може встановлювати державну реєстрацію правочинів із

певними видами речей, наприклад тими, що вилучені з цивільного обороту, у

зв'язку з чим така реєстрація матиме правовстановлюючий характер і

впливатиме на чинність правочину. Однак її не варто пов'язувати з технічною

реєстрацією певних рухомих речей, наприклад, автомототранспортних засобів

чи стрілецької зброї. Така реєстрація може впливати лише на здійснення прав

(наприклад, заборону експлуатації незареєстрованого автомобіля), однак не на

їх виникнення, зміну чи припинення [68, с. 341, 343]. Така реєстрація також

називається в юридичній літературі спеціальною [55, с. 30; 62, с. 278] і є

умовою формування та технічного існування відповідних речей, однак ніяк не

узгоджується з положеннями ЦК України, які встановлюють державну

реєстрацію прав на нерухомість [62, с. 278]. Наразі ж у практиці міжнародного

приватного права в силу диспозитивності правила стосовно реєстрації судна, і

зважаючи на його здатність до переміщення, набула поширення практика

реєстрації морського судна в країні так званого «зручного прапору» [90, с. 162;

56

143, с. 126], законодавство якої надає певні пільги при здійсненні торговельної

діяльності з використанням судна або інші пільги порівняно з іншими країнами.

Існує й проміжна позиція, яка полягає в тому, що надання судну національності

(права плавання під прапором держави) є «ключовим моментом» реєстрації

судна. Всі інші процедури, включаючи реєстрацію права власності на судно,

носять попередній характер і мають незрівнянно менше правове й практичне

значення [78, с. 422].

У цілому ж відповідь на питання правової природи реєстрації, що

використовується у цивільному обороті зазначених речей, знаходимо

безпосередньо в підзаконних нормативно-правових актах. У п. 2.5 розділу ІІ

Правил реєстрації цивільних повітряних суден в Україні встановлюється, що

реєстрація повітряного судна у Державному реєстрі цивільних повітряних

суден України означає, що уповноважений орган з питань цивільної авіації

здійснює контроль за льотною придатністю та експлуатацією цього повітряного

судна [112]. Тим не менше, незважаючи на це, не можна не звертати увагу й на

те, що при реєстрації самих речей, на які поширюється правовий режим

нерухомості, реєструють і права на такі речі. Лише наявність зареєстрованих

прав дає змогу їх носію безперешкодно експлуатувати відповідні речі. З

урахуванням наведеного вище, вбачається, що реєстрація повітряних та

морських суден, суден внутрішнього плавання і космічних об’єктів має

змішаний характер. Вона не наділена правовстановлюючою здатністю, але є

частиною фактичного складу, що в цілому забезпечує можливість суб’єкту

права експлуатувати відповідну річ.

Варто звернути увагу на те, що положення чинного цивільного

законодавства не встановлюють обов’язковість реєстрації абсолютно для всіх

повітряних, морських суден та суден внутрішнього плавання. Зокрема, п. 2

розділу І Порядку ведення Державного суднового реєстру України і Суднової

книги України передбачено, що його дія не поширюється, зокрема на військові

кораблі та судна, катери, шлюпки та інші плавучі засоби, що належать будь-

якому судну, веслові судна, що використовуються без двигуна, довжиною до

57

2,5 метра [121]. Причинами цьому є те, що, наприклад, військові кораблі

складають собою військову техніку, а тому є речами вилученими з цивільного

обороту. Водночас інші виключення можна пояснити малозначимістю

відповідних об’єктів для майнового обороту, щоб забезпечувати додатковий

контроль за їх використанням.

У свою чергу п. 2.15 Правил реєстрації цивільних повітряних суден у

Україні визначено, що у Державному реєстрі цивільних повітряних суден

України не підлягають реєстрації, зокрема повітряні судна, зліт яких

здійснюється за допомогою ніг пілота (дельтаплани, мотодельтаплани,

параплани, мотопараплани), безпілотні некеровані аеростати без корисного

вантажу, безпілотні повітряні судна, максимальна злітна вага яких не

перевищує 20 кілограмів і які використовуються для розваг та спортивної

діяльності тощо [112]. Відповідних речей також досить багато в цивільному

обороті, а їх вартість є явно меншою, наприклад, за вартість літаків. Оборот

таких речей повинен бути оперативним, а тому немає сенсу обтяжувати його

додатковими процедурами. Було б дивним, якщо на рівні з літаками цивільної

авіації реєстрації підлягали безпілотні апарати, які використовуються для

приватних відео-зйомок і які сьогодні доступні практично в будь-якому

магазині електроніки.

З наведених нормативних положень вбачається, що держава запроваджує

обов’язкову реєстрацію лише стосовно тих повітряних та морських суден і

суден внутрішнього плавання, що пов’язані зі здатністю переміщувати людей

та/або речей і, як правило, використовуються, для переміщення на далекі

відстані та які являють собою самостійні об'єкти правовідносин, що не входять

до складу більш складної речі. Тут необхідно зважити, що Закон України

«Про іпотеку», незважаючи на положення абз. 2 ч. 1 ст. 181 ЦК України

поширює свою дію на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання

й космічні об'єкти, незалежно від того, чи підлягають такі об'єкти або права на

них реєстрації, хоча в ЦК України поширення правового режиму нерухомості

на зазначені рухомі речі пов'язується саме з реєстрацією прав на них. Але ,з

58

іншого боку, ця ситуація згладжується тим, що практично всі повітряні та

морські судна, а також судна внутрішнього плавання, за деякими

виключеннями, підлягають державній реєстрації. Хоча виходить, що на ті

різновиди зазначених об’єктів, права на які не підлягають державній реєстрації,

ЦК України не поширює правовий режим нерухомості, але таке поширення

відбувається в силу наведених положень Закону в заставних відносинах.

Стосовно «інших речей, на які поширено правовий режим нерухомості»

необхідно зазначити, що специфіка правозастосування, що здійснюється

органами державної влади та місцевого самоврядування, є наслідком

обмеження загально дозвільного методу в регулюванні відповідних

правовідносин. У сфері майнового обороту рухомих речей, на які поширено

правовий режим нерухомості, це означає складність у визначенні кола таких

об’єктів правовідносин шляхом розширювального тлумачення нормативних

положень. Відповідна позиція прямо відображена в постанові Вищого

господарського суду України від 02 липня 2009 року у справі № 19/96(8/365-

07(18/136-07)-08 за позовом про визнання недійсним договору застави. У цьому

рішенні Суд чітко визначив, що законодавчо визначене поняття нерухомості

регламентовано лише в ст. 181 ЦК України, який набрав чинності 01 січня

2004 року, і наведений у даній статті перелік речей, що відносяться до об’єктів

нерухомості, розширеному тлумаченню не підлягає [98]. Тому завжди в

юридичній літературі використання законодавцем категорій типу «інше

майно», «інше» або «інші» стає предметом критики, оскільки породжує

неоднозначність розуміння, що відбувається і в аналізованому нами випадку. У

контексті порушеного питання в сучасних наукових джерелах висловлюються

різні позиції. Зокрема, можна зустріти позицію, що «інше майно» – це

нерухомість у силу призначення, під якою розуміються рухомі речі, що

поміщені власником на земельну ділянку для її обслуговування та експлуатації,

або «назавжди приєднані» до неї власником речі, що є його складовими

елементами (частинами). Тобто в такому разі рухомі речі виконують допоміжні

функції на ділянці [152, с. 114 – 115]. Хоча в контексті вітчизняного

59

законодавств такий підхід є раціональним, зокрема, і в контексті єдиного

майнового комплексу підприємства, на чому ми зупинялись вище. Логічно, що

така складна річ перебуває в обороті разом зі своїми складовими, до яких

відносяться зовсім різні об’єкти рухомого майна. Але проблема полягає в тому,

що в пропонованому вигляді конструкція «інші речі» значно ускладнюють

практику правозастосування. Це означає, що кожен суб’єкт правозастосування

або правореалізації замість того, щоб застосувати просту нормативну

конструкцію до конкретної практичної ситуації, повинен визначати з

використанням герменевтичного методу й комплексного аналізу чинного

цивільного законодавства, що саме криється за словосполученням «інші речі,

на які законом може бути поширено правовий режим нерухомості». Набагато

простіше й ефективніше було б чітко визначити, що окремі рухомі речі можуть

перебувати в обороті як нерухомі у певних випадках, зокрема в тому разі, якщо

вони є складовими частинами нерухомості, наприклад, якщо вони прикріплені

до неї. Такий підхід було використано ще в Цивільному кодексі Наполеона

1804 року, то чому не можна було б використати його більш, ніж через 200

років у сучасних умовах?

Обраний законодавцем критерій у вигляді реєстрації прав на речі для

поширення на них правового режиму нерухомості є вкрай неефективним і

призводить до повного непорозуміння в практиці правозастосування. Зважаючи

на це, відповідні суб’єкти, зокрема і суди, як ми зазначали, відносять до

рухомих речей, на які поширюється правовий режим нерухомості, лише

повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання й космічні об'єкти і

уникають розширено тлумачити «інші речі, права на які підлягають державній

реєстрації». І сьогодні такий підхід практики правозастосування є вірним,

оскільки в цивільному обороті перебувають речі, що за своєю природою є

схожими з повітряними та морськими суднами, суднами внутрішнього

плавання й космічними об’єктами і які підлягають реєстрації, в ході якої до

відповідних баз даних відносяться відомості і про їх власників. Йдеться,

60

зокрема, про автомобільний транспорт і залізничний склад й окремі його

елементи.

Зокрема, пункти 6, 8 та 11 Порядку державної реєстрації (перереєстрації),

зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин,

сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей,

причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних

засобів та мопедів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від

07 вересня 1998 року № 1388 [123] свідчать про те, що наведені транспортні

засоби реєструються за власником, а це означає, що при реєстрації самого

транспортного засвідчуються і права на нього. Неефективність законодавчого

підходу є очевидною, що не могло не відобразитись у судовій практиці. У

постанові від 17 квітня 2012 року у справі № 5021/2356/2011 Вищий

господарський суд України, посилаючись на ч. 1 ст. 181 ЦК України зазначає,

що, таким чином, з-поміж рухомих речей вирізняються транспортні засоби, які

підлягають державній реєстрації. І хоча суд не розвинув це положення,

обмежившись вказівкою на те, що позов стосовно таких речей може бути

поданий за місцем реєстрації транспортного засобу [99], тим не менше, це і

свідчить про те, що обраний законодавцем критерій може і не досягти

поставленої перед механізмом правового регулювання мети. Навряд чи

законодавець планував поширити правовий режим нерухомості на наземні

транспортні засоби.

Також слід звернути увагу на те, що крім водного, повітряного й

«космічного» транспорту, функціонування якого забезпечується експлуатацією

рухомих речей, на які і поширюється правовий режим нерухомості, існує ще й

залізничний транспорт. У контексті нашого дослідження це питання має

важливе значення, оскільки в цій сфері здійснюється реєстрація вагонів, однак

не локомотивів, що забезпечують їх пересування залізними коліями. Правилами

реєстрації та експлуатації власних вантажних вагонів, затверджених наказом

Міністерства транспорту та зв'язку України від 28 вересня 2004 року № 856,

зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 15 жовтня 2004 року за №

61

1316/9915, передбачалась реєстрація власних вантажних вагонів фізичних та

юридичних осіб. Правилами чітко передбачалось, що реєстрація являє собою

процедуру внесення до автоматизованого банку даних парку вантажних вагонів

(далі – АБД ПВ) відомостей про власні вантажні вагони та їх власника і без неї

відповідні вагони не допускались до використання на коліях загального

користування (п. 1.3) [128]. І хоча Правила експлуатації власних вантажних

вагонів, затверджені наказом Міністерства інфраструктури України від 29 січня

2015 року № 17, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 14 лютого

2015 року за № 168/26613 [126], які прийшли на заміну Правилами реєстрації та

експлуатації власних вантажних вагонів [128], не містять визначення реєстрації

вагонів, однак передбачають обов’язковість внесення відомостей про них до

АБД ПВ і встановлюють заборону експлуатації вагонів на коліях загального

користування у випадку невиконання цієї вимоги (п. 3.2) [126]. Крім того,

Правила експлуатації й пономерного обліку власних вантажних вагонів,

затверджені на 29 засіданні Ради з питань залізничного транспорту держав-

учасниць Співдружності 20 червня 2001 року, хоча і не містять норм, які б

встановлювали правовстановлюючий характер реєстрації вагонів в АБД ПВ,

однак передбачають обов’язкову подачу документів, що посвідчують право

власності на вагони при такій реєстрації (п. 2.2) [142]. З чого слідує, що при

реєстрації вагонів до банку даних вносяться відомості про їх власника, що, у

свою чергу, передбачає і фіксацію факту належності такого вагону певній особі

на праві власності, тобто реєстрацію самого права власності. Правилами

реєстрації та експлуатації власних вантажних вагонів, затверджених наказом

Міністерства транспорту та зв'язку України від 28 вересня 2004 року № 856,

взагалі передбачалась заборона курсування вагонами, що відчужені іншим

особам або передані в оренду без внесення відомостей про це до АБД ПВ

(п. 2.3) [128]. Незважаючи на те, що наявність або відсутність реєстрації не

пов'язується з чинністю відповідних правочинів і не впливає на перехід права

власності або виникнення права оренди це, тим не менш, підкреслює складність

у визначенні об’єкта реєстрації, чи є ним річ, правочин або права на річ. В той

62

же час важливість експлуатації вагонів як частин рухомого залізничного

складу, а також значення їх реєстрації у АБД ПВ підкреслюється тим, що це

питання в цілому є предметом правового регулювання Протоколу двадцять

дев’ятого засідання Ради з питань залізничного транспорту держав-учасниць

Співдружності (Клайпеда, 19 червня 2001 року) (п. 14.3) [142].

Таким чином, вищими судовими інстанціями обрано найбільш оптимальне

відношення стосовно практики правозастосування в контексті недосконалості

положення абз. 2 ч. 1 ст. 181 ЦК України. Лише перелічені в ньому речі, а саме:

повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання і космічні об'єкти,

розглядаються в якості рухомих речей, на які поширюється правовий режим

нерухомості, в той час як зміст категорію «інші речі, права на які підлягають

державній реєстрації» залишається чітко невизначеним, а тому і фактично

незастосовним. З цього формується висновок про те, що набагато

ефективнішим було б відобразити в абз. 2 ч. 1 ст. 181 ЦК України перелікове

визначення [95, с. 44] рухомих речей, на які поширено правовий режим

нерухомості, а не комбінованого, до якого вдався законодавець, оскільки лише

перелікова його частина є застосовною в практичному сенсі.

На останок варто зазначити, що законодавець не використовує в повній

мірі комплексний підхід до розмежування рухомих і нерухомих речей.

Визнаючи фізичний критерій, визначальним для класичних видів нерухомості,

зокрема, таких, як земельні ділянки, будівлі, споруди тощо, він в якості

виключення передбачає використання юридичного критерію, який і забезпечує

поширення правового режиму нерухомості на повітряні та морські судна, судна

внутрішнього плавання й космічні об'єкти. У той же час між нерухомістю за

фізичним критерієм і нерухомістю за юридичним критерієм опиняються речі,

вартість і економічне значення яких обумовлює необхідність віднесення їх до

нерухомості, це, наприклад, нафто- та газовидобувні вишки (платформи), що

використовуються для видобування корисних копалин на морському шельфі;

газо- та нафтопроводи; берегові капітальні споруди (пристані, пірси тощо);

багаторічні насадження; асфальтобетонне покриття дороги тощо. Окремі з цих

63

речей наділені здатністю до пересування, зокрема зазначені нафто- та

газовидобувні вишки, але окремі з них, зокрема газо- та нафтопроводи; берегові

капітальні споруди тощо є речами, що, будучи пов’язаними із земельними

ділянками, не можуть переміщуватись у просторі.

З цього приводу у 2009 році Міністерство юстиції України, роблячи

спробу вирішити нагальні питання практик правозастосування, ввело в дію

Методичні рекомендації стосовно визначення нерухомого майна, що

знаходиться на земельних ділянках, право власності на які підлягає державній

реєстрації, затверджені наказом Міністерства юстиції України від 14 квітня

2009 року № 660/5. І хоча відповідні рекомендації втратили чинність у

2014 році, тим не менше, вони становлять цінність у контексті методики

вирішення практичних питань обороту нерухомості. У цих рекомендаціях

центральний орган виконавчої влади фактично ввів у правовий вжиток

категорію «земельні поліпшення», під якими розуміються споруди, призначені

для виконання спеціальних технічних функцій. Покладаючи в основу

визначення кола нерухомих речей, речові права на які підлягають державній

реєстрації, Міністерство юстиції роз’яснило, що приналежність не має

самостійного значення та за призначенням без головної речі використовуватись

не може [115]. При цьому, якщо Методичні рекомендації стосовно визначення

нерухомого майна, що знаходиться на земельних ділянках, право власності на

які підлягає державній реєстрації, затверджені наказом Міністерства юстиції

України від 14 квітня 2009 року № 660/5, лише звертали увагу на те, що

споруди є земельними поліпшеннями, однак такими, права на які можуть

підлягати державній реєстрації (п. 1.3) [115], то в Методичних рекомендаціях

стосовно об’єктів нерухомого майна, права на які підлягають державній

реєстрації, схвалених колегією Державної реєстраційної служби України 11

грудня 2012 року (Протокол № 3) вже чітко зазначалось, що державній

реєстрації підлягають лише речові права на споруди, які є окремою нерухомою

річчю, тобто не є приналежністю головної речі і складовою частиною іншої

речі (п. 2.7) [70]. Це водночас у значній мірі суперечить і положенням Закону

64

України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх

обтяжень», які передбачають можливість реєстрації прав на споруди, а також їх

окремі частини (ст. 5) [109]. Ця суперечність є внутрішньою, оскільки

зазначений Закон в ч. 4 ст. 5 визначає, що не підлягають державній реєстрації,

зокрема, речові права окремо на споруди, що є приналежністю головної речі

або складовою частиною речі [109].

Перш за все, що стосується нафто- та газовидобувних вишок (платформ),

що використовуються для видобування корисних копалин на морському шельфі,

то в контексті термінології проекту Закону України «Про внутрішній водний

транспорт», відповідні речі являють собою плавучі споруди. Але в силу своєї

специфіки їх віднесення до суден морського або внутрішнього плавання може

бути ускладнене. Використання на морському шельфі, з одного боку,

обумовлює необхідність розгляду таких споруд як суден морського плавання,

але, з іншого боку їх призначення є універсальним і за великим рахунком ці

об’єкти можуть використовуватись у внутрішніх водах України. Для того, щоб

виключити питання стосовно правового режиму цих об’єктів пропонуємо чітко

нарівні положень законодавства визначити їх як рухомі речі, на які

законодавством України поширено правовий режим нерухомості. Такий підхід

дозволить забезпечити інтереси всіх учасників правовідносин з відповідними

речами і водночас виключить дискусію навколо питання порядку їх обороту.

Крім того, відповідні речі мають досить високу вартість і економічну цінність і

по суті являють собою цілий технологічний комплекс. У зв'язку з цим

відносини з такими речами потребують використання додаткової охорони.

Стосовно газо- та нафтопроводів; берегових капітальних споруд;

багаторічних насаджень; асфальтобетонного покриття дороги тощо, то

природа цих речей і їх зв'язок із земельними ділянками для використання за

цільовим призначенням дозволяє розглядати їх в якості нерухомості. Тим не

менше, у сучасних позиції органів виконавчої влади, зокрема і в наведеному

вище роз’ясненні Міністерства юстиції України, підхід до визначення природи

цих речей є вибірковим і відображає недосконалість відповідного

65

законодавства. Зокрема, газопроводи, а за аналогією і нафтопроводи,

визнаються нерухомістю (п. 1.3). У той же час багаторічні насадження

визначаються як єдине ціле із земельною ділянкою і при цьому їх переміщення

можливе без втрати якостей (п.2.3). Правова природа берегових капітальних

споруд, зокрема пірсів викликає дискусії, адже навіть Міністерство юстиції не

дало чіткої відповіді на питання, чи є ця річ нерухомістю і чи є вона

самостійним об’єктом майнового обороту або приналежністю (п. 2.8). Стовно ж

асфальтобетонного покриття Міністерство юстиції відстоювало одностайну

позицію, що воно є верхнім шаром землі з твердим покриттям, а тому не є

нерухомістю (п. 2.2) [115].

Справа в тому, що в сучасних умовах визначення речі рухомою або

нерухомою виключно на підставі фізичного критерію і в контексті поділу речей

на головні і приналежності є неактивним. Ще в 1989 році Ю. С. Гамбаров

акцентував увагу на функціональному призначенні речі для її віднесення до

рухомих або нерухомих речей [23, с. 679]. Зокрема, всі зазначені речі за своїм

функціональним призначенням є нерухомими у зв'язку з тим, що можуть

використовуватись за призначенням лише маючи зв'язок із землею. У той же

час розглядати їх як приналежності головної речі – земельної ділянки невірно

Глибина прокладки труб газопроводів не завжди виключає можливість

використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням. Зберігається

можливість такого використання для сільськогосподарських потреб. Однак,

наприклад, при розміщенні асфальтобетонного покриття на ділянці, можливість

її експлуатації за іншими призначеннями, ніж забезпечення розміщення такої

дороги виключається. Але так само і будинок, розміщений на земельній

ділянці, не виключає можливості розгляду такої ділянки як самостійного

об’єкта нерухомості, хоча перебування її в обороті здійснюється разом із

будинком. У зв'язку з цим вирішення порушеного питання лежить у

необхідності розгляду земельної ділянки, а також газо- та нафтопроводів;

берегових капітальних споруд; багаторічних насаджень; асфальтобетонного

покриття дороги тощо як самостійних об’єктів правовідносин. На нашу

66

переконання, більш ефективним, у такому разі, поширити на відповідні речі

правовий режим нерухомості. Такий крок зніме дискусію навколо того, чи є

такі речі об’єктами нерухомого майна або відносяться до речей рухомих і

забезпечить їх перебування в цивільному обороті як самостійних речей. Крім

того, поширення правового режиму нерухомості на відповідні речі дає змогу

регулювати відносини з ними більш гнучко, а тому й обирати конкретні

сегменти таких відносин, що потребують посиленого впливу або, навпаки,

пом’якшення.

У силу зазначених особливостей правового регулювання відносин із

приводу рухомих речей, на які поширено правовий режим нерухомості, у

цілому наразі неможна стверджувати про існування системи таких речей, як

множини пов’язаних між собою елементів, що утворюють цілісну єдність

[48, с. 36]. Тим не менше, визнаємо, що комбінований підхід все ще

залишається ефективним для визначення кола речей, на які поширюється

правовий режим нерухомості, але лише при правильному його використанні.

Вітчизняний законодавець використовує занадто широко, тобто закріплює

переліку рухомих речей, на які поширюється правовий режим нерухомості і

одразу ж зазначає, що правовий режим нерухомості може бути поширений на

інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. Але поряд із цим

підзаконні нормативно-правові акти не дають змогу однозначно встановити, чи

підлягають державній реєстрації права на повітряні та морські судна, судна

внутрішнього плавання й космічні об'єкти, які відносяться законом до речей, на

які поширюється правовий режим нерухомості. Це викликає зайві складнощі. У

зв'язку з цим у такому разі більш раціональним і продуктивним виглядає підхід,

використаний законодавцем Республіки Білорусь і РФ. Взявши його за основу,

можна вдосконалити положення чинного вітчизняного законодавства шляхом

викладення абз. 2 ч. 1 ст. 181 ЦК України в такій редакції:

«Режим нерухомої речі поширюється на повітряні та морські судна, судна

внутрішнього плавання, космічні об'єкти, що підлягають державній реєстрації,

а також на нафто- та газовидобувні вишки (платформи), що використовуються

67

для видобування корисних копалин на морському шельфі, на газо- та

нафтопроводи.

Режим нерухомості може бути поширений законом на інші рухомі речі».

Крім того, з урахуванням зазначеного потребують змін і положення Закону

України «Про іпотеку». Друге речення абз. 2 ч. 1 ст. 1 цього Закону необхідно

викласти в такій редакції:

«Застава повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання,

космічних об'єктів, що підлягають державній реєстрації, а також на нафто- та

газовидобувних вишок (платформ), що використовуються для видобування

корисних копалин на морському шельфі, на газо- та нафтопроводів, майнових

прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється за правилами,

визначеними цим Законом».

При цьому ст. 4 Закону України «Про іпотеку» необхідно викласти в такій

редакції: «Обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній

реєстрації відповідно до закону. Державна реєстрація застави повітряних та

морських суден, суден внутрішнього плавання, космічних об'єктів, що

підлягають державній реєстрації, а також на нафто- та газовидобувних вишок

(платформ), що використовуються для видобування корисних копалин на

морському шельфі, на газо- та нафтопроводів проводиться в порядку,

встановленому Кабінетом Міністрів України».

1.3. Класифікація рухомих речей, на які законодавством України

поширено правовий режим нерухомості

Проведення будь-якої класифікації має, перш за все, практичне значення.

Вона дозволяє встановити ознаки конкретної речі як предмета правовідносин, й

визначити коло нормативних положень, що повинні застосовуватись до

відповідних відносин. Крім того, видова класифікація речі як об'єкта

68

цивільного обороту ще й поглиблює розуміння його правової природи,

функціонального призначення і властивостей. В контексті предмету нашого

розгляду це дозволяє більш широкого поглянути на розгляд повітряних та

морських суден, суден внутрішнього плавання і космічних об’єктів як

особливих речей, на які законодавством України поширюється правовий режим


Сучасне законодавство запроваджує досить розгалужену класифікацію

відповідних об’єктів правовідносин, що створює умови для більш ретельного їх

дослідження, однак цікавим з точки зору нашого дослідження є ті види

повітряних, морських суден, суден внутрішнього плавання і космічних об’єктів,

що підлягають реєстрації, адже саме на них поширюється правовий режим


Повітряні судна. Основні критерії класифікації повітряних суден

закладаються положеннями ПК України й деталізуються у Правилах реєстрації

цивільних повітряних суден в Україні. Поряд із цим положення Кодексу

переважно акцентують увагу на юридичних критеріях класифікації, зокрема

таких як цільове призначення в то й час як класифікація, закріплена в

Правилах, зосереджується на технічних особливостях повітряних суден. У

зв'язку з чим більш логічно спочатку розглянути конструктивні особливості

відповідних об’єктів, а потім закцентувати увагу на їх призначенні, вимог до

особи власника тощо.

Так, п. 2.14 розділу ІІ зазначених Правил встановлюється, що у

Державному реєстрі цивільних повітряних суден України реєструються

цивільні повітряні судна згідно з класифікацією літальних апаратів, яка

наведена в додатку 7 до Конвенції про міжнародну цивільну авіацію (додаток 1)

[112].

В якості першого класифікаційного критерію виступає вага літального

апарату за яким відповідні об'єкти майнового обороту поділяються на ті, що

легші за повітря і такі, чия вага є більшою за вагу повітря.

69

Повітряні судна, легші за повітря, поділяються на два основні види: 1) без

двигуна; 2) з двигуном. До першого виду відносяться, зокрема, а) вільний

аеростат; б) прив’язаний аеростат. Обидва аеростати можуть бути сферичними

або несферичними. Правила реєстрації цивільних повітряних суден в Україні

визначають аеростат як літальний апарат, легший за повітря, що

переміщується у повітрі без допомоги силової установки (п. 1.3 розділу І).

До легших за повітря повітряних суден з двигуном відноситься дирижабль

– літальний аппарат, легший за повітря, який приводиться до руху силовою

установкою. При цьому дирижаблі поділяються на жорсткі, напівжорсткі та

нежорсткі (п. 1.3 розділу І Правил реєстрації цивільних повітряних суден в

Україні) [112].

Важчі за повітря літальні апарати також поділяються на ті, що обладнані

двигуном і такі, що ним не обладнані. До повітряних суден без двигуна

відноситься планер – літальний апарат, важчий за повітря, який переміщується

без силової установки, підйомна сила якого створюється за рахунок

аеродинамічних реакцій на поверхнях, які залишаються нерухомими в даних

умовах польоту, має не більше двох місць, включно з місцями екіпажу, та

максимальну злітну масу не більше 750 кг. За критерієм типу поверхні з якої

здійснюється зліт планера розрізняють сухопутні планери та гідропланери.

В якості критерію розмежування важчих за повітря літальних апаратів з

двигуном виступає, як вбачається, характер конструкції і силової установки, що

забезпечує переміщення відповідного повітряного судна у просторі. Таким

чином Конвенція про міжнародну цивільну авіацію поділяє відповідні об'єкти

правовідносин на латаки; гвинтокрили та орнітоптери.

Літак – літальний апарат, важчий за повітря, який приводиться до руху

силовою установкою, підйомна сила якого в польоті створюється в основному

за рахунок аеродинамічних реакцій на поверхнях, що залишаються нерухомими

в даних умовах польоту. Традиційно за критерієм типу поверхні з якої

здійснюється зліт розрізняють сухопутний літак та гідролітак.

70

Гвинтокрил – літальний апарат, важчий за повітря, який переміщується за

допомогою силової установки та підтримується в повітрі за рахунок взаємодії

повітря з одним або декількома несучими гвинтами. За критерієм устаткування,

що забезпечує підтримування гвинтокрилу в польоті, розрізняються такі його

види як автожир та вертоліт. Автожир – літальний апарат, важчий за повітря,

що підтримується в польоті за рахунок взаємодії повітря з одним або

декількома несучими гвинтами, які вільно обертаються навколо осей, що

перебувають приблизно у вертикальному положенні. Вертоліт – літальний

апарат, важчий за повітря, що підтримується в польоті, головним чином, за

рахунок взаємодії повітря з одним або декількома несучими гвинтами, які

обертаються силовою установкою навколо осей, що перебувають приблизно у

вертикальному положенні. При цьому за критерієм типу поверхні з якої

здійснюється зліт розрізняють, відповідно, сухопутний автожир, гідроавтожир,

сухопутний вертоліт та гідровертоліт [132].

Однак розвиток технологій призвів до створення нового виду гвинтокрилів

– конвертипланів, яскравим представником яких є сконструйований в США

літальний апарат Bell V-22 Osprey. Особливістю цього повітряного судна є те,

що для його зльоту з поверхні використовуються гвинти як і у вертольоті. Але

після підйому на необхідну висоту ці гвинти приймають вертикальне

положення і забезпечують рух апарату в повітряному просторі. Це дозволяє

робити розташування гвинтів на крилах конвертиплану. У зв'язку з чим,

вважаємо, що третім видом гвинтокрила необхідно вважати конвертиплан, як

літальний апарат, важчий за повітря, підйом якого у повітря здійснюється за

рахунок взаємодії повітря з одним або декількома несучими гвинтами, які

обертаються силовою установкою навколо осей, що перебувають приблизно у

вертикальному положенні і який підтримується в польоті, головним чином, за

рахунок взаємодії повітря з такими гвинтами, які після підйому судна у повітря

стають у горизонтальне положення.

Третім видом літальних апаратів, важчих за повітря, з двигуном є

орнітоптер – повітряне судно, важче за повітря, яке підтримується в польоті в

71

основному за рахунок реакцій повітря з його поверхнями, яким надається

маховий рух. За критерієм типу поверхні з якої здійснюється зліт розрізняють

сухопутний орнітоптер та гідроорнітоптер.

В той же час, ще одним видом літальних апаратів, важчих за повітря, з

двигуном, який не наведений в додатку 7 до Конвенції про міжнародну

цивільну авіацію, але відноситься до літальних апаратів важчих за повітря є

мотопланер – планер з поршневим двигуном (двигунами), який має не більше

двох місць, включно з місцями екіпажу, та максимальну злітну масу не більше

850 кг [112].

Завершуючи розгляд цієї частини пропонованої Чиказькою конвенцією

про міжнародну цивільну авіацію 1944 року та Правилами реєстрації цивільних

повітряних суден в Україні класифікації повітряних суден, варто відмітити

необхідність доповнення класифікації важчих за повітря літальних апаратів

типу поверхні з якої здійснюється зліт такими вилами як універсальні. Сучасні

технології дозволяють ефективно використовувати окреме устаткування та

обладнання для зльоту з різних типів поверхонь. Сьогодні широко

використовуються силові установки, які забезпечують можливість як

горизонтального так і вертикального підйому літального апарату в повітря. У

зв'язку з цим варто на рівні із сухопутними та гідро- повітряними суднами

виокремлювати універсальні, зокрема універсальний планер, універсальний

літак, універсальний автожир та універсальний орнітоптер.

Аналіз положень Правил реєстрації цивільних повітряних суден в Україні

дає змогу виокремити ще один критерій для класифікації повітряних суден –

злітну масу. За цим критерієм повітряні судна поділяються на надлегкі, дуже

легкі, легкі та звичайні (важкі). При цьому в нормативно-правових актах не

використовується категорії «звичайні» або «важкі» повітряні судна. Лише в

окремо передбачених випадках, які стосуються конкретних видів повітряних

суден використовуються категорії «легкі повітряні судна», «дуже легкі

повітряні судна» та «надлегкі повітряні судна» у всіх інших випадках йдеться

про повітряні судна, які ми умовно назвали звичайні (важкі). Правила

72

реєстрації цивільних повітряних суден в Україні наводять наступні визначення

відповідних видів повітряних суден.

Легке повітряне судно – повітряне судно, яке має максимальну злітну масу

не більше 5700 кг.

Дуже легке повітряне судно – повітряне судно, яке має не більше двох

місць, включно з місцями екіпажу, та максимальну злітну масу не більше

750 кг. Для дуже легкого гвинтокрила максимальна злітна маса – не більше

600 кг;

Надлегке повітряне судно – повітряне судно, яке має не більше двох місць,

включно з місцями екіпажу, та максимальну злітну масу не більше 450 кг

(для варіантів гідро - і спецпризначення із встановленим обладнанням – 495 кг)

(п. 1.3 розділу І) [112].

З цього слідує, що звичайним (важким) повітряним судном є таке судно,

яке має максимальну злітну масу більше 5700 кг.

Також в світлі відповідних положень ПК України й Правил реєстрації

цивільних повітряних суден в Україні вбачається існування ще одного критерію

поділу повітряних суден, пов’язаного з технічними особливостями. Це –

характер керування повітряним судом, за яким можна розрізняти пілотовані та

безпілотні повітряні судна.

Безпілотне повітряне судно – повітряне судно, призначене для виконання

польоту без пілота на борту, керування польотом якого і контроль за яким

здійснюються за допомогою спеціальної станції керування, що розташована

поза повітряним судном (п. 23 ч. 1 ст. 1 ПК України) [112]. Правила реєстрації

цивільних повітряних суден в Україні встановлюють, що до безпілотних

повітряних суден відносяться безпілотні некеровані аеростати і дистанційно

пілотовані повітряні судна (п. 1.3 розділу І) [112]. Таким чином пілотованим

повітряним судном слід вважати повітряне судно призначене для виконання

польоту з пілотом на борту. На цьому фоні варто виокремлювати також і

комбіновані повітряні судна, які можуть виконувати політ як з пілотом на

борту, так і з його відсутністю.

73

Положення ПК України пропонують суб’єктами правозастосування і

науковцям інші критерії для класифікації повітряних суден. Основним слід

вважати змішаний критерій, який поєднує особу власника відповідної речі і її

призначення. За цим критерієм ПК України розрізняє державні й цивільні

повітряні судна. Змішаний характер пропонованого критерію проявляється в

тому, що законодавець при розмежуванні цивільної й державної авіації досить

вузько підходить до визначення змісту категорії «державний». Державна

авіація розглядається в ПК України як авіація, що використовує повітряні судна

з метою виконання функцій із забезпечення національної безпеки і оборони

держави та захисту населення, які покладаються на Збройні Сили України, інші

військові формування, утворені відповідно до законів України, органи

Національної поліції, спеціально уповноважені центральні органи виконавчої

влади з питань цивільного захисту, органи охорони державного кордону

України, органи доходів і зборів (п. 30 ч. 1 ст. 1 ПК України). Водночас

цивільна авіація визначається як авіація, яка використовується для задоволення

потреб економіки і громадян у повітряних перевезеннях і авіаційних роботах, а

також для виконання польотів у приватних цілях (п. 102 ч. 1 ст. 1 ПК України).

Звідси слідує і те, що державним повітряним судном є повітряне судно, що

застосовується у військовій, прикордонній службі, службі цивільного захисту, в

органах Національної поліції та органів доходів і зборів (п. 31 ч. 1 ст. 1 ПК

України). У свою чергу цивільним повітряним судном є повітряне судно, що не

належить до державних повітряних суден (п. 102 ч. 1 ст. 1 ПК України) [92].

Таким чином, використаний законодавцем критерій для розмежування

державних і цивільних повітряних суден виглядає досить дискусійно, оскільки

вбачається, що визначальною ознакою державних повітряних суден є їх

використання з метою виконання функцій із забезпечення національної безпеки

і оборони держави та захисту населення. При цьому законодавець надає

орієнтований перелік суб’єктів владних повноважень, зокрема державних

органів на які покладені відповідні функції, що надає обраному підходу

змішаного характеру. З цього слідує, що всі повітряні судна, які закріплені за

74

відповідними відомствами або центральними органами державної влади чи їх

територіальними структурними підрозділами є державними, адже саме їх

основними функціями і є забезпечення національної безпеки і оборони держави

та захист населення. Хіба що фіскальна служба з покладеними на неї

функціональними обов’язками не зовсім вписується в перелік наведених

суб’єктів. При цьому складається досить дивна ситуація за якої використання

відповідного повітряного судна у військовій, прикордонній службі, службі

цивільного захисту відповідними органами державної влади надає їх статус

державних, але використання їх з іншою метою фактично призводить до того,

що відповідні речі повинні розглядатись як цивільні.

При цьому віднесення повітряних суден до державних не варто плутати з

їх функціональними й технічними особливостями як військової або цивільної

техніки. За пропонованим законодавцем підходом державними можуть бути як

повітряні судна військового призначення, так і повітряні судна виключно

цивільного призначення або багатоцільового призначення чи спеціалізовані

повітряні судна, наприклад літаки або вертольоти, обладнані спеціальними

засобами для гасіння пожеж або медичні вертольоти. На цьому критерії поділу

речей, на які поширено правовий режим нерухомості ми окремо зупинимося

далі, оскільки він стосується всіх зазначених об’єктів правовідносин.

Дискусійність пропонованого підходу полягає у тому, що ті самі повітряні

судна, наприклад, багатоцільового призначення, але які перебувають у віданні

державних органів, на які не покладаються функції із забезпечення

національної безпеки і оборони держави та захисту населення вже мають статус

цивільних.

На наше переконання, більш вірним в даному випадку було б використати

традиційний й простий критерій форми власності на відповідний об’єкт

правовідносин в результаті чого можна було б отримати такий поділ повітряних

суден як: 1) повітряні судна приватної власності; 2) повітряні судна державної

власності; 3) повітряні судна комунальної власності; 4) повітряні судна

змішаної власності.

75

Поряд із цим окремо за критерієм цільового призначення варто було б

поділити повітряні судна на: 1) вантажні повітряні судна конструктивна будова

і обладнання яких забезпечує їх використання для переміщення у повітряному

просторі вантажів; 2) повітряні судна змішаного типу (вантажно-пасажирські) –

повітряні судна конструктивна будова і обладнання яких забезпечує їх

використання для переміщення у повітряному просторі вантажу та пасажирів;

3) пасажирські повітряні судна – конструктивна будова і обладнання яких

забезпечує їх використання для переміщення у повітряному просторі

пасажирів; 4) спеціальні повітряні судна – конструктивна будова і обладнання

яких забезпечує їх використання за спеціальним призначенням, зокрема для

переміщення хворих, поранених і надання їх медичної допомоги

(реанімовертоліт), вертоліт заправник тощо; 5) військові повітряні судна –

конструктивна будова і обладнання яких забезпечує їх використання для

військових цілей. В такому б випадку саме військові повітряні судна зайняли б

нішу серед об’єктів прав, до яких сьогодні відносяться повітряні судна

державної авіації.

Крім того, ПК України в п. 33 ч. 1 ст. 1 містять визначення

експериментального повітряного судна під яким розуміється прототип

повітряного судна, модифіковане або нове повітряне судно, на якому

проводяться випробування або дослідно-конструкторські, експериментальні та

науково-дослідні роботи [92]. У зв'язку з цим існує потреба у виокремленні

також таких повітряних суден як повітряні судна одиничного, серійного або

масового виробництва під якими необхідно розуміти повітряні судна, що

пройшли необхідні випробування, відповідають державним стандартам і

виробництво яких здійснюється для забезпечення їх безпосередньої

експлуатації за цільовим призначенням.

Крім того, в п. 11 ч. 1 ст. 1 ПК України міститься визначення авіації

загального призначення під якою розуміється авіація, що не використовується

для здійснення комерційних повітряних перевезень і виконання авіаційних

робіт [92]. З чого необхідно заключити існування також і авіації комерційного

76

призначення під якою розуміється авіація, що використовується для здійснення

комерційних повітряних перевезень і виконання авіаційних робіт, хоча ПК

України про такий вид авіації прямо не зазначає.

Таким чином, чинне цивільне законодавство України на підставі положень

міжнародно-правових актів проводиться досить розгалужену класифікацію

повітряних суден, покладаючи в її основу як технічні особливості цих об’єктів

майнового обороту, так і такі їх властивості як цільове призначення, мета

використання тощо. Окремо слід відмітити, що положення вітчизняного

законодавства не обмежуються пропонованим Чиказькою конвенцією про

міжнародну цивільну авіацію поділом, а й поглиблюють його. Однак, як

показав науковий аналіз, розвиток техніки і технологій обумовлює і те, що

навіть ця класифікація може бути вдосконалена новими видами повітряних

суден.

Стосовно класифікації морських суден і суден внутрішнього плавання існує

необхідність проведення її в комплексі, оскільки основною різницею між цими

об’єктами майнового обороту є, як ми зазначали, сфера їх використання.

Зважаючи на це і родові класифікаційні критерії для обох видів об’єктів є

однаковими. Мореплавство має досить довгу історію, але таку ж історію має і

класифікація відповідних суден. Розвиток технологій обумовлював виникнення

одних видів суден і позначав незатребуваність інших і при цьому весь процес

розвитку суднобудування пов’язувався з накопиченням знань щодо видів

водних транспортних засобів і їх особливостей. Саме тому в сучасному світі

існує досить розгалужена класифікація морських суден і суден внутрішнього

плавання. Загальна класифікація суден проводиться положеннями КТМ

України, однак більш деталізований поділ відповідних об’єктів правовідносин

здійснюється Класифікаційним товариством «Регістр судноплавства України»,

а також положеннями наведеного нами вище проекту Закону України

«Про внутрішній водний транспорт».

В якості основних критеріїв поділу суден виступають сфера їх

використання і цільове призначення. З урахуванням Правил класифікації та

77

побудови суден частини І «Класифікація», Т. І, а також положень КТМ України

й наведеного законопроекту можна виокремити чотири основні групи водних

суден за критерієм сфери використання: 1) морське судно – судно, яке за своїми

технічними характеристиками придатне і в установленому порядку допущене

до експлуатації в цілях судноплавства по морських водних шляхах і

класифіковане згідно з Правилами класифікації та побудови морських суден

(газовози, хімвози, швидкісні судна тощо) [101]; 2) судно змішаного плавання –

судно, призначене для експлуатації на річкових водних шляхах і придатне для

обмеженої експлуатації на морських водних шляхах; 3) судно внутрішнього

плавання (річкове судно) – судно, яке за своїми технічними характеристиками

придатне і в установленому порядку допущене до експлуатації виключно на

річкових водних шляхах; 4) мале судно – будь-яке судно з корпусом довжиною

без урахування керма та бушприту до 20 метрів (за винятком суден, на яких

дозволено перевозити більше 12 пасажирів, суден, побудованих або обладнаних

для буксирування, штовхання або ведення в зчалі суден, які не є малими, суден,

що перевозять вантажі, криголамів, поромів, плавучих кранів, суден

допоміжного та технічного флоту, суднових шлюпок і плотів, а також суден для

розваг і засобів розваги на воді) [107].

Поряд із цим в межах зазначеної класифікації судна поділяються за своїм

цільовим призначенням і за типом на окремі різновиди. Також виокремлюють і

універсальні різновиди суден, які можуть бути і морськими суднами, і суднами

внутрішнього плавання і суднами змішаного плавання.

Зокрема, за цільовим призначенням зазначені судна можуть бути поділені

на: 1) вантажні; 2) вантажно-пасажирські; 3) пасажирські;

4) вузькоспеціалізовані; 5) спеціалізовані; Вантажне судно – будь-яке судно,

що не є пасажирським (суховантажне, наливне, транспортний рефрижератор,

криголам, буксир, штовхач, рятувальне, технічного флоту, кабельне,

промислово-транспортне, спеціального призначення та інше непасажирське

судно). Вантажно-пасажирське судно визначається Правилами класифікації та

побудови суден як вантажне судно, котре додатково обладнане для перевезення

78

або перевозить більше 12 пасажирів, включаючи осіб, що супроводжують

даний вантаж. Вантажно-пасажирське судно повинно відповідати комплексно

застосовним вимогам Правил до вантажних і пасажирських суден.

Пасажирське судно – судно, призначене для перевезення або перевозить

більше 12 пасажирів [101] (пасажирські судна, круїзні лайнери тощо).

Спеціалізованими суднами можна називати ті судна, що призначені для

виконання спеціальних технологічних завдань, які не пов’язані з перевезенням

вантажу або пасажирів. В якості спеціальних суден, на нашу думку, варто

розглядати: буксир – судно, призначене для буксирування і кантування інших

суден і плавучих споруд; грунтовідвізна шаланда – самохідне або несамохідне

судно, призначене для транспортування ґрунту; плавучий кран (плавкран) –

кранова споруда на плавучій основі понтонного або близького до нього за

формою типу, призначена для виконання вантажопідіймальних і технологічних

(монтажних, підводних, гідротехнічних, аварійно-рятувальних, укладання

трубопроводів і т.п.) операцій, яка може бути використана також і для

транспортування вантажів на палубі і/або в трюмі; криголам – самохідне судно,

призначене для виконання різних видів криголамних операцій з метою

підтримання навігації в басейнах, що замерзають; риболовецьке судно – судно,

призначене та спеціально обладнане для вилову (промислу), вилову та

транспортування вилову (промислово – транспортне), вилову й обробки

об’єктів промислу (риби або інших живих водних ресурсів) [101] тощо.

Необхідність виокремлення спеціалізованих суден пов'язується з тим, що в

окрему групу суден Правила класифікації та побудови суден виокремлюють

судна спеціального призначення під якими розуміються самохідне судно з

механічним двигуном, на борту якого в зв’язку з його призначенням

знаходяться понад 12 чоловік спеціального персоналу, тобто осіб, що

виконують спеціальні обов’язки, пов’язані з конкретним призначенням судна,

які передбачаються понад числа персоналу, необхідного для виконання

звичайних обов’язків, пов’язаних з судноводінням, експлуатацією механізмів і

технічним обслуговуваннями судна, або зайнятого обслуговуванням осіб, що

79

знаходяться на борту (під зазначеними суднами розуміються науково-

дослідницькі, експедиційні, гідрографічні, навчальні судна, китобази, рибобази

та інші судна, використовувані для переробки живих ресурсів моря і не зайняті

їх виловом, тощо) [101].

Окремо можна виділяти і різновиди вантажних, вантажно-пасажирських та

пасажирських суден за їх типом, що визначається конкретною спеціалізацією.

Наприклад, баржа є несамохідним вантажним судном, пристосованим для його

буксирування або штовхання; баржевоз (ліхтеровоз) – суховантажне судно, що

перевозить вантажі в суднових баржах (ліхтерах); судно для перевезення

транспортних засобів – вантажне судно з вантажними приміщеннями, з

горизонтальним способом навантаження та вивантаження на декількох палубах,

яке спроектоване для перевезення порожніх легкових і вантажних автомобілів

як вантажу; лісовоз – суховантажне судно, призначене для перевезення

палубного лісного вантажу тощо.

Вантажні судна можуть бути класифіковані за типом вантажу, що

перевозиться та способом його перевезення, наприклад, контейнеровоз – судно,

яке призначене для перевезення вантажів у контейнерах міжнародного зразка і

має коміркові напрямні конструкції в трюмах; навалювальне судно – судно, яке

призначене переважно для перевезення сухих вантажів навалом, включаючи

такі типи суден, як рудовози та комбіновані судна; накатне судно – судно,

спеціально призначене для перевезення різноманітної колісної техніки

(автомобілів, залізничного рухомого складу, гусеничної техніки, трейлерів з

вантажем і без вантажу), вантажні операції на якому проводяться переважно

горизонтальним способом – накатом; наплавне судно – суховантажне судно,

призначене для проведення навантажувально-розвантажувальних робіт з

використанням способу докування в портах та захищених акваторіях;

комбіноване судно – судно, призначене для перевезення наливом сирої нафти і

нафтопродуктів, а також насипних вантажів (нафторудовози,

нафтонавалювальні судна тощо) [101].

80

В окрему групу можуть бути виділені самохідні та несамохідні судна.

Зокрема, несамохідним судном є баржа в той час як криголам є самохідним

судном, а, наприклад, грунтовідвідна шаланда може бути самохідним або

несамохідним судном) [101].

Також за ступенем готовності судна до експлуатації виокремлюють судно у

побудові та судно в експлуатації. Судном у побудові є судно, яке будується, з

моменту закладання кіля до отримання документів, що видаються на судно.

Під моментом закладання кіля розуміється така стадія:

початок побудови, який можна визначити як такий, що відноситься до

даного судна;

маса складеної частини корпусу судна становить не менше 50 т або 1%

розрахункової маси усіх матеріалів корпусу, залежно від того, яке із цих

значень менше.

Під моментом закладання кіля судна з армованого волокнами пластика

розуміється дата укладки в/на матрицю першого конструктивного армованого

шару з загальної системи схваленого шаруватого пластику.

Судном у експлуатації є судно, що не є судном у побудові [101].

Також судна можуть поділятись за типом залежно від передбаченої

рушійної сили. За цим критерієм виокремлюють такі різновиди малих суден:

а) моторні – судно, рух якого здійснюється механічною рушійною

установкою (гребний гвинт, гребні колеса, водомет, повітряний гвинт і т.п.) з

первинним двигуном;

б) вітрильне – судно, рух якого здійснюється пристроєм, що використовує

енергію вітру;

в) гребне – судно, рух якого здійснюється фізичною силою людини;

г) самохідне – моторні та вітрильні судна;

д) несамохідне – судно, для цілеспрямованого руху якого використовують

об'єкт або пристрій, розташований за межами судна;

е) стоянкове – судно, призначене для експлуатації за призначенням на

стоянці [101].

81

Положення КТМ України оперує категорією торговельне судно під яким

розуміється судно, що використовується для: 1) перевезення вантажів,

пасажирів, багажу і пошти, для рибного чи іншого морського промислу,

розвідки і добування корисних копалин, рятування людей і суден, що зазнають

лиха на морі, буксирування інших суден та плавучих об’єктів, здійснення

гідротехнічних робіт чи піднімання майна, що затонуло в морі; 2) для несення

спеціальної державної служби (охорона промислів, санітарна і карантинна

служби, захист моря від забруднення тощо); 3) для наукових, навчальних і

культурних цілей; 4) для спорту; 5) для інших цілей [56]. Таким чином

категорія «торговельне судно» протиставляється суднам військового флоту й

фактично позначає судна цивільного флоту.

Крім того, КТМ України вирізняє риболовні судна і ядерні судна [56].

Одним з критеріїв, за яким можна також класифікувати торговельні судна,

на нашу думку, є форма власності, в якій може перебувати судно: судна

приватної форми власності, судна комунальної форми власності та судна

державної форми власності. Наприклад, ст. 16 КТМ України встановлені

обмеження щодо форми власності ядерного судна,яке може належати виключно

державі [56].

На нашу думку, цікавою є класифікація суден за формою договору на

перевезення в межах якої вони поділяються на судна, що здійснюють

міжнародні перевезення та каботажні перевезення. Каботажними є

перевезення, що здійснюються між портами України суднами, які плавають, як

під державним прапором України, так і суднами під прапором іноземної

держави за умови одержання відповідного дозволу на перевезення. У свою

чергу міжнародні перевезення здійснюються між портами України та

іноземними портами суднами під Державним прапором України та за умови

взаємності суднами під іноземним прапором [56].

В цілому необхідно відмітити, що існуюча сьогодні класифікація морських

суден і суден внутрішнього плавання відображає високий рівень розвитку

82

кораблебудування, якому відповідає і високий рівень регламентації відносин

щодо створення та експлуатації відповідних об’єктів майнового обороту.

Космічні об'єкти. Найменш розгалуженою сьогодні залишається

класифікація космічних об’єктів, що пов'язується зокрема із тим, що

дослідження космічного простору вимагає вискового технологічного рівня, а

тому космічні простори стали доступними для безпосереднього аналізу пізніше

за всі. Сучасна наука цивільного права, а також положення нормативно-

правових актів, що регулюють відносини з космічними об’єктами, не

пропонують настільки ж розгалужену класифікацію космічних об’єктів, яку ми

спостерігаємо, наприклад, у сфері відносин з повітряними суднами, суднами

внутрішнього плавання та морськими суднами. Тим не менше, сучасний рівень

розвитку космонавтики все ж таки дає змогу провести певну класифікацію

космічних об’єктів.

В сучасній науці існує декілька класифікацій космічних об’єктів.

Наприклад, вони поділяються на аерокосмічні об'єкти і «гібридні системи», які

проходять через іноземні повітряні простори при приземленні, зміні орбіти, а

також забезпечують транспортне сполучення пунктів на Землі та у космосі

[189, с. 8]. Окремо розмежовуються космічні апарати, технічні позиції,

стартові комплекси [147, с. 157]. Однак основним поділом є поділ на небесні

тіла природного походження (Місяць, планети, астероїди тощо) і створені

людиною штучні супутники Землі, автоматичні і пілотовані кораблі та станції,

ракети-носії тощо [175, с. 270].

Правовий режим відкритого космосу характеризується неможливістю

існування права власності на космічні об'єкти природного походження у зв'язку

з чим такі об'єкти не можуть бути об’єктами права власності і зазіхання на це є

нікчемним [189, с. 7] а тому вони перебувають поза цивільним оборотом. В той

же час космічний об’єкт як технічний пристрій (апарат), використання якого

регулюється нормами національного права, тільки за певних умов стає об’єктом

міжнародного космічного права. Саме з моменту запуску космічного об’єкта чи

спорудження такого об’єкту у космічному просторі, включаючи небесні тіла,

83

виникають пов’язані з ним міжнародні правовідносини, які продовжуються до

його приземлення на території держави, що його запустила, чи згорання під час

його входження в щільні шари атмосфери.

Космічні апарати за способом управління можна поділити на автоматичні

та пілотовані. На сучасному етапі космонавтики в основному виокремлюють

три основних види пілотованих космічних об’єктів: пілотовані кораблі, жилі

орбітальні станції, жилі станції на небесних тілах [40, с. 445]. Орбітальними

станціями є пілотовані апарати, призначені для довгострокового перебування та

роботи людей на орбіті Землі або іншої планети. В то же час пілотованими

кораблями необхідно вважати космічні апарати призначені для доставки людей

та/або вантажу на орбітальні станції, станції на небесних тілах та між

зазначеними об’єктами. До автоматичних космічних апаратів можна віднести

автоматичні орбітальні станції, супутники тощо.

У залежності від місця діяльності обидві групи космічних об’єктів

поділяються на навколоземні орбітальні й міжпланетні космічні об’єкти. У

діючому міжнародному космічному праві, космічні об’єкти військового

призначення не виділяються в особливу правову категорію [40, с. 445], зокрема

і у зв'язку з провадженням сучасними державами принципу демілітаризації

космосу. Окремо за критерієм призначення можуть виділятись такі космічні

об'єкти як пусковий апарат, що позначає: а) будь-який транспортний засіб,

виготовлений для роботи у космічному просторі або для доставки корисного

навантаження у космічний простір і б) будь-яку суборбітальну ракету, а також

визначає корисне навантаження на об'єкт, котрий особа намагається вивести в

космічний простір за допомогою пускового апарату або апарата, що

повертається, і включає в себе складові частини пускового апарату, спеціально

розроблені чи пристосовані до цього об'єкта [35, с. 104].

Існує і можливість класифікації космічних об’єктів за критерієм цільового

використання на науково-дослідні, метеорологічні, телекомунікаційні, і навіть

військові, які, однак, сьогодні існують лише потенційно в силу того ж фактору

демілітаризації космосу.

84

Оборотоздатні та необоротоздатні. В якості окремої класифікації

повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання і космічних

об’єктів необхідно розглядати їх здатність бути використаним в якості

військової техніки. За цим критерієм відповідні речі можуть бути поділені на:

1) речі цивільного призначення; 2) речі військового призначення; 3) речі

подвійного призначення. Практичне значення цієї класифікації проявляється в

тому, що віднесення повітряних або морських суден, суден внутрішнього

плавання або космічних об’єктів до однієї або іншої категорії визначає її

оборотоздатність. Відповідні об'єкти цивільного призначення вільно

перебувають у цивільному обороті, однак в контексті нашого дослідження

виникає інтерес до речей військового і подвійного призначення. В цьому

контексті необхідно зважати на нормативні положення. Якщо звернутись до

постанови Верховної Ради України від 17 червня 1992 року № 2471-XII «Про

право власності на окремі види майна», то її зміст не відносить повітряні та

морські судна, судна внутрішнього плавання та космічні об'єкти до речей, що

не можуть перебувати у власності фізичних та юридичних осіб. Проте, до таких

речей відносяться бойова та спеціальна військова техніка, ракетно-космічні

комплекси [138]. При цьому повітряні та морські судна, судна внутрішнього

плавання та космічні об'єкти можуть мати бойове призначення у зв'язку з чим їх

кваліфікація в якості бойової техніки вилучає їх з цивільного обороту і

переводить у сферу публічно-правових відносин. Таким чином, вилученими зі

сфери приватноправового обороту є всі об'єкти, на які поширено правовий

режим нерухомості, що являють собою бойову або спеціальну військову

техніку.

Положення законодавчих актів не містять визначення військової техніки,

проте оперують категорією «військове майно». Закон України «Про правовий

режим майна у Збройних Силах України» визначає таке майно як державне,

закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями

Збройних Сил України і відносить до нього, зокрема всі види озброєння,

бойову та іншу техніку та інше майно (ст. 1).

85

При цьому цим Законом визначається, що відчуження військового майна

здійснюється Міністерство оборони України через уповноважені Кабінетом

Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами

тендеру крім майна, що придатне для подальшого використання, але не

знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна,

а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна рішення

про відчуження якого приймає Кабінет Міністрів України за поданням

Міністерства оборони України (ст. 1, ст.6) [139]. Порядок списання військового

майна у Збройних Силах України, затверджений наказом Міністерства оборони

України від 12 січня 2015 року № 17, зареєстрованим в Міністерстві юстиції

України 31 січня 2015 року за № 118/26563, водночас передбачає, зокрема

розбирання (розділення) озброєння при його списанні (пункти 1.8; 1.10; 1.11)

[125], внаслідок чого відповідна техніка втрачає бойове призначення, а в

окремих випадках втрачає ознаки бойової та спеціальної техніки.

Проте, варто погодитись з А. Е. Рау, що в історії відомі випадки, коли ніякі

переробки військових літаків в цивільні повітряні судна не могли скрити ознаки

«батьків» і в жодній мірі не забезпечувались завдання, що покладались на

цивільну авіацію . У зв'язку з цим вчений констатує, що цивільне повітряне

судно стає таким не в силу його запису в той чи інший реєстр, а на підставі

наявних особливих властивостей літального апарату, офіційно перевірених й

підтверджених державою. В той же час такі індивідуальні особливості

повітряне судно набуває в процесі його випуску з заводу виробника й

отримання сертифікату льотної придатності. Лише з моменту отримання

повітряним судном такого сертифікату модна стверджувати про наявність у

цього судна особливих, тільки йому властивих характеристик й якостей, тобто

робити висновок про індивідуальну визначеність літального апарату як

цивільного повітряного судна [145, с. 41].

Поряд із цим, потенційна можливість повітряних та морських суден, суден

внутрішнього плавання і космічних об’єктів бути використаними у військових

цілях може бути підставою для їх кваліфікації як товару подвійного

86

використання, який має як цивільне застосування так і військове або

використовується в якості компоненту створення військової техніки. Список

товарів подвійного використання, що можуть бути використані у створенні

звичайних видів озброєнь, військової чи спеціальної техніки, затверджений

постановою Кабінету Міністрів України від 28 січня 2004 року № 86

«Про затвердження Порядку здійснення державного контролю за

міжнародними передачами товарів подвійного використання». До таких речей

відносяться зокрема і морські транспортні засоби, у тому числі судна (розділ 8)

Космічні ракети-носії та «космічні апарати» (активні і пасивні супутники і

космічні зонди) (номер позиції 9.А.4. [9А004]) тощо [124].

Справа в тому, що положення вітчизняного законодавства чітко не

визначили заборону або обмеження в цивільному обороті таких речей тобто

обмеження їх оборотоздатності, однак запровадили певний правовий режим їх

переміщення через митний кордон України. Зокрема, постановою Кабінету

Міністрів України від 21 травня 2012 року № 436 «Про затвердження переліків

товарів, на які встановлено обмеження щодо переміщення через митний кордон

України» затверджено перелік товарів військового призначення та подвійного

використання, на які встановлено обмеження щодо переміщення через митний

кордон України [116]. Отже, за відсутності прямої заборони на відчуження чи

використання товарів подвійного призначення вони вільно перебувають в

цивільному обороті на території України, однак їх переміщення через митний

кордон України значно ускладнене. Віднесення таких речей до бойової техніки

вилучає їх з цивільного обороту і переводить до сфери публічно-правових

відносин.

Таким чином, повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання та

космічні об'єкти, за загальним правилом, вільно перебувають в цивільному

обороті, а тому є повністю оборотоздатними. Відсутність у них

оборотоздатності, що визначає можливість перебувати в цивільному обороті,

пов'язується з віднесенням таких речей до зброї та військової техніки.

Специфічною конструкцією у сфері обороту зазначених рухомих речей, на які

87

поширено правовий режим нерухомості, є подвійність їх використання.

Здатність таких речей нести боєкомплект визначає можливість їх використання

у військовій сфері як військової техніки. Властивість такого подвійного

використання обумовлює віднесення відповідних речей до товарів подвійного

використання нормативно-правовими актами, однак це не обмежує їх цивільної

оборотоздатності в межах території України, однак в частині переміщення

таких речей через державний кордон встановлено обмеження.

Окремо слід звернутись до питання цивільної оборотоздатності космічних

об’єктів, так як вони, на відміну від інших рухомих речей, на які поширено

правовий режим нерухомості, поділяються на об'єкти природного походження і

об'єкти штучного походження. Чинне цивільне законодавство не містить

заборони на відчуження й перехід космічних об’єктів між суб’єктами. Їх

власниками можуть бути не лише державні підприємства, але й приватні особи

[13, с. 474]. Хоча в цій частині положення законодавства не є досконалими,

оскільки Закон України «Про космічну діяльність» відносить до суб’єктів

космічної діяльності підприємства, установи та організації, в тому числі

міжнародні та іноземні, які здійснюють космічну діяльність (ст. 1). В якості

підстав вилучення космічного об'єкта з Державного реєстру космічних апаратів

України розглядається, зокрема його передача іншій державі, міжнародному

або іноземному підприємству, установі чи організації (ст. 14). Проте в ст. 19

зазначеного Закону вже йдеться про «міжнародний або іноземний суб’єкт

космічної діяльності» [134]. Тим не менше, зазначені нормативні положення

водночас не обмежують право фізичної особи бути власником космічного

об'єкта.

Проаналізовані класифікації повітряних та морських суден, суден

внутрішнього плавання і космічних об’єктів дають змогу стверджувати, що

використаний законодавцем комбінований підхід за яким наводить перелік

відповідних речей і уточнення у вигляді критерію, якому вони повинні

відповідати для поширення правового режиму нерухомості, фактично базується

на бланкетній нормі. Логіка законодавця зводиться до того, що обов’язковість

88

реєстрації речі або прав на неї свідчить про важливий її для обороту, а тому і

необхідність посиленого контролю за таким оборотом. Поряд із цим, як ми

зазначали в попередньому підрозділі, перелік речей, на які поширюється

правовий режим нерухомості, повинен бути чітким й бажано вичерпним. Це

усуне можливі неточності й конфлікти в практиці правозастосування. Сьогодні

положення нормативно-правових актів використовують досить багато критеріїв

для класифікації повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання і

космічних об’єктів. Це дає змогу більш комплексно визначити їх правову

природу і особливості як об’єктів майнового обороту і, крім того, більш

комплексно підійти до питання необхідно поширення правового режиму

нерухомості на певні рухомі речі.

Висновки до розділу 1

1. Правовий режим нерухомості являє собою цілісну систему

регулятивного впливу на суспільні відносини, предметом яких є об'єкти

нерухомого майна (земельні ділянки, будівлі, споруди квартири тощо), яка

характеризується специфічними прийомами правового регулювання –

особливим порядком виникнення та формування змісту прав і обов’язків, їх

здійснення, специфікою санкцій, способів їх реалізації, а також дією єдиних

принципів, спільних положень, що поширюються на відповідну сукупність

норм.

2. Найбільшого розвитку здобув поділ речей на рухомі й нерухомі в кінці

ХVIII – початку ХІХ ст., що було пов’язано з економічними змінами в житті

Європи, наслідками реформ і кодифікацій, проведених у результаті буржуазних

революцій. Ефективне використання юридичних фікцій у контексті поділу

речей на рухомі й нерухомі було здійснено в Цивільному кодексі Наполеона

Бонапарта 1804 року. У ст. 517 цей нормативний акт фактично встановлював

89

три критерії, на підставі яких річ відноситься до нерухомості, визначаючи, що

майно є нерухомим за його природою у силу призначення або в силу предмету,

приналежність до якого воно являє.

3. На користь поширення правового режиму нерухомості на зазначені

об’єкти цивільного обороту слугує ціла низка обставин. По-перше, Закон

України «Про іпотеку» з моменту прийняття 05 червня 2003 року і до сьогодні

поширює свою дію на заставу нерухомих речей, а також повітряних та

морських суден, суден внутрішнього плавання й космічних об'єктів. По-друге,

шляхом визнання повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання

й космічних об’єктів як речей, на які поширюється правовий режим

нерухомості, йде судова практика, що відображається в позиціях вищих

судових інстанцій. По-третє, шляхом визнання повітряних та морських суден,

суден внутрішнього плавання і космічних об’єктів як речей, на які

поширюється правовий режим нерухомості йде законодавство інших країн

пострадянського простору, зокрема Республіки Білорусь і РФ.

4. Повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання й космічні

об'єкти є неподільними речами, можуть бути простими й складними,

становлять собою самостійну економічну цінність, а тому мають розглядатись

як головні речі. Крім того, у контексті поділу речей на ті, що визначені

індивідуальними ознаками та ті, що визначені родовими ознаками, повітряні та

морські судна, судна внутрішнього плавання й космічні об'єкти необхідно

віднести до першого виду.

5. Вирішення питання щодо встановлення системи речей, на які законом

поширено правовий режим нерухомості, з огляду на положення чинного

цивільного законодавства України зіштовхується з рядом труднощів.

Вбачається, що законодавцем зроблено спробу використати комбінований

підхід, який поєднує фіксацію орієнтованого переліку відповідних речей, а

також пропонує кваліфікаційну ознаку, що дозволяє доповнити його іншими

об’єктами майнового обороту. Проте, при буквальному розумінні абз. 2 ч. 1

ст. 181 ЦК України вбачається, що вона декларує потенційну можливість

90

поширення такого режиму на повітряні та морські судна, судна внутрішнього

плавання та космічні об'єкти. При цьому невдалість критерію реєстрації права

власності на об'єкти майнового обороту виявляється в тому, що при

застосуванні відповідних положень нормативно-правових актів досить складно

встановити, що є предметом реєстрації: річ, права на неї, або правочини,

вчинені з такою річчю. В результаті існує ризик поширення правового режиму

нерухомості на речі, щодо яких його поширення відначально не передбачалось,

наприклад на автомобілі, залізничні вагони чи інші наземні транспортні засоби.

6. Існує необхідність поширення правового режиму нерухомості на нафто-

та газовидобувні вишки (платформи), що використовуються для видобування

корисних копалин на морському шельфі; газо- та нафтопроводи; берегові

капітальні споруди (пристані, пірси тощо); багаторічні насадження;

асфальтобетонне покриття дороги тощо. Окремі з цих речей наділені здатністю

до пересування, зокрема зазначені нафто- та газовидобувні вишки, але окремі з

них, зокрема газо- та нафтопроводи; берегові капітальні споруди тощо є

речами, що, будучи пов’язаними із земельними ділянками, не можуть

переміщуватись у просторі.

7. Повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання та космічні

об'єкти, за загальним правилом, вільно перебувають в цивільному обороті, а

тому є повністю оборотоздатними. Відсутність у них оборотоздатності, що

визначає можливість перебувати в цивільному обороті, пов'язується з

віднесенням таких речей до зброї та військової техніки. Специфічною

конструкцією у сфері обороту зазначених рухомих речей, на які поширено

правовий режим нерухомості, є подвійність їх використання. Здатність таких

речей нести боєкомплект визначає можливість їх використання у військовій

сфері як військової техніки. Властивість такого подвійного використання

обумовлює віднесення відповідних речей до товарів подвійного використання

нормативно-правовими актами, однак це не обмежує їх цивільної

оборотоздатності в межах території України, однак в частині переміщення

таких речей через державний кордон встановлено обмеження.

91

РОЗДІЛ 2

ЦИВІЛЬНИЙ ОБОРОТ ОКРЕМИХ ВИДІВ РУХОМИХ РЕЧЕЙ, НА ЯКІ

ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ ПОШИРЕНО ПРАВОВИЙ РЕЖИМ

НЕРУХОМОСТІ

2.1. Загальна характеристика цивільного обороту рухомих речей, на

які законодавством України поширено правовий режим нерухомості

В сучасній цивілістиці проблематика цивільного обороту і його змісту

займає одне з ключових місць. Незважаючи на те, що ця категорія введена в

категоріальний апарат приватної сфери права вже досить давно, стосовно її

змісту і до сьогодні точаться наукові дискусії. Перед тим як перейти до

розгляду змісту цивільного обороту повітряних та морських суден, суден

внутрішнього плавання й космічних об’єктів слід звернутись до

термінологічних особливостей порушеного питання. У своїх дослідженнях

поняття цивільного обороту Ю. В. Виниченко звертається до питання

плюралізму категорій в українському законодавстві. Вчена акцентує увагу на

тому, що у вітчизняному законодавстві майже рівною мірою використовуються

такі категорії як «оборот» та «обіг» [17, с. 39]. Якщо звернутись до конкретних

нормативних положень, то можна підтвердити існування такого стану речей.

Категорія «оборот» використовується в ЦК України набагато частіше

(ст.ст. 178, 180, 432, 1116) в той час як про обіг йдеться переважно в світлі

цінних паперів (ст. 195). Щоправда ЦК України в ст. 195 використовує як

категорію «оборот» так і «обіг» [177], і при цьому аналогічний законодавчий

підхід простежується і на рівні положень Закону України «Про цінні папери та

фондовий ринок» (ст.ст. 1 – 3) [141]. Визначальним є те, що в ЦК України

категорія «оборот», як правило, вживається в словосполученні «цивільний

оборот», якщо тільки не йдеться про звичаї ділового обороту. Поряд із цим, в

92

ст. 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції» йдеться про

господарський оборот. Зокрема відповідними положенням визначається, що

товаром є будь-який предмет господарського обороту, в тому числі продукція,

роботи, послуги, документи, що підтверджують зобов'язання та права (зокрема

цінні папери). Ринок товару, при цьому, розглядається як сфера обороту товару

(взаємозамінних товарів), на який протягом певного часу і в межах певної

території є попит і пропозиція [131]. Тим не менше, на наше переконання,

більш вірним в контексті повітряних та морських суден, суден внутрішнього

плавання і космічних об’єктів використовувати категорію «оборот», оскільки

вона є загальноприйнятою в юридичній науці і переважно застосовується саме

в контексті таких об’єктів майнового обороту як речі.

Серед вчених правників зміст категорії «цивільний оборот нерухомості»

розглядається неоднозначно, а з позицій характеру діянь, що його складають,

всі основні погляді з цього приводу можна поділити на два напрямки. Перший

розкриває цивільний оборот речей з позицій переходу права власності, а другий

у більш широкому розумінні – як перехід права власності, а також виникнення,

перехід та припинення похідних речових прав на нерухомість.

До представників першого напряму можна віднести В. А. Бєлова та

С. О. Сліпченко та ін. Розглядаючи зміст цивільного обороту, В. А. Бєлов

покладає в основу його розуміння відчуження як акт розпорядження майном,

що спричиняє зміну його власника. Вчений формує висновок, що оборот

об’єктів цивільних правовідносин (цивільний оборот) є сукупністю випадків

зміни носіїв суб’єктивних цивільних прав [7, с. 74, 75]. Аналогічну думку

висловлює і С. О. Сліпченко, який розглядає відчуження як спосіб цивільного

обороту за яким об’єкт стає чужим для відчужувача та своїм для набувача [159,

с. 40].

Об’єднуючим елементом зазначених поглядів на цивільний оборот є

транслятивне (таке, що переносить права й обов’язки) правонаступництво

[16, с. 13], яке відбувається внаслідок відчуження й інших дій учасників

правовідносин або подій. Навіть в такому ключі розгляд цивільного обороту

93

через категорію відчуження є недосить вдалим, оскільки в світлі законодавчої

дефініції, що пропонується ст. 14.1.31 Податкового кодексу України

відчуження майна розглядається з позицій активних дій платника податків,

тобто фактично власника речей [94], а тому не враховує такі випадки переходу

права власності на речі як спадкування за законом і перехід права власності з

підстав, що не залежать від власника, наприклад, примусове вилучення

нерухомості у зв'язку з суспільними потребами або з мотивів суспільної

необхідності. Йдеться про ті випадки, коли перехід права власності

відбувається за рішенням суду у зв'язку з відмовою власника відчужити

відповідні речі в порядку, що передбачений Законом України «Про відчуження

земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які

перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів

суспільної необхідності» (ст.ст. 11, 12,16) [105]. З іншого боку, можливо вчені

врахували це в своїх позиціях, а тому і сформували власне бачення цивільного

обороту з урахуванням таких обставин.

В окрему групу можна виділити позиції, які не відзначаються чіткістю.

Наприклад, А. О. Гелич, формулює поняття цивільного обороту досить широко

– як відчуження об’єктів цивільних прав і їх перехід від однієї особи до іншої

способами іншими, ніж відчуження [24, с. 179]. З цього не можна чітко

встановити який зміст вкладається в категорію «перехід … способами іншими,

ніж відчуження», тобто чи йдеться про перехід права власності або самої речі, в

тому числі і на підставі похідних речових прав. Так само і Н. В. Вороніна у

своїх позиціях з приводу змісту цивільного обороту хоча і намагається

витримувати категоричний тон дискусії, однак на прикладі її роздумів

простежується певна суперечливість, яка має реальне підґрунтя. Вчена

зазначає, що обмеженнями цивільної оборотоздатності є випадки, коли закон

встановлює порядок, за якого певні види об’єктів цивільних прав можуть

належати лише певним учасникам обороту або можуть включатись в обіг лише

за спеціальним дозволом. Під час обмеження оборотоздатності придбання та

відчуження відповідних категорій речей допускається лише в особливому

94

порядку. Однак далі вчена зазначає, що оборотоздатність об’єктів цивільних

прав означає допустимість здійснення правочинів й інших дій, спрямованих на

їхню передачу в межах цивільно-правих відносин [22, с. 132].

Другий підхід розкривається науковими позиціями таких юристів як

М. В. Бабенко, О. В. Лунєва, С. І. Хом’яченко та ін. Наприклад, М. В. Бабенко,

аналізуючи думку О. Г. Ломідзе, зазначає, що вчений плутає момент

виникнення здатності нерухомого майна бути об’єктом цивільного обороту

(купівлі-продажу, міни, оренди і т. ін) із моментом, коли на певний об’єкт

матеріального світу починає поширюватись правовий режим регулювання

нерухомості [5, с. 37], з чого можна зробити висновок, що М. В. Бабенко

розглядає зміст цивільного обороту саме в ключі наведених правочинів, які не

пов’язані виключно з відчуженням. Дещо вужчу, однак певною мірою схожу за

змістом позицію висловлює С. І. Хом’яченко який зазначає, що ринковий

оборот земельних ділянок може відбуватись на основі двох видів цивільно-

правових угод: договору купівлі-продажу земельних ділянок та договору

оренди земельних ділянок [174, с. 227]. У свою чергу О. В. Лунєва,

розглядаючи обмеження цивільної оборотоздатності речей, зазначає, що під

ними слід розуміти такі об'єкти цивільних прав, які або не дозволяється

передавати в приватну власність, якщо законом не передбачено іншого, або для

цього потрібен спеціальний дозвіл; також вони не можуть бути предметами

інших цивільно-правових правочинів, не пов’язаних з відчуженням [66, с. 203].

В літературі можна зустріти і нейтральні позиції, наприклад, С. І. Шимон

визначає цивільний оборот як цивільні правовідносин, які опосередковують

рух, обертання майнових цінностей (об’єктів) в суспільстві, відображають

динаміку майнових відносин і регулюються нормами зобов’язального права

[187, с. 842].

Наразі спостерігається чітка тенденція до переваги першого підходу над

другим, однак необхідно констатувати, що перший погляд має вразливі місця,

які явно демонструються нормативною позицією, що відображає його крізь

призму оборотоздатності. Положення вітчизняного законодавства не дають

95

визначення цивільного обороту, однак дають змогу встановити його зміст за

допомогою категорії «оборотоздатність».

Слід звернутись до ст. 178 ЦК України, яка встановлює, що об’єкти

цивільних прав можуть вільно відчужуватись або переходити від однієї особи

до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо

вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є

невід’ємними від фізичної чи юридичної особи [177]. Це положення

розкривається за допомогою протиставляння категорій «оборот» та «не

оборот». Наведена стаття встановлює, що цивільною оборотоздатністю є

здатність речі переходити між учасниками правовідносин в порядку відчуження

або правонаступництва. Очевидно, що в обох випадках відбувається саме

перехід прав в традиційному його значенні, тобто їх виникнення у однієї особи

і припинення у іншої. Однак, з цього ж мало б слідувати і те, що у випадку,

коли річ передається одним учасником цивільного обороту іншому на підставі,

наприклад, договору оренди, то це означає, що цивільного обороту речі немає.

Законодавець не розкрив зміст слів «переходити … іншим чином», з чого може

слідувати зокрема і те, що він розглядає оборотоздатність саме з позицій

відчуження та переходу права власності.

В контексті оборотоздатності, в такому разі, взагалі складається патова

ситуація. Обмеження оборотоздатності повинно означати обмеження здатності

в переході права власності на певні речі, тобто існування спеціального порядку

такого переходу. З цього слідує, що речі, які обмежені в цивільному обороті,

наприклад зброя, можуть вільно переходити між учасниками правовідносин на

праві оренди чи інших похідних речових правах, оскільки обмеження

оборотоздатності стосуються здатності речей переходити на праві власності,

однак не на підставі похідних речових прав, які не складають зміст цивільного

обороту. Зважаючи на це, речі, обмежені в цивільному обороті, не можуть

вільно переходити між учасниками правовідносин на праві власності, однак

відповідні суб’єкти можуть безперешкодно отримати їх в оренду, позичку,

заставу тощо. Хоча навряд чи органи публічної влади кваліфікуватимуть такий

96

вчинок як правомірний. Окреслене є яскравим прикладом того, що цивільний

оборот в тому розумінні, як це викладено в положеннях законодавства, не може

забезпечити досягнення мети правового регулювання, яку ставив законодавець.

Тут потрібен більш комплексний підхід. Суперечливість закладено в

законодавчу позицію з приводу цивільної оборотоздатності і мету правового

регулювання. Вони не синхронізуються між собою. Маючи на меті обмежити

перехід певних речей між учасниками цивільного обороту, законодавець

невдало сконструював норму про оборотоздатність і не розкрив зміст

словосполучення «переходити … іншим чином». Тому, якщо розглядати

оборотоздатність як здатність речі до обороту, а сам оборот як перехід права

власності, то це неодмінно призводить до того, що обмежені в обороті речі не

можуть вільно переходити між учасниками правовідносин на праві власності,

однак можуть вільно переходити на підставі похідних речових прав. В такому

світлі більш точним є підхід за якого поняття цивільного обороту пов'язується

не лише з транслятивним, але й з конститутивним правонаступництвом за якого

на підставі одного права, зокрема права власності, виникає інше право

[16, с. 13], наприклад право оренди. Оборот позначає рух товарів взагалі, тобто

перехід не тільки права власності, але й інших речових та зобов’язальних прав

на товар від однієї особи до іншої. Тому оборот охоплює випадки не лише

купівлі-продажу, а й оренди нерухомого майна, внесення нерухомості в

статутний капітал, передачу в оперативне управління [88, с. 21].

Крім того, якщо річ не обмежена в цивільному обороті, однак стосовно неї

не вчиняються правочини щодо відчуження, то чи можна стверджувати, що

вона перебуває в цивільному обороті? Або протягом цього часу вона перебуває

поза ним? Це питання також відображає всю складність поняття цивільного

обороту, адже якщо така річ перебуває в обороті лише при вчиненні правочинів

з відчуження, то в такому разі немає сенсу взагалі використовувати категорію

«перебування в цивільному обороті», доречніше оперувати категорією

«цивільний оборот речі». В такому сенсі цивільний оборот не може

розглядатись як сфера правовідносин. Відносно конкретної речі цивільний

97

оборот є ланцюгом пов’язаних між собою фактів переходу права власності на

річ. Це не динамічна сфера правовідносин, а сукупність окремих фактів між

якими існує «не оборот» речей, а оборот має місце лише в момент переходу

права власності. В такому разі несправедливою вбачається критика С. І. Шимон

позиції В. А. Бєлова, що цивільний оборот це сукупність випадків зміни носіїв

прав, а зовсім не правовідносини як зазначає вчена [187, с. 841 – 842].

Виходом з окресленої ситуації є чітке розмежування цивільного обороту як

сфери правовідносин, цивільного обороту як переходу права власності на річ

між учасниками майнових правовідносин, а також розмежування між собою

оборотоздатності та відчужуваності як властивості рухомих речей, на які

поширено правовий режим нерухомості. Цивільний оборот як сфера

правовідносин позначає сукупність юридичних фактів, що спричиняють

виникнення, перехід, зміну та припинення речових прав на рухомі речі, на які

поширено правовий режим нерухомості. Такі факти стосуються і права

власності і похідних речових прав на нерухоме майно. В протилежному

випадку, якщо розглядати цивільну оборотоздатність виключно як здатність

речі змінювати власників, то це означало б, що цілий пласт юридичних фактів,

які обумовлюють виникнення, зміну, перехід та припинення похідних речових

прав на відповідні речі перебувають поза цивільним оборотом. Однак для

позначення можливості виникнення таких юридичних фактів, тобто для

позначення здатності речі виступати предметом похідних речових прав

необхідно ввести в категоріальний апарат цивілістики додатковий термін, що

не є конструктивним.

Також слід звернути увагу на те, що в окремих випадках законодавцем

обмежено здатність об'єкта змінювати власника, однак збережено здатність

такого об’єкта виступати предметом похідних речових прав. У сфері

нерухомого майна прикладом такої моделі правовідносин виступають надра.

Кодексом України про надра визначено, що надра є виключною власністю

Українського народу і надаються тільки у користування. Угоди або дії, які в

прямій чи прихованій формі порушують право власності Українського народу

98

на надра є недійними (ч. 1 ст. 4) [57]. Зважаючи на це, право власності на надра

не може переходити від Українського народу в особі відповідних органів

державної влади до фізичних чи юридичних осіб, які є учасниками цивільного

обороту, однак такі особи можуть набувати похідні речові права на надра, що

включають право користування. У зв'язку з цим виникає питання, чи

перебувають надра в цивільному обороті, або ж правочини з ними вчиняються

поза цивільним оборотом? І чи обмежена цивільна оборотоздатність надр?

Вважаємо, що такий стан речей не можна назвати обмеженням цивільної

оборотоздатності надр, навіть незважаючи на те, що право користування

надрами виникає внаслідок конкурсної процедури. Адже в такому разі

обмеженими в цивільному обороті є і речі, щодо яких встановлена специфічна

процедура переходу прав, зокрема всі нерухомі речі, права на які підлягають

державній реєстрації, або державне майно, яке відчужується на конкурсній

основі.

Зважаючи на наведене, очевидною є недосконалість нормативного підходу

до оборотоздатності і, як наслідок, потреба у доопрацюванні законодавчих

формулювань. Доцільним в такому разі є розгляд цивільного обороту у

широкому і вузькому значеннях. В такому разі цивільний оборот речі (предмета

правовідносин) в широкому розумінні позначає як факти зміни власника,

переходу права власності, так і факти виникнення, переходу, зміни та

припинення похідних речових прав на відповідні об'єкти правовідносин. Це

сфера правовідносин, в межах яких мають місце відповідні юридичні факти. У

вузькому розумінні цивільний оборот можна розглядати лише як факт зміни

власника об'єкта правовідносин. З таким змістом цивільний оборот речі в

широкому розумінні є її пасивною участю в майнових правовідносинах в тому

розумінні, що вона може бути предметом будь-яких або окремих цивільно-

правових правочинів або щодо неї можуть мати місце інші юридичні факти, що

обумовлюють виникнення, зміну, перехід або припинення прав, а у вузькому –

участю в якості предмету правочину, що спричиняє перехід права власності.

99

Водночас, оборотоздатність рухомої речі, на яку поширено правовий

режим нерухомості, означає здатність такої речі бути предметом

правовідносин, таким з приводу якого можуть виникати, переходити,

змінюватись і припинятись як право власності, так і похідні речові права. У

свою чергу відчужуваність у речових правовідносинах пов’язана з цивільною

оборотоздатністю речей лише у вузькому її розумінні. Вона позначає виключно

здатність речі змінювати своїх власників, тобто бути предметом цивільного

обороту у вузькому значенні, в той час як оборотоздатність в широкому

значенні позначає здатність речі бути предметом правовідносин, що не

обов’язково досягається відчужуваністю.

Саме в цій частині розмежування обороту як сукупності правочинів і

обороту як сфери правовідносин знаходиться і відповідь на питання чому ринок

є вужчим поняттям за оборот? Все виглядає досить логічно. Тому що ринок

характеризує лише правовідносини з відчуження речей, ринок є сукупністю

правочинів з відчуження рухомих речей, на які поширено правовий режим

нерухомості, і сферою відчуження таких речей, а оборот крім відчуження

характеризується ще й переходом самих речей на підставі похідних речових

прав. Тому цивільний оборот рухомих речей, на які поширено правовий режим

нерухомості, включає в себе як ринок відповідний речей, тобто відносин їх

відчуження, так й відносини щодо виникнення, переходу, зміни та припинення

похідних речових прав на такі речі. В цьому світлі доречною є позиція

В. А. Петрушкіна, що сукупність правочинів з відчуження певного виду майна

утворює поняття відповідного ринку, наприклад ринку нерухомого майна.

Останній, у свою чергу, виступає як більш вузька категорія відносно категорії

«оборот нерухомого майна» [88, с. 22].

У сфері речових правовідносин необхідно розмежовувати фізичний оборот

речей і оборот прав на них, які можуть існувати окремо або в цілому складати

оборот речі в юридичному сенсі. Йдеться про те, що перехід права власності

або інших речових прав на повітряні та морські судна, судна внутрішнього

плавання та космічні об'єкти супроводжується переходом у фактичне

100

панування відповідних речей, однак, наприклад, у випадку з орендою та

суборендою річ перебуває у фактичному (фізичному) володіння суборендаря, в

той час як у орендаря, хоча і продовжує існувати право оренди, тим не менше

воно не забезпечується фактичним пануванням над такою річчю. Більше того, в

такому випадку право власності на орендоване майно взагалі може переходити

між учасниками цивільного обороту без самої речі, адже вона продовжує

знаходитись у орендаря.

Зважаючи на це, необхідно враховувати, що в речових правовідносинах, до

яких відносяться і відносини з приводу рухомих речей, на які поширено

правовий режим нерухомості, можна розмежовувати оборот речей і оборот

прав на них в результаті чого одержимо три правові моделі обороту:

1) оборот речі з правом власності на нього; 2) оборот речі без права власності;

3) оборот похідних речових прав на річ. В останньому випадку йдеться,

наприклад, про передачу права оренди за договором оренди за наявності

укладеного договору суборенди і перебування речі у суборендаря.

В усіх випадках річ супроводжується правом, щонайменше правом

володіння, навіть у тому випадку, коли така річ не має власника. Однак, трьом

зазначеним моделям відповідає свій механізм задоволення потреб учасників

майнового обороту.

Остаточну ясність в питання цивільного обороту рухомих речей, на які

поширено правовий режим нерухомості, вносить його розгляд з точки зору

стадій, які конкретизують змістовне наповнення самого обороту. Логічною, на

наше переконання, розглядати цивільний оборот в динамічному контексті з

позицій його розгляду у широкому сенсі як сфери правовідносин в межах таких

стадій: 1) введення речі в цивільний оборот; 2) власне оборот речі у вузькому

розумінні. Такий підхід відповідає загальнотеоретичному баченню розвитку

правовідносин як їх виникнення, зміни на припинення, що покладається в

основу розуміння обороту. З позицій розгляду повітряних та морських суден,

суден внутрішнього плавання та космічних об’єктів як об’єктів правовідносин

це означає, що введення об'єкта в цивільний оборот відбувається з виникненням

101

абсолютних правовідносин з такими речами, тобто з моменту виникнення у

особи права власності на відповідну річ і обов'язку у всіх інших учасників

обороту не порушувати таке право. Зміни в правовідносинах як стадія

цивільного обороту полягають у змінах в суб’єктному складі відносин

власності або у виникненні й трансформації похідних прав на відповідні речі.

Водночас припинення цивільного обороту речей, на які поширено правовий

режим нерухомості, полягає у їх знищенні або вилучені з цивільного обороту

актом цивільного законодавства. Слід зазначити, що, аналізуючи умови

цивільного обороту, В. А. Петрушкін розподіляє їх за стадіями останнього і

відносить до них: 1) введення об'єкта в оборот; 2) здійснення прав відносно

об'єкта, що вже перебуває в обороті; 3) захист, у тому числі відновлення,

порушених прав [88, с. 47]. Разом із тим, розгляд захисту прав як окремої стадії

та елементу цивільного обороту речей, у тому числі тих, на які поширено

правовий режим нерухомості, є недоречним. Захист не завжди має

результативний характер. Він і його результати можуть не впливати на зміну

прав, перехід речей, наприклад, якщо позов в ході реалізації судової форми

захисту не задовольняється. В такому разі захист не впливає на оборот взагалі,

адже не спричиняє наслідки у формі виникнення, переходу, зміни або

припинення прав на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання,

космічні об'єкти.

Захист можна розглядати в якості обороту лише якщо він пов'язаний з

переходом речей або прав, наприклад, якщо відшкодування шкоди

здійснюється шляхом передачі у власність потерпілого відповідної речі. Крім

того, результати захисту можуть бути способом обороту, наприклад, рішення

суду про визнання права власності особи на річ спричиняє її перехід у

володіння і під панування відповідного суб'єкта.

Хоча слід відмітити, що в подальшому В. А. Петрушкін зазначає, що

цивільний оборот нерухомості слід розглядати в широкому сенсі не тільки як

юридичне переміщення, а й введення речей в оборот, наприклад у випадку з

102

новозбудованим майном, його трансформацією в результаті реконструкції,

вилученням з обороту [88, с. 55].

В наукових дискусіях серед вчених правників часто висловлюється

позиція, що особливий порівняно з рухомими речами правовий режим

нерухомості обумовлюється, зокрема особливим порядком набуття і

припинення права власності [96, с. 28]. В цьому контексті дослідження може

знайти підтвердження або спростування припущення з приводу особливого

правового режиму нерухомості по відношенню до правового режиму рухомих

речей, яке словами О. Ю. Жидельової виглядає таким чином: «на відміну від

рухомих речей для нерухомих встановлюється особливий правовий режим:

правила набуття права власності на нерухомість, обов’язковість державної

реєстрації правочинів із нерухомістю, форма укладення договорів між

учасниками відносин з приводу нерухомості, порядок припинення і ліквідації

прав на нерухомість» [42, с. 81]. В загальному вигляді особливості правового

режиму нерухомості полягають у державній реєстрації прав на неї й вимозі

нотаріального посвідчення правочинів з такими об’єктами правовідносин, як

обов’язкової умови їх чинності [32, с. 257; 88, с. 136]. Тому і найбільш

принципову тотожність або, навпаки, нетотожність між відповідними

правовими режимами слід визначати за допомогою цих «особливостей».

Як зазначає В. В. Вітрянський, у випадку, коли законодавець включає до

переліку нерухомого майна який-небудь об’єкт, він повинен забезпечити його

правове регулювання або хоча б визначити які норми про інші об'єкти

нерухомості підлягають застосуванню [20, с. 5]. Вітчизняне законодавство

пішло іншим шляхом і лише в загальній нормі, яка розміщена абз. 2 ч. 1 ст. 181

ЦК України передбачило, що правовий режим нерухомості може бути

поширений на відповідні рухомі речі. Тому можливість застосування до

відносин з такими речами норм, в яких використовується поняття

«нерухомість», «нерухома річ» або «нерухоме майно» повинна визначатись з

огляду на зміст конкретних положень.

103

Перше на що треба звернути увагу це схожі риси між правовим режимом

нерухомості й правовим режимом повітряних та морських суден, суден

внутрішнього плавання й космічних об’єктів в контексті їх цивільного обороту.

На жаль, вони зводяться до однакових нормативних вимог стосовно місця

вчинення правочинів з відповідними речами і загального підходу до

обов’язковості фіксації фактів застави таких речей.

Зокрема, ч. 4 ст. 55 Закону України «Про нотаріат» встановлюється, що

посвідчення правочинів щодо відчуження, іпотеки житлового будинку,

квартири, дачі садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого

нерухомого майна, а також правочинів щодо відчуження, застави транспортних

засобів, що підлягають державній реєстрації, провадиться за

місцезнаходженням (місцем реєстрації) цього майна або за місцезнаходженням

(місцем реєстрації) однієї із сторін відповідного правочину [136]. Це положення

конкретизується пунктом 1 гл. 1 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій

нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від

22 лютого 2012 року № 296/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України

22 лютого 2012 року за № 282/20595, яким зокрема передбачено, що

посвідчення правочинів щодо відчуження або застави житлового будинку,

квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого

нерухомого майна, а також майна, на яке поширено правовий режим нерухомої

речі, провадиться за місцезнаходженням (місцем реєстрації) цього майна або за

місцезнаходженням (місцем реєстрації) однієї зі сторін відповідного правочину

[122]. Отже, з точки зору цього нормативного положення рухомі речі, на які

поширено правовий режим нерухомості, фактично ототожнюються з

нерухомістю. Проте слід приймати до уваги і те, що аналогічне місце вчинення

правочину передбачено зазначеними положенням і стосовно транспортних

засобів, що підлягають реєстрації. Інші нормативні положення свідчать про те,

що регулювання відносин, предметом яких є рухомі речі, відбуваються за

змішаними правилами, тобто такими, що властиві як нерухомості, так і

рухомим речам.

104

Відносно розмежування підходів до правового регулювання виникнення,

переходу й припинення прав на відповідні об'єкти правовідносин слід

зазначити наступне. Перехід права власності на рухомі речі, а також

виникнення, перехід та припинення похідних речових прав на них не

супроводжується вимогами обов’язкового нотаріального посвідчення, а місце

нотаріального посвідчення таких правочинів за волею учасників майнового

обороту, як правило, не прив’язується до місця знаходження майна або

реєстрації сторін правочину. У зв'язку з чим, в цій частині правовий режим

нерухомості, що поширюється на рухомі речі, поєднує в собі елементи

правового режиму нерухомих і рухомих речей і в цілому характеризується

використанням зобов’язання як засобу правового регулювання в обсязі між

тим, що характерний для обох режимів. Аналогічний підхід спостерігається і в

частині обтяжень права власності на речі, на які поширено правовий режим

нерухомості. Пояснюється це тим, що положення ЦК України чітко не

визначають чи слід розуміти під нерухомістю у відповідних положеннях ЦК

України речі, на які поширено правовий режим нерухомості.

Стаття 331 ЦК України, встановлює в якості юридичного факту

виникнення прав на нерухомість їх державну реєстрацію, однак положення

підзаконних актів, що регулюють порядок реєстрації повітряних та морських

суден, суден внутрішнього плавання й космічних об’єктів, як зазначалось, не

дублюють цю позицію і навіть навпаки зазначають, що відомості реєстрів не

підтверджують право власності, наприклад, на повітряне судно. З цього

виникає сумнів чи йдеться в ст. 331 ЦК України лише про традиційні нерухомі

речі або й про ті, на які поширено правовий режим нерухомості. В подальшому

в ст. 364 ЦК України зазначається, що договір про виділ у натурі частки з

нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному

посвідченню [177]. Такі рухомі речі як повітряні та морські судна, судна

внутрішнього плавання й космічні об'єкти в переважній більшості є

неподільними, а тому їх поділ в натурі призведе до знищення відповідної речі.

Це означає, що наведене положення просто не може бути застосоване до

105

регулювання відносин з такими об’єктами і водночас дає привід вважати, що у

всіх інших випадках, коли законодавець використовує словосполучення

«нерухоме майно» йдеться лише про нерухомі речі, а не також і про рухомі

речі, на які поширено правовий режим нерухомості. Такий висновок

підтверджується і ст. 376 ЦК України «Самочинне будівництво» [177], яка

також не може застосовуватись до відносин з відповідними рухомими речами,

на які поширюється правовий режим нерухомості.

Крім того, в окресленому ракурсі існують відмінності і у формі договорів з

нерухомістю і речами, на які поширено відповідний правовий режим. Форма

правочину як спосіб вираження волі осіб, які беруть у ньому участь,

відноситься до однієї з особливостей правового режиму нерухомого майна

[34, с. 167]. Письмова форма правочину хоча і наділена більшою захисною й

фіксаційною здатністю, що забезпечує більший захист для його учасників,

однак також має вразливі місця. Найбільшим з них є неможливість достеменно

встановлення належності підписів сторін відповідним суб’єктам. При

нотаріальному посвідченні правочину нотаріус посвідчує осіб, які його

вчиняють, внаслідок чого такий правочин стає достовірним для інших

учасників обороту. Водночас якщо договір купівлі-продажу не посвідчений

нотаріально, то учасники цивільного обороту не можуть бути достеменно

впевнені у тому, що він підписувався відповідними сторонами.

Положення ЦК України свідчать про те, що письмова форма правочинів з

нерухомістю є в рівній мірі обов’язкова для всіх видів договорів, що прямо

спричиняють перехід права власності на такі види речей, зокрема для купівлі-

продажу (ст. 657 ЦК України), міни (ст. 716 ЦК України), дарування (ст. 719

ЦК України). Поряд із цим, для окремих видів договорів письмова форма

правочину встановлюється як обов’язкова незалежно від виду речі, що

виступають їх предметом, зокрема договір ренти (ст. 732 ЦК України), довічне

утримання (ст. 745 ЦК України), управління майном (ст. 1031 ЦК України),

спадковий договір (ст. 1304) [177]. Такий законодавчий підхід можна пояснити

високою вартістю (економічною цінністю) речей, що виступають предметом

106

відповідних правочинів. Зокрема, ст. 744 ЦК України прямо передбачається, що

предметом договору довічного утримання може бути житловий будинок,

квартира або їх частина, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має

значну цінність [177]. Здатність повітряних та морських суден, суден

внутрішнього плавання й космічних об’єктів виступати предметом цього

договору обумовлюється саме їх цінністю, що пояснюється віднесенням таких

речей до транспортних засобів. Саме така позиція висловлена в роз’ясненні

Міністерства юстиції України «Особливості посвідчення договору довічного

утримання (догляду)» від 01 квітня 2011 року [83]. Звідси слідує, що при

проектуванні положення ЦК України було закладено принцип, за яким форма

правочину напряму залежить від його ціни, яка, у свою чергу визначається

вартістю предмету договору, якщо ним виступає річ. Це прямо витікає з

п. 3 ч. 1 ст. 208 ЦК України [177]. Однак, щодо нерухомості законодавець

імплементував цей принцип дещо по-іншому. Враховуючи, що більшість

об’єктів нерухомого майна мають вартість вищу за суму, визначену п. 3 ч. 1

ст. 208 ЦК України і з метою надання учасникам правочинів з такими

об’єктами більшого захисту, законодавець визначив письмову форму

обов’язкову для всіх правочинів з такими речами.

Такий висновок поглиблюється і законодавчим підходом до обов’язковості

нотаріального посвідчення відповідних правочинів. Цілком закономірно, що

нотаріально посвідчуватись можуть лише письмово вчинені правочини. Але в

частині рухомих речей, на які поширено правовий режим нерухомості,

проявляється певна непослідовність. З одного боку, як ми зазначали,

застосування ст.ст. 657, 716 та 719 ЦК України є спірним в силу того, що їх

зміст в контексті інших законодавчих положень дає привід вважати, що

законодавець при проектуванні зазначених статей, мав на увазі саме традиційні

нерухомі речі, а не за юридичним критерієм, який охоплює рухомі речі, на які

поширюється правовий режим нерухомості. Але з іншого боку, наприклад, ст.

799 ЦК України передбачається, що договір найму транспортного засобу

укладається у письмовій формі, а якщо його стороною є фізична особа, то ще й

107

підлягає нотаріальному посвідченню. Так само і ч. 4 ст. 828 ЦК України

передбачається, що договір позички транспортного засобу (крім наземних

самохідних транспортних засобів), в якому хоча б однією стороною є фізична

особа, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню

[177]. Тобто в такому разі виходить, що договори, які спричиняють тимчасовий

перехід речі, на яку поширено правовий режим нерухомості, від власника або

уповноваженої ним особи до інших учасників цивільного обороту повинні

укладатись у письмовій формі, а договори щодо переходу права власності на

такі речі – ні. Це питання стосується не лише зазначених речей, а й будь-яких

транспортних засобів, адже положення ЦК України не встановлюють

обов’язковість письмової форми правочинів щодо переходу права власності на

них. Тим не менше, письмова форма таких правочинів щодо зазначених речей

залежить не стільки від спеціальних законодавчих вимог, скільки від загальної

вимоги, визначеної в ст. 208 ЦК України, яка залежить від вартості предмету

договору.

Схожа ситуація виникає і в частині нотаріального посвідчення відповідних

правочинів, що ми частково висвітили вище. Нотаріальне посвідчення

правочину як юридичного факту становить один з напрямків реалізації

нотаріусом правоохоронних дій, спрямованих на забезпечення здійснення прав

та законних інтересів суб’єктами цивільних правовідносин [8, с. 82]. Звідси в

юридичній літературі сформувалась усталена думка про те, що нерухомість має

більш цінний характер для учасників майнового обороту, ніж рухомі речі,

оскільки нотаріальне посвідчення правочинів є однією з особливостей

цивільного обороту нерухомості. Майже всі правочини з такими речами, якщо

вони введені в цивільний оборот, підлягають нотаріальному посвідченню. Тим

не менше, це не є визначальною ознакою цивільного обороту нерухомості, адже

положення законодавства надають можливість суб’єктам звертатись за

нотаріальним посвідченням будь-яких договорів на добровільних засадах, якщо

обов’язкове нотаріальне посвідчення відповідних договорів не передбачено.

Крім того, в силу специфіки окремих рухомих речей, законодавець в окремих

108

випадках встановлює обов’язковість нотаріального посвідчення правочинів і з

ними, наприклад як це визначено відносно транспортних засобів (ст. 799 ЦК

України) [177], якими є, зокрема і повітряні та морські судна, судна

внутрішнього плавання й космічні об'єкти.

Тим не менше, це не змінює тієї обставини, що в цій частині положення

вітчизняного законодавства є непослідовними. В світлі ст.ст. 799 та 828

ЦК України, які передбачають обов’язкове нотаріальне посвідчення договорів

найму і позички транспортних засобів, відсутність такої вимоги стосовно

правочинів щодо переходу права власності на транспортні засоби, зокрема

договорів купівлі-продажу, міни, дарування тощо є нелогічним. Цю прогалину

слід заповнити змінами законодавства, якими чітко передбачатиметься, що

правочини, внаслідок яких здійснюється перехід права власності на речі, на які

поширено правовий режим нерухомості, підлягають нотаріальному

посвідченню.

В цілому ж вбачається, що вимога письмової форми правочину й його

нотаріального посвідчення пов'язується саме з економічною цінністю речей, які

є його предметом, що виражається в їх вартості. Про це свідчить зокрема ст.

208 ЦК України. На рівні проаналізованих положень ЦК України вбачається,

що обов’язкова письмова форма встановлюється майже для всіх правочинів,

предметом яких нерухомість. Переважна більшість цих правочинів підлягає і

нотаріальному посвідченню. З-поміж рухомих речей виокремлюються

транспортні засоби цивільний оборот яких також характеризується

обов’язковістю письмової форми правочинів й нотаріального посвідчення.

Відношення законодавця до такого роду речей схоже на відношення до

нерухомості. Зокрема це стосується не лише повітряних та морських суден,

суден внутрішнього плавання й космічних об’єктів, які є транспортними

засобами за природою, а й автомобільного транспорту. При цьому в юридичній

літературі наголошується на тому, що саме автомобільний транспорт посідає

перше місце за кількістю перевезень пасажирів [89, с. 272]. А в країнах Європи,

наприклад в Німеччині відносини з транспортними засобами виокремлюються

109

в окремий об’єкт правового регулювання [67, с. 285], що підкреслює їх

значення. В контексті окресленого питання ми маємо констатувати, що в цій

частині правовий режим повітряних та морських суден, суден внутрішнього

плавання й космічних об’єктів є тотожним правовому режиму транспортних

засобів. З урахуванням неможливості застосування до суспільних відносин з

такими речами положень, які регулюють відносини з нерухомістю, вбачається,

що вони регулюються нормами про транспортні засоби.

При визначенні змісту цивільного обороту окремих рухомих речей, на які

законодавством поширюється правовий режим нерухомості, не можна не

звернути увагу на особливості окремих положень міжнародних нормативно-

правових актів, зокрема і на положення Протоколу № 1 до Конвенції про

реєстрацію суден внутрішнього плавання від 25 січня 1965 року. Статтею 3

цього протоколу передбачається, що до речових прав, предметом яких можуть

бути судно, відносяться лише право власності, узурфрукт, іпотека і право

кредитора на переважну вимогу при цьому Договірні сторони можуть надати

накладенню арешту для забезпечення цивільного позову значення речового

права [58, прот. 1 ст. 3]. В контексті сучасного рівня розвитку, зокрема і

вітчизняної системи речових прав на водні транспортні засоби це положення

виглядає архаїчно.

Узагальнюючи вищевикладене, слід сформувати висновок про

необхідність розглядати цивільний оборот речей у широкому і вузькому

значення. У широкому розумінні цивільний оборот являє собою сферу

правовідносин. Це сукупність правочинів з приводу речей, зокрема тих, що

спричиняють виникнення, зміну або припинення прав на такі об'єкти

правовідносин і не обмежуються правочинами, що спричиняють перехід права

власності на них. Це сукупність правовідносин з відповідними речами, що

характеризуються з динамічної точки зору з позицій виникнення, зміни та

припинення. В такому сенсі цивільний оборот є економічним оборотом, як

оборотом благ між учасниками правовідносин. Водночас у вузькому розумінні

110

цивільний оборот являє собою перехід права власності на річ за допомогою

договорів, в порядку спадкування або внаслідок інших юридичних фактів.

Правовий режим нерухомості (житлових будинків, споруд тощо)

характеризується більшою концентрацією зобов’язань як засобів правового

регулювання порівняно з дозволами і заборонами. Самі відносини з такими

речами є більш урегульованими. Законодавець чітко визначає форму

правочинів, обов’язковість їх нотаріального посвідчення, державної реєстрації

прав, що з них виникають тощо. Хоча в цілому слід відмітити, що в межах

диспозитивного методу правового регулювання, властивого цивільному праву,

характерним є використання переважно дозволів і зобов’язань. Водночас,

правовий режим нерухомості, що поширюється на рухомі речі, не

характеризується таким підходом. Для нього характерне регулювання, властиве

відносинам з рухомими речами. Форма правочинів, обов’язковість їх

нотаріального посвідчення в силу недосконалості нормативних джерел

визначаються аналогічно рухомому майну або окремим його видам. Тут

переважають дозволи над зобов’язаннями. Лише вартість відповідних речей і

суб’єктний склад відносин визначають обов’язковість письмової форми

договору. Схожих рис набуває правове регулювання відносин із застави

нерухомості і речей, на які поширено правовий режим нерухомого майна, однак

в цій частині правовий режим нерухомості взагалі має багато спільного з

правовим режимом рухомих речей, адже факт виникнення, зміни та

припинення застави як рухомих речей, так і нерухомих, повинен фіксуватись у

відповідних електронних базах даних. Тому в цій частині зобов'язання як

засоби правового регулювання в рівній мірі використовуються як у сфері

обороту рухомих, так і нерухомих речей. Хіба що специфіку правового режиму

нерухомості, що поширюється на рухомі речі, складає те, що матеріальна

частина відповідних відносин врегульовується законодавством у сфері

нерухомості, а процедурна (в частині реєстрації обтяжень) – законодавством у

сфері рухомого майна.

111

Як результат, правовий режим повітряних та морських суден, суден

внутрішнього плавання та космічних об’єктів містить поєднання елементів

правових режимів рухомих і нерухомих речей. При цьому в нормативних

положеннях такий режим називають правовим режимом нерухомості (абз. 2 ч. 1

ст. 181 ЦК України), хоча, як показує аналіз нормативних джерел, такий

правовий режим все ж таки є специфічним і не тотожним ані правовому

режиму нерухомості за фізично-юридичним критерієм, ані правовому режиму

рухомих речей. В цій частині знаходять підтвердження пропозиції

Ю. О. Вербицької стосовно можливості існування окремого самостійного

правового режиму повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання

та космічних об’єктів, відмінного від режиму нерухомості [13, с. 466].

2.2. Введення в цивільний оборот повітряних та морських суден, суден

внутрішнього плавання і космічних об'єктів

Введення повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання й

космічних об’єктів в цивільний оборот являє собою результат процесу розвитку

правової моделі, що виявляється в можливості вчинення правочинів з

відповідними речами. Це введення в певну сферу правовідносин, відкриття

можливості бути їх предметом. В контексті досліджуваного питання порядок

введення в цивільний розглядається з позицій процедури і з урахуванням

моменту кваліфікації речі як такої, на яку поширено правовий режим

нерухомості, тобто з моменту який визначає поширення на відповідну річ

правового режиму нерухомості. Іншими словами, введення об'єкта

правовідносин в цивільний оборот є результатом проходження ним певної

процедури.

В контексті порушеного питання Ю. В. Виниченко наголошує на

проблемності визначення моменту, починаючи з якого об’єкт можна вважати

112

введеним в цивільний оборот, а по-суті якими є способи такого введення, тобто

чи пов’язані вони з динамікою, зокрема переходом прав, або до них відносяться

і дії з виготовлення, створення об’єктів [19, с. 94]. В ключі розгляду цивільного

обороту в широкому розумінні варто погодитись з вченою, яка схиляється до

другого варіанту внаслідок чого поділяє способи введення речей в цивільний

оборот на дві групи: 1) фактичні дії, якими можуть вводитись в цивільний

оборот тільки матеріальні речі; 2) юридичні дії, які переважно стосуються не

стільки речей, скільки суб’єктивних прав [18, с. 101].

Насправді таке розмежування повністю відповідає існуючим юридичним

конструкціям сучасних приватноправових відносин. Справа в тому, що

основною умовою введення об'єкта в цивільний оборот, рівно як і умовою, що

визначає його оборотоздатність є наявність суб'єкта, об'єкта і наявність між

суб’єктом і об’єктом юридичного зв'язку, який визначає належність йому

розпорядчої здатності відносно об’єкта. В якості такого зв'язку, як правило,

розглядається право власності, яке надає власнику можливість здійснювати

відчуження відповідної речі, тобто забезпечувати її оборот у вузькому

розумінні, а також передавати таку річ в користування іншим учасникам

обороту або вчиняти стосовно неї інші юридично значимі дії.

Загальною моделлю введення речі в цивільний оборот, у тому числі і

рухомої речі, на яку поширено правовий режим нерухомості, є її створення і

виникнення внаслідок цього права власності у особи, яка її створила, або особи,

на замовлення якої створена така річ. Тим не менше, це питання ускладнюється

необхідністю встановлення моменту виникнення речі як такої, на яку

поширюється правовий режим нерухомості. Для чіткого визначення змісту

окресленої проблематики необхідно звернутись до аналізу двох зазначених

способів, що дасть нам можливість визначити порядок введення в цивільний

оборот відповідних рухомих речей.

Вчинення фактичних дій як підстава введення в цивільний оборот

характерна для більшості рухомих речей. Факт такого введення рівно як і факт

кваліфікації речі як такої в спеціальному порядку не вимагається. Будь-яка

113

штучно створена річ може мати певне функціональне призначення, яке

характеризує її певним чином в окремих ознаках. Наявність таких ознак, як

правило, свідчить про те, що відповідна річ відповідає такому функціональному

призначенню. Наприклад, внаслідок докладання фізичних зусиль можна

зробити певний об’єкт цивільного обороту з наявної сировини, зокрема

виготовити певну річ, наприклад, весловий човен з дерева або окремо весла.

Введення таких речей в майновий оборот у зв'язку з їх призначенням, безпекою

і простотою виготовлення здійснюється шляхом звичайного створення. Однак,

слід приймати до уваги і те, що окремі речі, особливо створені природою,

мають «вроджені» природні властивості які пристосовуються людиною до

власних потреб у зв'язку з чим такі речі як і штучно створені можуть

задовольняти потреби особи і мати певне призначення, обумовлене її

властивостями. В практиці властивості певних речей відіграють вагоме

значення, особливо при вчиненні правочинів, адже передача речей, що не

можуть бути використані за традиційним призначенням, може бути підставою

розірвання договору, якщо тільки сторони укладали відповідний договір,

знаючи про відповідні властивості.

В прикладі з човном все доволі просто. У випадку, коли виробник створює

річ, що набуває ознак, необхідних та достатніх для її кваліфікації як речі

певного виду, відбувається її введення в цивільний оборот. При цьому

кваліфікація такої речі як човна не вимагається, вона проводиться самими

учасниками обороту на підставі наявних в них знань та навичок. Виробник або

особа, яка виготовила відповідні речі, набувають на них право власності з

моменту створення внаслідок чого можуть розпоряджатись ними, зокрема

відчужувати на власний розсуд.

У свою чергу, для нерухомих речей і для деяких рухомих характерне

введення в цивільний оборот за допомогою юридичних дій. Це означає, що

кваліфікація відповідної речі як такої пов'язується з проходженням

юрисдикційних процедур. Якщо взяти для прикладу житловий будинок, то, як

ми зазначали, виникнення права власності на нього пов'язується з наявністю у

114

його власника речових прав на земельну ділянку, погодженого плану

будівництва, а також введенням його в експлуатацію [34, с. 165 – 166]. Поряд із

цим створення самої нерухомої речі є обов’язковим елементом її введення в

цивільний оборот. Сама державна реєстрація, як ми зазначали, не змінює

природу речі і не перетворює її з рухомої на нерухому, у зв'язку з чим варто

погодитись з тим авторами, які критикують трансформаційне значення

державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, розглядаючи її як факт з

якого нерухомість фактично починає існувати [5, с. 39]. Більш обґрунтованою є

позиція, відповідно до якої держава реєстрація позначає початок юридичного

існування речі, що втілюється у виникненні в неї цивільної оборотоздатності

[5, с. 39; 16, с. 12]. Внаслідок державної реєстрації виникає право власності на

новостворену нерухомість, проте момент виникнення права власності й фізичне

створення нерухомості не співпадають. В результаті створення відповідна річ

повинна мати ознаки нерухомості, що визначаються законодавцем і тільки

після цього право власності на неї може бути зареєстровано. Відсутність

реєстрації ще не означає, що відповідний об’єкт перестав буди нерухомістю

[190, с. 92 – 93] або навпаки не став нею.

В світлі окресленого питання слід звернути увагу на те, що державна

реєстрація речових прав допомагає кваліфікувати відповідний об’єкт як

нерухому річ лише в тому випадку, коли вона є обов’язковою стосовно таких

речей. Зокрема, як ми зазначили, Закон України «Про державну реєстрацію

речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає реєстрацію прав

на споруди, однак містить вказівку на те, що відповідні права не реєструються,

якщо споруда не є самостійним об’єктом правовідносин і входить до складу

іншої речі або є її приналежністю (ч. 4 ст. 5) [109]. Це не нівелює розгляду

відповідних споруд в якості нерухомості, однак означає, що відповідні права на

них не можуть бути зареєстровані. Звідси слідує і те, що кваліфікація

відповідної споруди як нерухомості здійснюється поза процедурою реєстрації.

В практичній площині дотримання вимог стосовно реєстрації прав є

надзвичайно важливим і впливає на порядок цивільного обороту відповідної

115

речі і її оборотоздатність. До державної реєстрації права власності на об’єкти

нерухомого майна відповідні речі або їх сукупності не можуть перебувати в

цивільному обороті як житловий будинок, споруда тощо. Якщо право власності

на відповідну річ не зареєстровано як на нерухомість і права на таку річ

попередньо не реєструвались як на незавершене будівництвом нерухоме майно,

а також відсутні будь-які докази того, що відповідна річ є нерухомою і вона

перебуває в обороті як така, то перехід прав на неї регулюється за правилами,

що висуваються до обороту рухомих речей. Права на такі речі можуть

переходити лише як на сукупність будівельних матеріалів. До правочинів з

такими речами повинні застосовуватись правила, встановлені для обороту

рухомих речей. Її власник не може клопотати про підведення до цього майна

комунікацій як власне до нерухомості, в такій речі не може бути ані житлової

ані загальної площі в тому розумінні, як це передбачено для нерухомості, в

таких об’єктах неможна здійснювати комерційну діяльність як в нерухомості,

тобто їх частини не можуть кваліфікуватись як офіси, житлові приміщення

тощо.

З одного боку це підтверджує значення державної реєстрації прав на

нерухомість для цивільного обороту, а з іншого підкреслює те, що нерухомість

має більш кваліфікований характер порівняно з рухомими речами. З цієї позиції

у випадку, якщо права на відповідну річ не зареєстровані як на нерухомі, то це

означає, що з боку обороту вони розглядаються як сукупність рухомих речей,

навіть за наявності всіх фізичних ознак нерухомості. Юридичної складової для

визнання речі нерухомістю фактично немає, бо вона не встановлена належним

чином в юрисдикційному порядку.

Варто зазначити, що такий підхід є відносно новим, оскільки до 90-х років

минулого століття реєстрація прав на нерухомість фактично не проводилась, а

факт належності речей до нерухомих встановлювався шляхом їх технічного

обстеження БТІ з наступним відображенням інформації про це у відповідних

документах. В сучасності це спричинило проблему кваліфікації історичного та

застарілого фонду нерухомості, адже маючи фізичні ознаки останньої,

116

відповідні речі не відображаються як такі в офіційних документах. З цим

пов’язані і проблеми їх цивільного обороту як нерухомості.

Тим не менше, незважаючи на ч. 2 ст. 3 Закону України «Про державну

реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» нотаріус при

посвідченні правочину та проведенні реєстрації прав на його предмет або

суб’єкт реєстрації обов’язково переконаються в тому, що реєструють права на

нерухомість, а не на рухомі речі щонайменше шляхом дослідження

правовстановлювальних чи інших документів щоб зняти з себе відповідальність

і можливі ризики пов’язані з внесенням до реєстрів відомостей, яких там не

мало б бути.

Питання виникнення права власності на новостворену рухому річ, на яку

поширено правовий режим нерухомості, пов'язується з її правовим режимом.

Воно полягає у тому, чи відбувається введення такої речі в цивільний оборот з

моменту її реєстрації аналогічно реєстрації права власності на нерухомі речі,

або ж її введення в цивільний оборот відбувається в ході процедури,

передбаченої для більшості рухомих речей, тобто звичайним фактичним

створенням, яке спричиняє виникнення права власності.

В умовах актуального стану дослідженості питання порядку введення

речей в цивільний оборот й нормативного регулювання відповідних відносин

повністю обґрунтовано зазначають Т. Ковальковська й І. Шедогубов в

контексті повітряних суден, що, втім, є повністю застосовним і до морських

суден, суден внутрішнього плавання й космічних об’єктів. Аналізуючи

відповідні положення законодавства РФ, що мають багато спільних рис з

вітчизняним законодавством, вчені зазначають, що в цілому можна виділити

два підходи до вирішення питання порядку введення в цивільний оборот

рухомих речей, на які поширено правовий режим нерухомості. Перший полягає

у тому, що поширення такого режиму при буквальному розумінні ст. 130

Цивільного кодексу РФ, до якої близькою за змістом є ст. 181 ЦК України,

пов'язується не з самим фактом реєстрації об'єкта або прав на нього, а з тим, що

відповідний об’єкт або право на нього підлягають реєстрації, тобто

117

необхідністю реєстрації. Тому відповідну річ, якщо вона підлягає реєстрації,

слід вважати нерухомістю незалежно від того чи проведена така реєстрація або

ж ні. Другий підхід характеризує виникнення відповідної рухомої речі як

нерухомості в момент її реєстрації [55, с. 31]. Його існування пояснюється тим,

що до реєстрації речі неможна чітко визначити наявність або відсутність в неї

відповідних ознак, а допомогти зробити це може саме звернення за

реєстрацією.

Для вирішення поставленого питання в умовах чинного цивільного

законодавства України необхідно звернути увагу на наступне. По-перше,

властивості державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, а також

державної реєстрації самих речей є відначально різними і не обмежуються

національним законодавством. По-друге, слід звернутись до положень чинного

цивільного законодавства України, які визначають момент виникнення прав на

новостворене майно, й встановити які з них підлягають застосуванню до

відносин із речами, на які поширено правовий режим нерухомості.

Перш за все зазначимо, що реєстрація повітряних та морських суден й

космічних об’єктів в межах національних правових систем здійснюється під

впливом міжнародних зобов’язань України і пов'язується з відносинами у сфері

міжнародного приватного права. Відповідні транспортні засоби (повітряні,

водні та космічні) є джерелами підвищеної небезпеки, а умови їх експлуатації

пов’язані з ризиками спричинення шкоди життю, здоров'ю та майну екіпажу,

пасажирів та інших учасників транспортного руху й осіб, які не приймають в

ньому участі, зокрема екіпажу та пасажирів, що перебувають на інших

транспортних засобах, а також жителів територій в яких здійснюється

експлуатація відповідних транспортних засобів. Саме тому акцент в

міжнародному приватному праві в частині реєстрації та експлуатації


об’єктів робиться на пов’язуванні таких речей з певною країною і необхідністю

у першу чергу здійснення юрисдикційного контролю за експлуатаційними

властивостями таких речей, що водночас пов’язано з необхідністю фіксувати

118

факти належності відповідного майна певним суб’єктам. Йдеться про те, що

експлуатація таких речей є небезпечною і пов’язана з особливими правилами

відшкодування шкоди, завданою їх використанням. Тому ідентифікація осіб,

яким належить таке майно та осіб, що здійснюють його експлуатацію

(операторів), є важливим з позиції деліктних правовідносин. Тим не менше, сам

факт фіксації належності такого майна, як вбачається, відіграє досить вагому

роль в приватних правовідносинах. Це прямо відображено в Конвенції про

умови реєстрації суден від 07 лютого 1967 року в ст. 1 якої зазначено, що

держава прапору застосовує положення цієї Конвенції з метою забезпечення

або в залежності від випадку, для укріплення реального зв'язку між державою і

суднами, що плавають під її прапором, й для ефективного здійснення своєї

юрисдикції й контролю над такими суднами відносно ідентифікації й

підзвітності власників й операторів суден, а також відносно адміністративних,

технічних, економічних й соціальних питань [59]. З іншого боку, сама

реєстрація є своєрідним допуском відповідної техніки до експлуатації.

Наприклад, п. 3.1.2. Правил реєстрації цивільних повітряних суден в Україні

встановлено, що повітряне судно, яке реєструється в Державному реєстрі

цивільних повітряних суден України повинно, зокрема мати сертифікат типу

або еквівалентний до нього документ, виданий уповноваженим органом з

питань цивільної авіації та бути визнано уповноваженим органом з питань

цивільної авіації придатним до польотів [112]. Порядком ведення Державного

суднового реєстру України і Суднової книги України вимагається свідоцтво

про придатність судна до плавання як обов’язковий документ для проведення

реєстрації відповідних суден (п. 11 та п. 34) [121]. Так само і ст. 12 Закону

України «Про космічну діяльність» передбачає обов’язковість сертифікації

об’єктів космічної діяльності, а ст. 15 передбачає, що об’єкт космічної

діяльності допускаються до експлуатації, якщо вони мають сертифікат

відповідності [134]. На тлі відповідних положень нормативно-правових актів

виходить, що поширення юрисдикції держави на рухомі речі, на які поширено

119

правовий режим нерухомості, власне як на нерухомість здійснюється після

визначення експлуатаційної придатності таких речей.

Стосовно кваліфікації повітряних та морських суден, суден внутрішнього

плавання й космічних об’єктів слід приймати до уваги, що саме в процесі

реєстрації відповідна річ юрисдикційно кваліфікується як така, що відноситься

до певного типу, бо підзаконні акти містять виключення з переліку відповідних

речей і не відносять їх до таких, що підлягають реєстрації.

Тому, враховуючи специфіку реєстрації повітряних та морських суден,

суден внутрішнього плавання й космічних об’єктів слід підтвердити

сформований раніше висновок стосовно використання законодавцем

комбінованого перелікового й класифікаційного способу до визначення

рухомих речей, на які поширюється правовий режим нерухомості, однак дещо

уточнити його. Специфіка використовуваного способу визначення рухомих

речей, на які поширено правовий режим нерухомості, полягає в тому, що

фактично законодавцем використано двоетапну систему визначення. На

першому етапі застосовується змішаний критерій за яким надається як перелік

речей, на які поширюється правовий режим нерухомості, так і критерій

(підстава) поширення. Вже на другому етапі ці критерії звужуються до одного –

кваліфікаційного, з використанням якого серед повітряних та морських суден,

суден внутрішнього плавання й космічних об’єктів визначаються ті, що

підлягають реєстрації (права на які підлягають реєстрації), що і визначає їх як

речі, на які поширюється правовий режим нерухомості. Таким чином в

практичній площині перший етап кваліфікації, який здійснюється за допомогою

звернення до переліку речей, допомагає звузити коло кваліфікації, в той час як

на другому етапі відбувається розмежування суто рухомих речей і рухомих

речей, на які поширюється правовий режим нерухомості, в межах конкретного

виду речі.

Поряд із цим, правочини з повітряними та морськими суднами, суднами

внутрішнього плавання й космічними об’єктами, що підлягають реєстрації,

можуть вчинятись і до моменту їх реєстрації, наприклад, ті ж самі судна

120

можуть створюватись за договором на замовлення або реєструватись лише

після їх придбання. При цьому, зважаючи на те, що права на речі, на які

поширюється правовий режим нерухомості, виникають без їх державної

реєстрації немає і потреби у відкладенні моменту поширення на них правового

режиму нерухомості, адже в такому разі існує певна подвійність обороту таких

об’єктів. Наприклад, якщо власник морського судна подасть заяву про постійне

виключення судна з Державного суднового реєстру України або Суднової

книги України, то відповідна річ автоматично має втратити режим нерухомості

і перебуватиме в цивільному обороті як звичайна рухома річ. Тому втрачається

сам сенс поширення на відповідні речі правового режиму нерухомості, адже

існуватиме механізм його уникнення. Необхідно або заборонити оборот таких

речей поза їх реєстрацією, тобто як рухомих, або поширювати на них правовий

режим з моменту створення, а не реєстрації. Для прикладу, відомості про

нерухомість за природою не можна виключити з реєстру за бажанням власника.

Як правило, це можна зробити лише у випадку фізичного або юридичного

припинення існування речі (знищення, поділ на декілька нерухомих речей

тощо).

Тут слід приймати до уваги і те, що кваліфікація відповідних суден, як

таких, що підлягають реєстрації, первинно здійснюється самими учасниками

правовідносин, незважаючи на поширення на них правового режиму

нерухомості. Тобто, після завершення будівництва океанського лайнера, його

власники не можуть ухилятись від реєстрації для здійснення експлуатації,

проте вже в цей час він кваліфікується саме як морський лайнер, навіть якщо це

поки що не встановлено в юрисдикційному порядку реєстраційною

процедурою. З цього має слідувати і те, що режим нерухомості поширюється на

відповідний лайнер незалежно від його реєстрації. Реєстрація, що спричиняє

поширення на нього юрисдикції певної держави, є наслідком кваліфікації

відповідного об'єкта як лайнера і такого, на який може бути поширений

правовий режим нерухомості. Проте це водночас не означає, що правовий

режим нерухомості поширюється на відповідну річ лише з її реєстрацією.

121

Реєстрація спричиняє юридичні наслідки поширення юрисдикцій на річ, яка

вже розглядається як нерухомість за юридичним критерієм. В прикладі з

традиційною нерухомістю (земельні ділянки, будівлі, споруди) вона визнається

такою ще до моменту реєстрації прав, однак в юридичному сенсі вводиться в

цивільний оборот як нерухомість саме в момент реєстрації прав.

Однак специфіка національного законодавства змушує переосмислити

такий підхід відносно рухомих речей, на які поширено правовий режим

нерухомості. Абз. 2 ч. 1 ст. 181 ЦК України, очевидно, регулює майнові

відносини, що складаються на території України, а це означає, що йдеться про

те, що режим нерухомості поширюється на повітряні та морські судна, судна

внутрішнього плавання й космічні об'єкти права на які підлягають реєстрації

згідно з законодавством України. Проте, якщо відповідна річ підлягає

реєстрації за законодавством України, однак реєструється в іншій країні, то чи

повинен на неї поширюватись правовий режим нерухомості? Це питання

виходить за межі суто національного цивільного законодавства. Відповідь на

нього міститься в Законі України «Про міжнародне приватне право», який в ч. 2

ст. 38 визначає, що належність майна до нерухомих або рухомих речей, а також

інша класифікація майна визначаються правом держави, у якій це майно

знаходиться [135].

Проблема полягає в тому, що аналізовані положення не уточнюють зміст

категорії «у якій знаходиться це майно». Якщо розглядати її буквально, то

виходить, що режим нерухомості поширюється і на морські та повітряні судна,

судна внутрішнього плавання й космічні об'єкти, що зареєстровані або права на

які зареєстровані в інших країнах, однак які перебувають на території України і

які наділені всіма ознаками, що визначають можливість бути зареєстрованими

за законодавством України. Однак, якщо йти шляхом національної практики, то

як відомо, в якості місця знаходження нерухомості, а також рухомих речей, на

які поширено правовий режим нерухомості, розглядається місце їх реєстрації

(п. 1 гл. 1 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України)

[122]. Якщо йти таким шляхом, то відповідь на питання поширення правового

122

режиму нерухомості на рухомі речі необхідно шукати в національному

законодавстві країни реєстрації. Все залежить від того як розуміти місце

знаходження (перебування) відповідних речей – з фізичної або юридичної

точки зору. Адже той самий Закон України «Про міжнародне приватне право»

визначає, наприклад, місцезнаходженням юридичної особи державу, у якій така

особа зареєстрована (ст. 25). Крім того, зміст ст. 31 та ст. 40 зазначеного Закону

свідчать про те, що поширення правового режиму нерухомості на рухомі речі

повинно відбуватись за національним законодавством країни реєстрації

відповідної речі.

Якщо підсумувати й систематизувати зазначені підходи до порядку

введення в цивільний оборот рухомих речей, на які поширено правовий режим

нерухомості, то стосовно фактичного введення зазначених речей в цивільний

оборот як таких, на які поширено правовий режим нерухомості можна навести

такі доводи.

1. Буквальне розуміння абз. 2 ч. 1 ст. 181 ЦК України тлумачить

поширення такого режиму на рухомі речі незалежно від факту їх реєстрації,

лише за наявності необхідності її проведення. Це означає, що річ набуває

правовий режим нерухомості з набуттям ознак, що визначають необхідність її

реєстрації як повітряного або морського судна, судна внутрішнього плавання

або космічного об'єкта. Якщо річ створюється з набором таких ознак, то це має

означати поширення на неї правового режиму нерухомості з моменту

створення, який наступає раніше за момент реєстрації.

2. Норма, викладена в абз. 2 ч. 1 ст. 181 ЦК України, стосується всіх


об’єктів, незалежно від місця їх створення, адже йдеться про потенційну

необхідність і можливість їх реєстрації згідно з умовами вітчизняного


3. Закон України «Про міжнародне приватне право» в ч. 2 ст. 38

встановлює, що належність майна до нерухомих або рухомих речей, а також

інша класифікація майна визначаються правом держави, у якій це майно

123

знаходиться [135]. За відсутності будь-яких уточнень місцем знаходження

таких речей повинно визнаватись місце їх фактичного перебування. Тобто,

якщо вони перебувають на території України, то поширення на них правового

режиму нерухомості відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 181 ЦК України повинно

відбуватись за наявності в таких речах ознак, що визначають їх здатність бути

зареєстрованими в Україні.

4. Необхідність запровадження єдиної практики цивільного обороту

рухомих речей, на які поширюється правовий режим нерухомості, у випадках,

якщо сторони правовідносин з іноземним елементом визначили в якості права,

яке застосовується до регулювання їх відносин, право України.

Стосовно юридичного введення зазначених речей в цивільний оборот як

таких, на які поширено правовий режим нерухомості можна навести наступні

аргументи.

1. Лише факт реєстрації повітряних та морських суден, суден

внутрішнього плавання й космічних об’єктів дає змогу достеменно з юридичної

точки зору визначити належність відповідних речей до тих, що підлягають

реєстрації. Лише внаслідок реєстрації в реальних правовідносинах знаходить

реалізацію критерій, за допомогою якого на відповідні речі поширюється

правовий режим нерухомості. До моменту реєстрації достеменно не відомо чи

підлягає відповідна річ або права на неї реєстрації, оскільки існує лише

потенційна можливість та необхідність такої реєстрації, що може і не мати

місця у реальній дійсності. Тому лише при реєстрації відбувається остаточна

юрисдикційна кваліфікація відповідних речей.

2. Нормою, викладеною в п. 1 гл. 1 розділу ІІ Порядку вчинення

нотаріальних дій нотаріусами України, визначено, що місцем знаходження

майна, на яке поширено правовий режим нерухомості, є місце їх реєстрації

[122]. У зв'язку з цим, саме місце реєстрації повітряного, морського судна,

судна внутрішнього плавання або космічного об’єкта визначає законодавство за

яким такі речі будуть визначені як рухомі або нерухомі, а тому і можливість

застосування до правовідносин з відповідними речами абз. 2 ч. 1 ст. 181

124

ЦК України. З цього слідує і те, що лише з реєстрацією відповідних речей в

Україні вони кваліфікуватимуться як такі, на які поширено правовий режим

нерухомості вітчизняним законодавством.

3. Лише з реєстрацією відповідної речі на неї поширюється юрисдикція

відповідної держави, що слугує однією з причин поширення на таку річ

правового режиму нерухомості, а не навпаки. Тобто, реєстрація речі є умовою

поширення на неї юрисдикції держави реєстрації, а тому і режиму нерухомості.

Безумовно, фізичні властивості речі і її цільове призначення формують основні

передумови для поширення на неї правового режиму нерухомості, однак

поширення на такі речі юрисдикції певної держави відбувається з її реєстрацією

в певній країні. А це означає, що спочатку повинна визначаться можливість

поширення юрисдикції держави на певну річ і лише потім з реєстрацією

здійснюється таке поширення, що і спричиняє наслідок у формі визначення

такої речі як нерухомої. Поширення на таку річ режиму нерухомості без

поширення на неї юрисдикції країни реєстрації вступає в суперечність з самою

метою реєстрації.

Очевидними є протиріччя і нагальна потреба вирішення проблеми, що

склалась, на рівні спеціальних законодавчих положень. Однак, вбачається, що в

умовах чинного цивільного законодавства України й актуальної редакції

положень Закону України «Про міжнародне приватне право» існує потреба в

застосуванні комбінованого підходу в залежності від сфери цивільного обороту

відповідних речей, тобто чи перебувають вони виключно у вітчизняному

обороті, або є предметом міжнародних приватних відносин. Знову ж таки не

слід плутати моменти введення в оборот і поширення на річ правового режиму

нерухомості. Відповідна річ може перебувати у вітчизняному цивільному

обороті і до її реєстрації у вітчизняних реєстрах, наприклад, у випадку

фрахтування з екіпажем учасниками вітчизняного обороту і відповідно до

вітчизняного законодавства, однак правовий режим нерухомості відповідно до

абз 2 ч. 1 ст. 181 ЦК України пошириться на неї в залежності від факту

125

реєстрації в інших країнах, а за відсутності реєстрації відповідно до

національного законодавства.

З огляду на вищевикладене вбачається, що за буквою положень абз. 2 ч. 1

ст. 181 ЦК України реєстрація речі безпосередньо не впливає на момент її

виникнення як нерухомості, а здійснює такий вплив опосередковано. Набуття

відповідними речами ознак, необхідних для її реєстрації, визначає і набуття

правового режиму нерухомості. Водночас факт реєстрації лише вносить

корективи в розуміння природи відповідної речі і кваліфікує її як рухому або

нерухому відповідно до положень країни реєстрації. Саме положення Закону

України «Про міжнародне приватне право» змушують глядіти на це питання з

позицій законодавства країни реєстрації. Звичайно, з точки зору практики

правозастосування більш ефективно і юридично безпечно вважати моментом

введення повітряного та морського судна, судна внутрішнього плавання або

космічного об'єкта у вітчизняний цивільний оборот як об'єкта нерухомості в

момент реєстрації. Це «знімає відповідальність» з суб’єктів правозастосування,

зокрема нотаріусів, при посвідченні правочинів з відповідними речами. В

такому разі саме факт реєстрації дозволяє однозначно розглядати таку річ з

позицій поширення на неї правового режиму нерухомості, і знімає з нотаріуса

обов'язок кваліфікації. Однак, такий підхід суперечить букві закону (абз. 2 ч. 1

ст. 181 ЦК України). Тому з позицій національного законодавства повітряні та

морські судна, судна внутрішнього плавання й космічні об'єкти слід вважати

введеними у вітчизняний цивільний оборот як таких, на які поширено правовий

режим нерухомості, з моменту їх створення, крім випадків, коли вони

зареєстровані в іншій країні, адже в такому разі їх віднесення до рухомих або

нерухомих повинно здійснюватись відповідно до положень законодавства

країни реєстрації. Хоча, поряд із цим, слід визнати, що з точки зору практики

правозастосування більш вдалим є підхід, за яким моментом введення

повітряного та морського судна, судна внутрішнього плавання або космічного

об'єкта у вітчизняний цивільний оборот як об'єкта нерухомості є момент

реєстрації. Тобто на відповідну річ поширюється правовий режим нерухомості

126

з моменту її реєстрації відповідно до законодавства України. Це спрощувало б

практику правозастосування й відповідає основній меті реєстрації в частині

міжнародно-правових зобов’язань України. Це, у свою чергу, дозволяло б

правильно застосовувати п. 1 гл. 1 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних

дій нотаріусами України. Якщо річ не має реєстрації, то вона, відповідно,

повинна розглядатись як рухома.

У зв'язку з наведеним варто доповнити ч. 1 ст. 181 ЦК України абз. 3

такого змісту:

«Режим нерухомої речі поширюється на об'єкти, зазначені в абзаці

другому цієї частини, з моменту їх державної реєстрації відповідно до

законодавства України».

Слід зважати і на те, що правила стосовно нерухомості, визначені

ЦК України мають чіткий зміст, а тому в даному випадку не передбачається

застосування ч. 2 ст. 331 ЦК України до рухомих речей, на які поширено

правовий режим нерухомості, адже в цьому положення ясно йдеться про

житлові будинки, будівлі, споруди тощо [177], тобто про речі, що є нерухомими

за природою.

Схожість між правовими моделями введення в цивільний оборот

нерухомих речей і рухомих речей, на які поширено правовий режим

нерухомості, проявляється в здатності окремих з них, зокрема морських суден,

виступати об’єктом правовідносин на стадії незавершеного будівництва. При

цьому на цій стадії вони кваліфікуються як відповідні речі. Міжнародною

конвенцією відносно реєстрації прав на судна, що будуються, від 27 травня

1967 року визначається, що реєстрація прав на судно, прийняте до будівництва

або таке, що будується, проводиться з моменту підписання належним чином

складеного договору про будівництво судна або (з моменту) заяви

суднобудівника про те, що він вирішив будувати судно за власний рахунок

(ст. 4). Хоча Конвенція надає право державам-учасницям законодавчо

поставити таку реєстрацію в залежність від закладки кіля чи виконання інших

127

робіт з будівництва судна в тому місці, де судно повинно бути спущено на воду

(ст. 4).

При цьому право власності, іпотека й застави на судно, прийняте до

експлуатації або таке, що будується, за наявності прохання вносяться в реєстр

(ст. 5).

Тим не менше, слід визнати і те, що можливість реєстрації судна, яке

будується, обмежена країною будівництва, що прямо передбачено ст. 3

Конвенції шляхом заборони реєструвати права на судна на території держави,

відмінної від тієї на якій судно прийнято до будівництва або будується [69].

Для порівняння правового режиму традиційної нерухомості, правового

режиму нерухомості, що поширюється на рухомі речі, з правовим режимом

рухомого майна слід звернутись до Порядку державної реєстрації

(перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних

машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і

моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них

транспортних засобів та мопедів, п. 9 якого зокрема передбачено, що державна

реєстрація (перереєстрація), зняття з обліку розукомплектованих транспортних

засобів, крім випадків вибракування їх у цілому, не допускається.

Розукомплектованими вважаються транспортні засоби, а яких відсутня одна або

більше складових частин, що мають ідентифікаційний номер (кузов, шасі, рама,

двигун) [123]. Враховуючи це, реєстрація «незавершених будівництвом

наземних транспортних засобів» є неможливою, а тому неможливо і

зафіксувати в реєстрі факт належності такого засобу на праві власності певному

суб’єкту. Їх оборот є можливим лише в порядку, передбаченому для обороту

звичайних рухомих речей, як складових частин транспортного засобу.

Зважаючи на це, сама категорія «оборот прав на наземні транспортні засоби, що

будується» не властива відповідним речам. Вона не наділена жодним змістом.

Незавершені будівництвом і не готові до експлуатації такі транспортні засоби

не можуть перебувати в обороті як такі. Їх оборот можливий як складових

частин, наприклад, автомобіля, сукупності механізмів, окремих деталей.

128

Практична цінність такого стану речей проявляється в тому, що в основу

майнового права на «незавершені будівництвом речі» одразу покладено вимогу

здійснити завершення будівництва. Зміст цієї вимоги конкретизується

конкретною річчю, а тому замість певного майна, зокрема грошових коштів,

якими може погашатися така вимога, кредитор може вимагати передачу речі,

що визначена певними ознаками.

Узагальнюючи вищевикладене слід констатувати існування потреби

внесення чіткості на рівні окремого положення ЦК України в питання введення

в цивільний оборот рухомих речей, на які поширено правовий режим

нерухомості. Однак наразі формується висновок, що за буквою закону

реєстрація речі безпосередньо не впливає на момент її виникнення як

нерухомості, а здійснює такий вплив опосередковано. В ключі конструкції абз.

1 ч. 1 ст. 181 ЦК України на морські судна, судна внутрішнього плавання,

повітряні судна та космічні об'єкти поширюється правовий режим нерухомості

в момент їх створення, який не пов'язаний з моментом реєстрації таких речей і

за умови, що такі об'єкти підлягають реєстрації. Лише факт реєстрації такої речі

в іншій країні обумовлює потребу віднесення відповідної речі до рухомої або

нерухомої з позицій законодавства країни реєстрації, а тому і визначає її

введення в цивільний оборот як речі з відповідним правовим режимом.

Поряд із цим, вбачається, що введення в цивільний оборот повітряних та

морських суден, суден внутрішнього плавання й космічних об’єктів як рухомих

речей і транспортних засобів здійснюється фактичними діями, що

характеризують їх створення. Але вимоги стабільності цивільного обороту і

природа таких речей обумовлюватимуть необхідність звернення до

компетентних органів задля отримання технічної документації на відповідні

речі, що посвідчуватиме їх належність до відповідного типу. В іншому випадку

учасникам майнового обороту буде досить важко самостійно кваліфікувати

природу відповідних речей у зв'язку з чим вони можуть обертатись як

матеріали, а не речі з конкретним цільовим призначенням.

129

2.3. Цивільно-правові конструкції, що забезпечують цивільний оборот


об'єктів

Перехід права власності на рухому речі, на які поширено правовий режим

нерухомості, зокрема повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання

й космічні об'єкти забезпечується окремими механізмами, які включають, як

правило, підставу і спосіб реалізації. В якості підстави виступають юридичні

факти, які можуть мати форму правочинів або інших юридично значимих дій, і

спричиняють відповідні наслідки. Способами переходу прав є правовідносини,

що виникають на підставі таких юридичних фактів, і реалізація яких

призводить до відповідного юридичного наслідку.

Варто визнати загальноприйняту в цивілістиці класифікацію підстав

переходу права власності на речі за ознакою добровільності на ті, що

вчиняються за волею власника й ті, що відбуваються поза його волею. Втім,

зазначений критерій і проведений за допомогою його використання поділ не

дає змогу комплексно поглянути на питання виникнення, переходу та

припинення прав на речі як об'єкти правовідносин, оскільки в ряді випадків

одна й та сама підстава спричиняє припинення права власності у однієї особи і

його виникнення у іншої, проте існують й ті підстави, що спричиняють лише

припинення права власності на річ і одночасно її обороту. Йдеться, наприклад,

про знищення речі, що спричиняє лише припинення її фізичного існування і, як

наслідок, її оборотоздатності й майнового обороту. Зважаючи на це, варто

розмежовувати перехід права власності як його припинення у однієї особи й

виникнення у іншої (правонаступництво) [162, с. 171], а також припинення

права власності як обставини, що спричиняє припинення оборотоздатності

відповідних речей. Саме в такому ракурсі необхідно будувати наш подальший

розгляд порушеного питання.

130

В цілому перехід права власності на речі і їх передача у тимчасове

користування здійснюється за допомогою речових договорів предметом яких

власне і виступають матеріальні об'єкти світу на відміну від договорів

зобов’язальних (договори про надання послуг, договори про передачу

майнових прав інтелектуальної власності [14, с. 184]) предметом яких є певні

дії чи бездіяльність їх сторони або сторін. До речових договорів, що

спричиняють перехід права власності відносяться такі договірні конструкції як

купівля-продаж, міна, дарування, рента, довічне утримання (догляд) [97, с. 187].

Всі вони є в рівній мірі застосовними як у цивільному обороті нерухомості, так

і рухомих речей, на які поширено правовий режим нерухомості. Вони мають

загальний характер і не залежать від того чи є річ рухомою або нерухомою.

Поряд із цим, відповідь на питання в якому статусі перебувають в якості

предмета таких договорів повітряні та морські судна, судна внутрішнього

плавання та космічні об'єкти ми знаходимо безпосередньо у відповідних

положеннях. В попередніх підрозділах роботи ми висловили сумніви стосовно

форми договору купівлі-продажу та дарування але для їх підкріплення

необхідно звернутись до змісту відповідних нормативних положень. Так,

ст. 657 ЦК України встановлюється, що договір купівлі-продажу земельної

ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або

іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає

нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що

перебуває у податковій заставі [177, ст. 657]. Поряд із цим в ст. 719 ЦК України

використано більш системний підхід. Відповідне нормативне положення

встановлює форму договору дарування стосовно конкретного виду речей.

Зокрема, цікавим є те, що в ч. 2 встановлюється, що договір дарування

нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному

посвідченню. Водночас у ч. 4 окремо зазначається, що договір дарування

рухомих речей, які мають особливу цінність, укладається у письмовій формі

[177, ст. 657]. Хоча сам зміст терміну «нерухоме майно», а не «нерухомі речі»,

що використовувався в межах третього розділу ЦК України «Окремі види

131

зобов’язань» поняття «нерухоме майно» використовується досить часто (ст.ст.

657, 719, 732, 744, 1031 та ін.) [177] здавалося б дає надію на те, що в частині

регулювання відносин з повітряними та морськими суднами, суднами

внутрішнього плавання та космічними об’єктами застосовуються положення

стосовно нерухомих речей, однак вона повністю руйнується цілою низкою

норм. Зокрема в ст. 657 та 719 ЦК України законодавець використовує дещо

різні підходи, які тим не менше, свідчать про те, що вони не можуть бути

застосовані до відносин з повітряними та морськими суднами, суднами

внутрішнього плавання і космічними об’єктами. Так, в ст. 657 ЦК України

законодавець наводить орієнтований перелік нерухомості, почин з якою

підлягає укладенню у письмовій формі і нотаріальному посвідченню: «земельна

ділянка, єдиний майновий комплекс, житловий будинок (квартира) або інше

нерухоме майно». Поряд із цим, в ч. 1 ст. 181 ЦК України законодавець

позначає нерухомі речі також і категоріями «нерухоме майно, нерухомість»,

але вже в абз. 2 ч. 1 ст. 181 ЦК України встановлює, що режим нерухомої речі

може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна

внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які

підлягають державній реєстрації [177, ст. 181]. Тобто в даному випадку чітко

проводиться розмежування правового режиму нерухомості і власне

нерухомості (нерухомої речі, нерухомого майна). Крім того, необхідно

враховувати і те, що законодавець наводить орієнтований перелік об’єктів

серед яких немає нерухомості за юридичним критерієм. Більш вірним було в

даному випадку зазначити, що ця стаття також поширюється і на рухомі речі,

на які законодавством України поширено правовий режим нерухомості.

Те саме стосується і ст. 719 ЦК України в якій йдеться власне про

«нерухомі речі» і не згадується про рухомі речі, на які поширюється правовий

режим нерухомості.

Свідченням того, що відповідні нормативні положення не створювались

для регулювання відносин із повітряними та морськими суднами, суднами

внутрішнього плавання і космічними об’єктами є і положення ст. 331 та 364

132

ЦК України, які дозволяють стверджувати, що у всіх нормах, в яких йдеться

про нерухомі речі, нерухомість, нерухоме майно і не згадується про рухомі

речі, на які поширюється правовий режим нерухомості, йдеться саме про

традиційну нерухомість (земельні ділянки, споруди тощо).

Виключити дискусію щодо можливості їх застосування до відносин з

повітряними та морськими суднами, суднами внутрішнього плавання й

космічними об’єктами можна спеціальним законодавчим положенням

ЦК України, яке б визначало, що поняття нерухоме майно (нерухомі речі) в

положеннях цього Кодексу або в положення конкретних глав чи статей цього

Кодексу включає, зокрема земельні ділянки, будівлі, споруди, квартири, єдині

майнові комплекси підприємств інші об’єкти нерухомого майна, а також речі,

на які законом поширено правовий режим нерухомості.

Дещо по-іншому обстоять справи в частині правочинів, що обумовлюють

передачу повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання і

космічних об’єктів у тимчасове користування. Отримання рухомих речей у

тимчасове користування пов'язане, як правило, із задоволенням інтересів

учасників майнового обороту за рахунок речей, що належать іншим особам.

Відповідно до сформованої в юридичній літературі позиції найбільш

поширеними договорами, які опосередковують передачу об’єктів нерухомості в

користування є договори оренди та позички [97, с. 187]. Поряд із цим

особливістю сфери цивільного обороту повітряних та морських суден, суден

внутрішнього плавання й космічних об’єктів є існування спеціальних

договірних конструкцій – фрахтування. В цілому система договорів щодо

передачі речей у тимчасове користування є спеціалізованою за предметом, що

проявляється виокремленням спеціальних договірних конструкцій предметом

яких можуть бути лише визначені нерухомі речі. В межах розділу ІІІ

ЦК України виокремлюються такі договори як найм (оренда) земельної ділянки

(параграф 3) та найм будівлі або іншої капітальної споруди (параграф 4), оренда

житла з викупом (ст. 810-1 ЦК України) [177] предметом яких, як вбачається, є

лише зазначені нерухомі речі. Водночас в цій же частині виокремлюється

133

договір прокату (параграф 2), в якості предмету якого розглядаються

переважно рухомі речі, а також договір найму (оренди) транспортного засобу.

Питання з приводу того чи можуть бути предметом договору лізингу нерухомі

речі і чи всі з них є дискусійним і буде розглянуте нами далі. У зв'язку з цим

основною спеціальною договірною конструкцією, що забезпечує передачу у

тимчасове користування рухомих речей, на які поширено правовий режим

нерухомості, є договір найму (оренди) транспортного засобу (параграф 5 гл. 58

ЦК України). В цілому цивільний оборот повітряних та морських суден, суден

внутрішнього плавання й космічних об’єктів в цій частині правовідносин

реалізовується за допомогою юридичних механізмів, запроваджених

положеннями законодавства щодо транспортних засобів. Виокремлення

договорів найму (оренди) земельної ділянки (параграф 3 гл. 58 ЦК України) та

найму будівлі або іншої капітальної споруди (параграф 4 гл. 58 ЦК України),

що не можуть використовуватись у сфері обороту речей, на які поширюється

правовий режим нерухомості, визначає послідовність застосування положень

цивільного законодавства. В контексті наведених положень вбачається, що

поняття «земельна ділянка», «капітальна споруда», «житло» не підлягають

розширювальному тлумаченню, а тому і застосування до відносин з речами, на

які поширено правовий режим нерухомості.

Варто приймати до уваги і те, що договори, спрямовані на перехід права

власності на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання й

космічні об'єкти є не єдиним способом здійснення такого переходу. Принцип

непорушності права власності, який конкретизує галузевий принцип

неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, передбачених

законом [75, с. 162] передбачає існування відносин із примусового відчуження

об’єктів права приватної власності одним з учасників яких, як правило,

виступає держава в особі відповідних державних органів [54, с. 61].

Звертаючись до механізмів примусового поза волею власника відчуження права

власності на речі, на які поширено правовий режим нерухомості, слід звернути

увагу на те, що йдеться все ж таки про відчуження, тобто вольове діяння,

134

спрямоване на передачу права власності між учасниками цивільного обороту.

Але, як правило, таке відчуження здійснюється не самим власником в силу

примусовості, а, від його імені. Хоча власнику надається право добровільно

відчужити відповідну річ набувачеві до моменту її примусового відчуження.

З цієї точки зору вбачається, що реалізація відповідних механізмів

відносно нерухомості за фізично-юридичним критерієм і рухомих речей, на які

поширено правовий режим нерухомості, є різною. Крім того, не всі механізми,

які застосовуються до обороту нерухомості можуть бути застосовані до

обороту повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання й

космічних об’єктів. Цілком очевидно, що положення Закону України

«Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на

них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб

чи з мотивів суспільної необхідності» не можуть застосовуватись до зазначених

речей, на які поширюється правовий режим нерухомості. В преамбулі Закону

чітко визначається його поширення на відносини із земельними ділянками і

нерухомими речами, що на них розміщені [105]. І хоча положення зазначеного

Закону не визначають зміст поняття «нерухомі речі, що на них розміщені» із

самого їх змісту вбачається, що Закон спрямований на вирішення питань,

пов’язаних з речами, переміщення яких є неможливим або пов'язане з великими

фінансовими витратами. Основним предметом регулювання Закону виступають

земельні ділянки.

В частині викупу пам’яток культурної спадщини (ст. 352 ЦК України)

можна стверджувати, що положення законодавства не відносять до них

повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання та космічні об'єкти.

Статтею 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначається,

що об’єктом культурної спадщини є визначене місце, споруда (витвір),

комплекс (ансамбль), їхні частини, пов’язані з ними рухомі предмети, а також

різного рожу території [137]. З огляду на це, вбачається, що рухомі речі можуть

бути об’єктами культурної спадщини в тому разі, коли вони є частиною

нерухомості, і при цьому віднесення рухомих речей до такого роду об’єктів

135

пов'язується з задоволенням культурних інтересів суспільства, а не їх

експлуатацією як транспортних засобів. Лише таким чином можна пояснити

небажання законодавця відносити до об’єктів культурної спадщини рухомі

речі, що мають значення самостійних об’єктів правовідносин і основне

призначення яких пов'язане з переміщенням.

Звернення стягнення на майно в порядку виконавчого провадження як

механізм переходу права власності на речі, що перебувають в цивільному

обороті, мають відмінності в залежності від того чи виступає його предметом

рухоме або нерухоме майно. В цій частині також вбачається відсутність чітко

відображеної в нормативних положеннях законодавчої позиції з розмежування

правового режиму нерухомості за фізично-юридичним критерієм і рухомих

речей, на які поширено правовий режим нерухомості. В ст. 50 Закону України

«Про виконавче провадження» визначається послідовність звернення стягнення

на майно боржника. Встановлюється, що звернення стягнення на об'єкти

нерухомого майна здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів

чи рухомого майна. При цьому в першу чергу звертається стягнення на окрему

від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належить боржнику. В

останню чергу звертається стягнення на житловий будинок чи квартиру, в

якому фактично проживає боржник [104]. Це повинно свідчити про те, що під

нерухомим майном в ключі зазначеного положення законодавець розуміє саме

нерухомість за фізично-юридичним критерієм, однак не речі, на які законом

поширюється правовий режим нерухомості. Специфікою зазначеного Закону

слід визнати те, що фактично він виокремлює повітряні та морські судна й

судна внутрішнього плавання в якості окремих об’єктів звернення стягнення

поряд із нерухомістю і транспортними засобами. Свідченням цьому є ст. 61

зазначеного Закону, якою зокрема передбачається, що до нерухомого майна,

транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден незалежно від їх

вартості не застосовується реалізація за фіксованою ціною [104]. Попри це слід

вважати, що звернення стягнення на такі речі здійснюється в порядку звернення

стягнення на транспортні засоби, якщо інше не передбачено законом. А за

136

загальним правилом – в порядку звернення стягнення на рухомі речі. Крім того,

як вбачається, за відсутності спеціальних положень стосовно космічних

об’єктів слід вважати, що звернення стягнення на них також здійснюється в

порядку звернення стягнення на транспортні засоби.

Особливий інтерес в межах нашого дослідження становлять способи

звернення стягнення іпотекодержателем на повітряні та морські судна, судна

внутрішнього плавання та космічні об’єкти, що перебувають в іпотеці.

Положення чинного цивільного законодавства України чітко запроваджують

тільки один механізм переходу права власності від заставодавця до

заставодержателя на рухомі речі. Це судове рішення й публічні торги, що

здійснюють після набуття ним законної сили. Поширення на відносини із

повітряними та морськими судами, судами внутрішнього плавання й

космічними об’єктами положень Закону України «Про іпотеку» розширює

правові можливості іпотекодержателя. Вбачається за можливе застосовувати

такі механізми, передбачені ст.ст. 36 – 39 як набуття права власності

іпотекодержателем на відповідні речі на підставі договору про задоволення

вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі,

продаж предмету іпотеку іпотекодержателем від свого імені, реалізація

предмету іпотеки за рішенням суду [132].

Аналіз судової практики дає підстави стверджувати, що найбільш

оптимальним для учасників майнового обороту є реалізація предмету іпотеки

на прилюдних торгах на підставі судового рішення. Ризикованість інших

механізмів для їх застосуванням учасниками майнового обороту полягає у

тому, що такі учасники не можуть бути достеменно впевнені у тому, що право

власності на законних підставах перейшло до іпотекодержателя, наприклад, на

підставі застереження в іпотечному договорі. Вся конструкція іпотечних

відносин будується більше навколо інтересів іпотекодержателя, який може

набувати право власності на предмет іпотеки у зв’язку з невиконанням своїх

зобов’язань боржником в основному зобов’язанні. Тим не менше, ця категорія

відносин супроводжується ризикам зловживання іпотекодержателем своїми

137

правами і недосконалістю процедури задоволення ним своїх інтересів. Як

результат навколо відносин, що складаються між іпотекодержателем і

іпотекодавцем, виникають юридичні конфлікти у тому випадку, якщо інтереси

іпотекодержателя задовольняються у примусовому порядку. Такими, що

супроводжуються найбільшими конфліктами, є набуття права власності

іпотекодержателем на предмет іпотеки на підставі застереження в іпотечному

договорі і продаж предмету іпотеки іпотекодержателем від свого імені. В обох

випадках відрізняються і механізми цивільного обороту предмету іпотеки.

Набуття права власності іпотекодержателем на відповідні речі на

підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного

застереження в іпотечному договорі як підстава переходу права власності

більш чітко реалізовується у сфері цивільного обороту нерухомості, а не

рухомих речей, на які поширено правовий режим нерухомості, причиною чому

є відсутність уніфікованої системи фіксації фактів переходу прав на такі речі.

Реалізація цього механізму може здійснюватись на двох різних підставах:

договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або застереженні у

відповідному іпотечному договорі. Укладення договору про задоволення вимог

іпотекодержателя припиняє зобов'язання боржника передачею кредитору

відступного. Перехід права власності здійснюється на підставі окремого

договору в ході якого відбувається взаємоузгодження волі іпотекодержателя і

іпотекодавця. Сторони можуть чітко визначити момент набуття права власності

іпотекодержателем на предмет іпотеки. Цей договір виступатиме

правовстановлюючим документом на відповідне повітряне, морське судно,

судно внутрішнього плавання або космічний об’єкт.

Водночас при порушенні зобов'язання кредитором у іпотекодержателя

також виникає право на звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі

відповідного застереження в іпотечному договорі. Набуття права власності на

цій підставі відбувається в односторонньому порядку, внаслідок

одностороннього волевиявлення іпотекодержателя, однак не автоматично.

Якщо предметом іпотеки виступає нерухомість, то для набуття права власності

138

на неї іпотекодержателю необхідно звернутись до суб'єкта реєстрації речових

прав, який проведе державну реєстрацію права власності на відповідну річ в

Державному реєстрі речових прав на нерухомість. Водночас при набутті права


космічні об'єкти відображення відомостей про нового власника у Державному

реєстрі цивільних повітряних суден України, Державному судновому реєстрі

України, Судновій книзі України, а також Державному реєстрі космічних

апаратів України може пов'язуватись лише із забезпеченням прав

іпотекодержателя на експлуатацію відповідних речей, адже сама реєстрація не

має правовстановлюючого характеру. У зв'язку з цим складність реалізації

цього механізму в обороті цих об’єктів ускладнюється відсутністю юридичних

засобів фіксації виникнення права власності на відміну від нерухомості. Для

набуття права власності необхідне настання певного юридичного факту. В

обороті нерухомості ним вступає реєстрація, а у сфері обороту наведених

рухомих речей, як вбачається, одностороннє волевиявлення, спрямоване на

набуття права власності на предмет іпотеки, яке не знаходить фіксацію

учасниками майнового обороту як самостійна обставина і при цьому перехід

права власності на предмет іпотеки не здійснюється автоматично з порушенням

умов основного зобов'язання боржником. З огляду на це наразі неможливо

чітко встановити з якого моменту у іпотекодержателя виникає право власності

на предмет іпотеки на підставі застереження в іпотечному договорі, адже

застереження надає лише право набути право власності. Крім того, відомості

про права у відповідних реєстрах, як ми зазначили, не можуть вважатись

повністю достовірними, а тому і сам момент реєстрації не може вважатись

моментом виникнення права власності. Проте відповідні відомості, незважаючи

на відсутність в них правовстановлюючої властивості, можуть свідчити про

реалізацію іпотекодержателем свого права на набуття права власності на

предмет іпотеки на підставі застереження в іпотечному договорі. Сам факт

звернення за реєстрацією речі і повинен розцінюватись як одностороннє

волевиявлення іпотекодержателя на набуття права власності на неї на

139

відповідній підставі, зокрема на підставі застереження в іпотечному договорі

або договорі про задоволення вимог іпотекодержателя.

Тобто проблема полягає у тому, що при набутті права власності на предмет

іпотеки на аналізованій підставі неможливо чітко встановити момент

виникнення відповідних прав, адже відсутня процедура його фіксації. Крім

того, проблема може загострюватись тим, що в умовах іпотечного договору

передбачатиметься декілька способів звернення стягнення на предмет іпотеки,

наприклад, також і право продажу іпотекодержателем предмету іпотеки від

власного імені. З огляду на це свідченням набуття права власності

іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки на підставі

застереження в іпотечному договорі є відповідні дії іпотекодержателя. Зокрема,

вбачається, що іпотекодержатель може відчужувати повітряні, морські судна,

судна внутрішнього плавання або космічні об’єкти, що перебувають в іпотеці, в

якості їх власника, або вчиняти з ними інші правочини у тому випадку, якщо

відповідне застереження в іпотечному договорі передбачає набуття ним права

власності на предмет іпотеки за умови дотримання вимог, встановлених

відповідним іпотечним договором, застереженням та Законом України «Про

іпотеку». В такому разі одночасно з відчуженням речі, що перебувала в іпотеці,

повинна припинятись і її іпотека відповідно до абз. 3 ч. 1 ст. 17 Закону України

«Про іпотеку». При цьому зміст відповідного правочину повинен свідчити про

те, що іпотекодержатель реалізовує правомочності як власник, а не в порядку

ст. 39 Закону України «Про іпотеку».

Продаж повітряного або морського судна, судна внутрішнього плавання

або космічного об’єкта як предмету іпотеки від імені іпотекодержателя

викликає особливий інтерес. Справа в тому, що ст. 38 Закону України «Про

іпотеку» передбачає можливість іпотекодержателя продати предмет іпотеки на

підставі відповідного застереження в іпотечному договорі або на підставі

рішення суду про реалізацію предмету іпотеки [132].

Очевидним є те, що при відчуженні повітряного або морського судна,

судна внутрішнього плавання або космічного об'єкта таким способом у

140

іпотекодержателя відсутнє право власності на предмет іпотеки. В

протилежному випадку такий порядок продажу не потрапив би в предмет

регулювання Закону України «Про іпотеку», адже сама іпотека повинна

вважатись припиненою з моменту набуття права власності іпотекодержателем

на відповідну річ. Якщо ж іпотекодержатель не має права власності на предмет

іпотеки, то він може відчужити лише право вимоги на нього і то лише у

випадку, якщо боржником порушено умови основного зобов'язання, оскільки

тільки в такому разі у іпотекодержателя виникає право на задоволення власного

інтересу за рахунок предмету іпотеки. Але це все одно не пояснює конструкції

відчуження права власності на предмет іпотеки від власного імені. Предметом

договору в даному випадку є право вимоги, яке набувач може трансформувати

шляхом реалізації в речове право власності у спосіб, визначений іпотечним

договором, зокрема і шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Зважаючи на це, при продажу іпотекодержателем повітряного або морського

судна, судна внутрішнього плавання або космічного об'єкта, що перебуває в

іпотеці, він виступає в статусі «розпорядника торгів», тобто суб’єкта, який

уповноважений державою на примусову реалізацію предмету іпотеки, або ж в

даному випадку він виступає в якості власника в межах концепції «розщепленої

власності» без оформлення права власності на відповідну річ. Якщо предметом

іпотеки є, наприклад, земельна ділянка, то для її продажу іпотекодержателем

останній повинен набути права власності на неї в порядку Закону України

«Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». І

хоча цей Закон не поширює дію на відносини із повітряними та морськими

суднами, суднами внутрішнього плавання й космічними об’єктами, тим не

менше, положення Закону України «Про іпотеку» не повинні поширювати свою

дію на відносини з реалізації права власності кредитором на річ, що перебувала

в іпотеці, після набуття ним права власності на неї, адже в такому разі іпотека

припиняється. Включення відповідних відносин в предмет регулювання цього

Закону означає, що іпотекодержатель при відчуженні предмету іпотеки від

свого імені виступає суб’єктом реалізації відповідного майна, а не його

141

власником незалежно від того, чи виступає в якості підстави реалізації цього

механізму рішення суду, ухвалене на підставі ст. 39 Закону України «Про

іпотеку», договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який наділяє його

правом продати предмет іпотеки від свого імені в порядку ст. 38 зазначеного

Закону або відповідне застереження в іпотечному договорі, навіть якщо

іпотечним договором або застереженням передбачено альтернативу у вигляді

набуття права власності іпотекодержателем на предмет іпотеки або його

продаж іпотекодержателем.

Також необхідно враховувати відмінності в двох, здавалось би схожих за

змістом, механізмах задоволення інтересів іпотекодержателя за рахунок

предмета іпотеки. Йдеться про набуття права власності на відповідну річ за

рішенням суду й її реалізацію за рішенням суду. Незважаючи на особливості

використання відповідної термінології в обох випадках йдеться саме про

звернення стягнення на предмет іпотеки в силу того, що в результаті їх

реалізації іпотекодавець втрачає право власності на нього.

Набуття права власності на предмет іпотеки за рішенням суду на

повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання або космічні об'єкти

може реалізовуватись в порядку, передбаченому ст. 37 Закону України «Про

іпотеку». Вбачається, що звернення стягнення на повітряні та морські судна,

судна внутрішнього плавання й космічні об'єкти в такому разі може мати місце

у випадку, якщо відповідний спосіб передбачений іпотечним договором або

відповідним застереженням в іпотечному договорі. Поряд із цим, підставою

виникнення права власності на зазначені речі в такому разі буде не рішення

суду про звернення стягнення, а іпотечний договір або відповідне застереження

в ньому. Використання позову про визнання права власності на предмет іпотеки

в такому разі є дискусійним, зважаючи на те, що право власності

іпотекодержателя не оспорюється третіми особами і в цілому його перехід

перебуває в процесі і не є завершеним. Тим не менше в такому разі

застосовується аналогічний механізм, що й у випадку набуття права власності

іпотекодержателем на предмет іпотеки на підставі застереження в іпотечному

142

договорі. Тобто факт набуття права власності іпотекодержателя на предмет

іпотеки повинен посвідчуватись його діями, що можуть мати форму вчинення

правочину щодо передачі такої речі у власність, тимчасове користування або

реєстрації (перереєстрації) відповідних речей з фіксацією зміни їх власника.

У свою чергу реалізація предмету іпотеки за рішенням суду являє собою

традиційну процедуру звернення стягнення на предмет застави, урегульовану

Законом України «Про виконавче провадження». Специфіку має лише

звернення стягнення на морські судна, що є предметом іпотеки. Відповідний

механізм повинен враховувати положення ст.ст. 371 – 372 КТМ України в

частині повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки [56].

Проведений аналіз підстав й порядку переходу права власності на рухомі

речі, на які поширено правовий режим нерухомості, дає змогу стверджувати,

що він не є тотожний підставам і порядку, що застосовуються до цивільного

обороту традиційної нерухомості. Перехід права власності на повітряні та

морські судна, судна внутрішнього плавання й космічні об'єкти здійснюється за

правилами, що є практично тотожними правилам, встановленим для

транспортних засобів, які підлягають реєстрації, зокрема автомобілям, які, втім,

в межах сучасної цивільно-правової концепції, також характеризується

регламентованістю на рівні з оборотом нерухомості. Схожості правовим

режимам нерухомості і повітряних та морських суден, суден внутрішнього

плавання та космічних об’єктів надають механізми звернення стягнення на

зазначені рухомі речі як предмети іпотеки. Попри це, не всі з них, що є

застосовними до нерухомості, можуть в тій самій мірі бути застосовані до цих

рухомих речей в силу відсутності належної системи фіксації фактів переходу

прав на рухомі речі, на які поширюється правовий режим нерухомості.

Поряд із цим, в частині договірних юридичних механізмів переходу права


космічні об'єкти застосовуються ті самі договори, що й в частині відповідних

механізмів у сфері обороту нерухомих речей. Водночас основні відмінності

полягають у формі правочинів, обов’язковості їх нотаріального посвідчення і

143

значенні державної реєстрації. Письмова форма правочинів і їх нотаріальне

посвідчення, що визнаються одними з визначальних ознак цивільного обороту

нерухомості для повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання й

космічних об’єктів не завжди є обов’язковими. Письмова форма правочинів з

такими речами є обов’язковою або в силу їх відповідної вартості (ст. 208 ЦК

України) або в силу їх належності до транспортних засобів. У свою чергу

державна реєстрація, як вбачається з відповідних нормативно-правових актів,

не відіграє правовстановлюючого характеру при переході або припиненні права

власності на рухомі речі, на які поширено правовий режим нерухомості, що

обумовлює необхідність застосування до правовідносин з такими об’єктами

цивільного обороту частин 1 – 3 ст. 334 ЦК України і водночас неможливість

застосування ч. 4 цієї статті. З огляду на це, право власності виникає у набувача

за відповідним цивільно-правовим договором з моменту передачі майна, якщо

договір є реальним, або з моменту укладення договору, якщо він є

консенсуальним. І лише в тому разі, якщо відповідний договір підлягає

нотаріальному посвідченню, право власності за ним виникає з моменту його

посвідчення, звичайно, якщо сторони не використали відкладальних умов у

конструкції відповідних правовідносин.

Зважаючи на це, наразі існує нагальна потреба у внесенні змін до

ЦК України в частині нотаріального посвідчення договорів щодо переходу

права власності на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання й

космічні об'єкти. В цій сфері необхідно забезпечити послідовний підхід й

запровадити обов’язкове нотаріальне посвідчення відповідних правочинів.

Для цього необхідно внести такі зміни в ЦК України:

1. в ст. 657 ЦК України після слів «нерухомого майна» додати слова: «чи

рухомої речі, на яку поширено правовий режим нерухомості,»;

2. в ч. 2 ст. 719 ЦК України після слів «нерухомої речі» додати слова: «а

також рухомої речі, на яку поширено правовий режим нерухомості,».

Що ж стосується конструкцій, що забезпечують передачу відповідних

речей у тимчасове користування, то вони також мають свої особливості. В

144

якості базової підстави передачі речі у тимчасове користування цивільно-

правовий договір, який вже в залежності від змісту визначається як найм

(оренда), позичка чи чартер (фрахтування). Основною відмінністю між

орендою і позичкою є оплатність першого і безоплатність другого договору.

Дещо глибшим є розмежування оренди та чартеру (фрахтування). Як

вбачається кваліфікаційними ознаками оренди є такі елементи як передача речі

в оплатне, тимчасове, як правило, строкове, користування. В той же час ЦК

України фактично виокремлює два види оренди транспортних засобів:

1) з екіпажем; 2) без екіпажу (ч. 2 ст. 798) [177]. Саме ця обставина є

визначальною в зазначеному нами співвідношенні. Як вбачається, предмет

договору оренди може передаватись орендареві без екіпажу у зв'язку з чим

питання використання транспортного засобу повністю вирішується ним на

власний ризик. Водночас, якщо транспортний засіб передається з екіпажем, то,

за загальним правилом, такий екіпаж забезпечує використання транспортного

засобу орендарем.

Договір фрахтування розглядається ЦК України як такий, що тісно

пов'язаний з обов’язковістю наявності екіпажу для забезпечення надання

відповідної цивільно-правової послуги. Найбільше уваги при застосуванні

потребують положення КТМ України. Саме вони певним чином змішують найм

(оренду) і фрахтування в розумінні ЦК України. В межах зазначеного

кодифікованого нормативно-правового акту, а саме розділу V «Морські

перевезення» розміщені норми, які регулюють відносини чартеру

(фрахтування). В межах цього розділу виокремлюються, зокрема гл. 2 «Договір

морського перевезення вантажу» (ст.ст. 133 – 183), гл. 3 «Договір морського

перевезення пасажира» (ст.ст. 184 – 194) і гл. 4 «Договір морського круїзу»

(ст.ст. 195 – 202).

У свою чергу, відносини із тимчасового отримання морських суден у

користування за договорами найму (оренди) та лізингу врегульовуються

положеннями розділу VІ КТМ України «Фрахтування суден», а саме гл. 1

«Договір чартеру (фрахтування) суден на певний час» (ст.ст. 203 – 214), а також

145

гл. 2 «Договір лізингу суден» (ст.ст. 215 – 221) [56]. Саме зазначені положення

є логічним продовженням положень параграфів 5 та 6 гл. 58 «Найм (оренда)»

ЦК України. Свідченням цьому є, зокрема визначення чартеру (фрахтування)

судна, яке міститься в ст. 203 КТМ України, що передбачає передачу судна

фрахтувальнику для перевезення пасажирів, вантажів та для інших цілей

торговельного мореплавства на певний час, а також ст. 206 цього Кодексу, яка

врегульовує відносини із суборенди судна за участю фрахтувальника як

суб'єкта, який надає його у користування [56].

Положення КТМ України деталізують положення ЦК України в частині

спеціальних категорій оренди транспортних засобів, визначаючи в ст. 203, що

надане фрахтувальнику судно може бути укомплектоване екіпажем (тайм-

чартер) або не споряджене і не укомплектоване екіпажем (бербоут-чартер) [56].

Хоча слід відмітити, що КТМ України в ст. 203 розглядає чартер (фрахтування)

судна в розумінні його найму (оренди) як консенсуальний договір. Не

вступаючи в дискусію з цього питання лише зазначимо, що така варіативність

стосовно договору найму (оренди) відкриває сторонам договору вибір у

визначені моменту його укладення, але в тому разі, якщо умовами договору не

передбачено момент його укладенні слід вважати договір консенсуальним. Як

відомо, консенсуальний договір більше захищає права боржника, а реальний –

кредитора. У відносинах з найму (оренди) транспортного засобу

консенсуальність забезпечує баланс інтересів. Наймодавець одержує гарантію

відсутності простою, а наймач гарантію одержання транспортного засобу у

використання в обумовлений термін. При цьому в якості обов’язкової умови

державної реєстрації речей, на які поширюється правовий режим нерухомості,

положення нормативно-правових актів можуть встановлювати необхідність

подачі акта приймання-передачі такої речі тимчасовому користувачеві. Така

вимога, наприклад, передбачена п. 4.3.2 Правил реєстрації цивільних

повітряних суден в Україні [112]. Зважаючи на це, у таких випадках при

реальних договорах найму (оренди) необхідно вважати, що факт передачі речі

користувачеві посвідчується саме таким актом. У тому ж разі, якщо така вимога

146

не висувається для реєстрації певного виду транспортного засобу сторони

можуть в самому договорі відобразити, що передача речі посвідчується фактом

підписання договору [166, с. 498].

Думка з приводу того, що чартер (фрахтування) в КТМ України

розглядається як різновид оренди має міцне нормативне підґрунтя і

висловлювалась не раз в юридичній літературі (О. С. Захарова [77, с. 381], Л.

Л. Тарасенко [165, с. 130], О. З. Хотинська [74, с. 381], Т. Р. Чухрай [183, с. 343]

та ін). З огляду на це не можна погодитись із тим, що ч. 2 ст. 912 ЦК України

знаходить продовження в ст.ст. 128 – 202 КТМ України, адже ці положення

стосується найму (оренди) транспортного засобу. Як справедливо зазначає

Л. Л. Тарасенко, орендоване та зафрахтоване судно в Кодексі торговельного

мореплавства України вживаються як тотожні поняття у зв'язку з чим варто

перейменувати гл. 1 розділу VІ зазначеного Кодексу на «Договір найму

(фрахтування) судна» [165, с. 132, 130].

В цілому вбачається, що виокремлення КТМ України конструкції договору

фрахтування в розділі VІ лише вносить плутанину в практику

правозастосування, адже йдеться про звичайний договір оренди, а не

фрахтування в тому розумінні, в якому він розглядається основним актом

цивільного законодавства України (ст. 912 ЦК України). З приводу того чи є

предметом фрахтування як договору з надання послуг лише речі, на які

поширено правовий режим нерухомості, слід дати негативну відповідь. В ст.

912 ЦК України йдеться про транспортні засоби в цілому без обмеження їх

повітряним, морським чи космічним транспортом. У зв'язку з цим є всі підстави

вважати, що договір чартеру (фрахтування) може використовуватись у всіх

сферах транспортування. Однак, поширення термінів «чартер» та

«фрахтування» знайшло найбільшого поширення у сфері морських та річних

перевезень. Крім того, Закон України «Про автомобільний транспорт» [103]

взагалі не оперує такими категоріями, а Правила експлуатації власних

вантажних вагонів, затверджені наказом Міністерства інфраструктури України

від 29 січня 2015 року № 17, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 14

147

лютого 2015 року за № 168/26613, надають перевагу використанню терміну

«орендовані власні вагони» (п. 1.2) [126].

Положення ПК України в цій частині є більш послідовними, але, на жаль,

менш інформативними. В п. 104 ч. 1 ст. 1 зазначений Кодекс чітко визначає

чартерне повітряне перевезення як різновид нерегулярного повітряного

перевезення, що здійснюється на підставі договору чартеру (фрахтування) [92],

визнавши, таким чином, зміст чартеру (фрахтування) аналогічно тому, як він

визначається в ст. 912 ЦК України.

ПК України використовує і такий термін як «оренда», однак не розкриває

його змісту в світлі договірних конструкцій і відповідних відносин, а іноді

використовує настілки близько з лізингом, що складається хибне враження про

ототожнення таких конструкцій. Зокрема, договір оренди визначається

Кодексом як підстава реєстрації цивільних повітряних суден (ст. 39), як

підстава наявності у орендаря повноваження призначати пілота, на якого

покладаються функції командира повітряного судна та відповідальність за

безпечне виконання польоту (ст. 59), завершення дії договору оренди як

підстава виключення повітряного судна з Державного реєстру цивільних

повітряних суден України (ст. 41) [92]. Але положення Повітряного кодексу не

визначаються змісту договору оренди. В усіх зазначених випадках в якості

підстави настання юридичних наслідків визнаються як договір оренди, так і

договір лізингу. При цьому в пунктах 55 та 54 Кодексу в межах розмежування

лізингу на «мокрий» та «сухий» зазначається, що при мокрому лізингу

повітряне судно включається до сертифіката експлуатанта – лізингодавця, який

несе відповідальність за забезпечення безпеки польотів. При сухому лізингу

судно включається до сертифіката експлуатанта – лізингоодержувача, який несе

відповідальність за забезпечення безпеки польотів [92].

В контексті розмежування мокрого і сухого лізингів вбачається, що сухий

лізинг є звичайною конструкцією лізингових правовідносин за якою

лізингодавець, придбавши повітряне судно за специфікаціями, наданими

лізингоодержувачем, надає його останньому у користування. Наявним є

148

поєднання договорів купівлі-продажу і оренди транспортного засобу без

екіпажу. Мокрий лізинг поєднує в собі елементи купівлі-продажу і оренди

транспортного засобу з екіпажем. Це також слідує з Правил сертифікації

експлуатантів, що здійснюють експлуатацію цивільних повітряних суден

(літаків) з метою виконання комерційних транспортних перевезень згідно з

вимогами OPS 1, затверджених наказом Міністерства транспорту та зв'язку

України від 05 липня 2010 року № 430, зареєстрованим в Міністерстві юстиції

України 22 липня 2010 року за № 558/17853. Ознакою оренди без екіпажу (Dry

lease), як вбачається з положень зазначених Правил, є оренда (лізинг)

повітряного судна, яке включається до сертифіката експлуатанта – орендаря і

пов'язане або не пов'язане із реєстрацією транспортного засобу в реєстрі країни,

відповідальної за видачу сертифіката. Оренда з екіпажем (Wet lease)

характеризується тим, що повітряне судно залишається в сертифікаті

експлуатанта, а відомості про нього у відповідному реєстрі [129].

В окресленому ракурсі слід зазначити, що положення ПК України та

Правил сертифікації експлуатантів, що здійснюють експлуатацію цивільних

повітряних суден (літаків) з метою виконання комерційних транспортних

перевезень згідно з вимогами OPS 1 не дають чіткої відповіді на те чи можуть

бути експлуатантами орендарі транспортних засобів, це випливає хіба що з

деяких положень Правил, зокрема п. 6.4, п. 7.1 та ін. [129]. Однак з положень

нормативно-правових актів вбачається, що загальна модель розподілу ризиків,

пов’язаних із заподіянням шкоди, повністю відповідає тій, що запроваджена ЦК

України. Статтею 100 ПК України чітко визначено, що відповідальність за

втрату або шкоду, заподіяну під час перевезення пасажирів, багажу, вантажу та

пошти несе перевізник, яким відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 1 зазначеного Кодексу є

суб’єкт господарювання, що надає послуги з перевезення пасажирів, вантажу,

пошти повітряним транспортом [92].

Поряд із цим зазначені Правила чітко визначаються, що оренда

повітряного судна – це засноване на договір строкове платне користування

повітряним судном, потрібне орендареві для здійснення підприємницької

149

діяльності та іншої діяльності (п. 1.3), однак в подальшому присвячують цілий

розділ оренді (лізингу) (розділ VII «Оренда (лізинг) повітряних суден) [129].

Незважаючи на те, що в положеннях ПК України й підзаконних нормативно-

правових актах оренда й лізинг певним чином ототожнюються, можна

припустити, що таке ототожнення є наслідком змістовної близькості зазначених

договірних конструкцій і наслідків, до яких вони призводять. Проте до

відповідних відносин необхідно застосовувати як зазначені положення ПК

України, так і ЦК України з урахуванням розмежування договорів найму

(оренди) і лізингу.

В контексті порушеного вище питання варто звернутись і власне до

договору лізингу. Наразі такий договір є одним з видів договорів стосовно

правової природи якого ведуться наукової спори. Їх причиною є те, що деякі

вчені відносять цей договорів до тих, які спричиняють перехід права власності

на його предмет між учасниками правовідносин, в той час як інша група

вважає, що відповідний договір відноситься до групи договорів, які

спричиняють перехід речі у тимчасове користування лізингоодержувача.

Розгляд нами цієї договірної конструкції в межах цього підрозділу дисертації

пояснюється тим, що ч. 2 ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг»

передбачає, що за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується

набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених

лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування

лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену

плату (лізингові платежі). При цьому в ч. 2 ст. 8 визначається потенційна

можливість переходу предмету лізингу у власність лізингоодержувача після

звершення строку дії договору за договором купівлі-продажу [140]. Такий

наслідок завершення договірних відносин, які виникають на підставі договору

фінансового лізингу, є можливим, однак не обов’язковим про що свідчить зміст

ст. 8 зазначеного Закону. Однак безспірним є те, що протягом дії договору

лізингу власником його предмету залишається лізингодавець, а

лізингоодержувач лише тимчасового користується відповідною річчю. Тому,

150

віднесення договору лізингу до цієї групи договорів відбувається за родовою

ознакою, що властива всім договорам лізингу, в той час як конкретні договори,

які не спричиняють перехід права власності на предмет договору, не можуть

бути віднесені до відповідної групи, а тому і розглядатись в межах підрозділу

2.2. дисертації.

Договір лізингу і конструкція правовідносин, які виникають на його

підставі, підкреслюють ще одну важливу схожість в правових режимах

нерухомого майна за фізично-юридичним критерієм і нерухомого майна за

юридичним критерієм. Обидва види об’єктів відносяться до основних фондів, а

тому можуть бути предметом договору лізингу (ст. 3 Закону України «Про

фінансовий лізинг») [140]. До такого виду майна ГК України відносить,

зокрема такі об'єкти нерухомості як будинки та споруди, а також окремо

машини (ч. 3 ст. 53) [27]. У свою чергу Положення (стандарт) бухгалтерського

обліку 7 «Основні засоби», затверджений наказом Міністерства фінансів

України від 27 квітня 2000 року № 92, зареєстрованим в Міністерстві юстиції

України 18 травня 2000 р. за № 288/4509, вже більш чітко визначає в п. 5.1, що

основними засобами є, зокрема, земельні ділянки, будівлі та споруди, а також

машини і транспортні засоби [117]. Тому, як вбачається, немає обмежень у

використанні договору лізингу в обороті повітряних та морських суден, суден

внутрішнього плавання й космічних об’єктів, адже такий зазначені об’єктами

віднесені до основних фондів щонайменше у зв'язку з тим, що являють собою

транспортні засоби. Більше того, в умовах високої вартості зазначених об’єктів

саме лізинг стає юридичним засобом, який мобілізує оборот наведених речей.

Цікавим є питання стосовно того, чи можуть бути повітряні та морські

судна, судна внутрішнього плавання та космічні об'єкти предметом договору

прокату. Зокрема, А. П. Семенова стоїть на позиції, що зазначені речі можуть

бути предметом прокату у зв'язку з тим, що являють собою транспортні засоби,

а наймодавцем в такому разі виступатимуть залізниця, авіаперевізник,

експлуататор судна, перевізник або інші юридичні особи [156, с. 569]. В цілому

ж в юридичній літературі укорінилась позиція, що розмежування найму

151

(оренди) і прокату здійснюється за критерієм характеру використання предмету

договору. Призначенням прокату є задоволення побутових потреб, а найму

(оренди) – невиробничих підприємницьких цілей [167, с. 696]. Як результат,

договір оренди є договором приєднання, а в якості наймодавця виступає

суб’єкт підприємницької діяльності, основним або одним із основних видів

діяльності якого становить надання речей у найм (ст. 787 ЦК України). Наразі

важко уявити прокат космічного об'єкта в силу малодоступності й

малорозвиненості космічного туризму, або прокат морського чи повітряного

судна, хіба, що таке судно призначене для розваг, наприклад, для рибної ловлі,

або використання для відвідування певних місць в туристичних місцевостях.

Складність полягає у тому, що ст. 788 ЦК України передбачає, що предмет

договору прокату може використовуватись для задоволення побутових

невиробничих потреб [177]. Стосовно побутових і невиробничих потреб І. В.

Болокан на підставі аналізу нормативно-правових актів, що оперують такими

поняттями, справедливо зазначає, що поняття «побут» вживається в сфері

повсякденного життя фізичної особи, її життєдіяльністю, а «невиробничі

потреби» в контексті відсутності під час використання ознак виготовлення

будь-якої продукції, будь-яких стадій технологічних процесів [11, с. 16, 17].

Дискусію викликає лише термін власні господарсько-побутові потреби, яке

можна часто зустріти у вітчизняному юридичному категоріальному апараті і

яке вносить дисонанс в аналізоване питання.

Звідси слідує закономірний висновок, що будь-яке використання

транспортних засобів в межах договору найму (оренди) є використанням для

невиробничих потреб, адже відповідна річ підлягає поверненню наймодавцю.

З наведеного також слідує, що існування договору прокату транспортних

засобів і його використання може бути викликане лише специфікою сфери

відповідних відносин і самими транспортними засобами. Як ми зазначали в

попередньому розділі нашого дослідження в Державному судовому реєстрі

України і Судновій книзі України обліковуються не лише морські судна, а й

152

набагато менші транспортні засоби. Те саме стосується і Державного реєстру

цивільних повітряних суден України.

Договір прокату значно обмежений у своїх регулятивних можливостях.

Незважаючи на те, що власниками, а тому і орендодавцями транспортних

засобів, як правило, є суб’єкти підприємницької діяльності, сама передача

таких речей у користування має індивідуалізований характер, здійснюється з

певною метою, на певний строк, який майже неможливо визначити до вступу в

договірний процес з наймачем, а тому більш ефективним в такому разі є

договір найму (оренди) транспортного засобу з екіпажем або без такого. Прокат

зручний для системного обслуговування побутових потреб у сфері спорту,

туризму, відпочинку тощо, де договір приєднання задовольняє систематичні й

однакові потреби наймачів. Але обмеження в суб’єктному складі, відсутність

позиції законодавця щодо того чи може річ передаватись у прокат разом з

екіпажем або ж в такому разі це буде змішаний цивільно-правовий договір

змушують сформувати висновок, що теоретично і нормативно існування

договору прокату транспортного засобу можливо, але не завжди обґрунтовано

й доцільно.

Завершуючи розгляд договірних конструкцій, що спричиняють перехід

речей на які поширено правовий режим нерухомості, у тимчасове користування

необхідно констатувати, що недостатня розвиненість законодавства у сфері

цивільного обороту космічних об’єктів знайшла повне відображення в ст. 16

Закону України «Про космічну діяльність» в якій зазначено, що порядок і

правила передачі об'єкта космічної діяльності в оренду міжнародному або

іноземному суб’єкту космічної діяльності регулюються чинним

законодавством, якщо інше не передбачено міжнародними договорами

України, укладення яких відбулось у формі закону [134]. Це відкриває всі

можливості для того, щоб застосовувати положення ЦК України до відносин із

передачі космічних об’єктів у тимчасове користування в межах з цивільного

обороту.

153

Законодавець висуває досить жорсткі правила оформлення правочинів в

цивільному обороті повітряних та морських суден, суден внутрішнього

плавання й космічних об’єктів. Віднесення таких речей до транспортних

засобів, як ми зазначали раніше, є безспірним, на відміну від нерухомості

нормативні положення про яку подекуди не можуть бути застосовані в обороті

зазначеного майна в силу їх змісту. Ст. 799 ЦК України встановлюється

обов’язкова письмова форма договору найму транспортного засобу, а також

його нотаріальне посвідчення у випадку, якщо стороною договору виступає

фізична особа [177]. Звертає на себе увагу та обставина, що договір прокату

транспортного засобу за участю фізичної особи не підлягає нотаріальному

посвідченню [167, с. 697]. Проте, незважаючи на потенційну можливість

укладати зазначені договори фізичними особами варто все ж таки визнати, що

учасниками цивільного обороту речей, на які поширено правовий режим

нерухомості, є юридичні особи. Закон України «Про фінансовий лізинг»

встановлює безальтернативне правило про обов’язковість письмової форми для

договору лізингу (ст. 6) [140], однак не висуває жодних вимог стосовно його

нотаріального посвідчення. В цій частині необхідно застосовувати положення

про найм (оренду) транспортних засобів (параграф 5 глави 58 ЦК України) як

цього вимагає ч. 2 ст. 806 ЦК України, якщо предметом договору лізингу

стають транспортні засоби, зокрема повітряні та морські судна, судна

внутрішнього плавання й космічні об'єкти.

Як і у випадку з переходом права власності на повітряні та морські судна,

судна внутрішнього плавання й космічні об'єкти державна реєстрація у сфері

передачі таких речей у тимчасове користування також не має

правовстановлюючого характеру, однак визнається обов’язковою умовою

безперешкодної експлуатації таких речей. Йдеться про те, що відомості про

користувачів повинні відображатись у відповідних базах даних, а їх зміна

спричиняє виникнення обов'язку з перереєстрації відповідного транспортного

засобу. Експлуатація відповідних речей без реєстрації пов'язується з

адміністративним аспектом правовідносин. За наявності письмових документів,

154

що посвідчують право експлуатувати відповідні речі (договори оренди,

позички, лізингу тощо), вони не стають предметом оспорювання з позицій

юрисдикційних органів. Тобто юрисдикційні органи не повинні ставити під

сумнів чинність таких документів, але ухилення від обов'язку здійснити

перереєстрацію транспортного засобу у зв'язку зі змінами носіїв речових прав

на відповідні речі пов'язується з тим, що відповідні транспортні засоби

позбавляються реєстрації у зв'язку з чим їх експлуатація здійснюється з

порушеннями визначених правил. Зокрема, законодавством в якості підстави

припинення реєстрації повітряного судна визнається припинення договору

оренди (ст. 41 ПК України) [92]. З цього слідує, що при укладенні договору,

однак ухиленні від реєстрації, речові права на відповідний об’єкт виникають,

однак судно не підпадає під дію законодавства прапора України. Його

перебування в статусі «судна без реєстрації» спричиняє публічно-правові

наслідки. Зважаючи на це, реєстрація в такому разі слугує на користь

користувача.

Наведене вище дає змогу стверджувати, що передача повітряних та

морських суден, а також суден внутрішнього плавання й космічних об’єктів в

тимчасове використання забезпечується традиційними договірними

конструкціями найму (оренди), прокату та лізингу. Варто визнати оренду і

лізинг основними договірними конструкціями, які забезпечують досягнення

зазначеного результату. Слід визнати і те, що не існує обмежень у використанні

учасниками майнового обороту конструкції договору позички. Звісно, в

юридичній літературі існує й альтернативна позиція, що висловлюється,

зокрема Н. М. Бойко. Вчена наполягає на тому, що позичкодавцем може бути

лише юридична особа, яка за організаційно-правовою формою є установою або

«непідприємницьким товариством» [9, с. 10]. Але, на наше переконання,

підстав для реалізації таких обмежень наразі немає, хоча слід погодитись, що

сфера цивільного обороту повітряних та морських суден, суден внутрішнього

плавання й космічних об’єктів пов’язана переважно з комерційними

операціями.

155

В силу термінологічних особливостей виникають питання з приводу

фрахтування, яке в контексті ряду положень КТМ України фактично позначає

найм (оренду), що слід враховувати при застосування конкретних положення

зазначеного кодифікованого акту. З іншого боку, схожа ситуація виникає у

сфері цивільного обороту повітряних суден. В ряді нормативних положень

оренда й лізинг не лише ставляться в один ряд, а й фактично ототожнюються.

Також положення чинного цивільного законодавства України не встановлюють

жодних перешкод для використанні прокату як договірної конструкції за

допомогою якої здійснюється передачі відповідних речей у тимчасове

використання, хіба що доцільність її використання ставиться під сумнів

призначенням повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання й

космічних об’єктів та природою відносин, що виникають між учасниками

обороту з приводу цих речей.

Положення законодавства, які регламентують цивільний оборот космічний

об’єктів вирізняються своєю «скромністю», що чітко підкреслюється їх

відсилочним характером. В цілому ж відзначається певна звуженість в

правовому регулювання передачі речей, на які поширено правовий режим

нерухомості, в тимчасове користування учасників майнового оборот.

Положення спеціальних нормативно-правових актів концентрують увагу на

окремих юридичних конструкціях, і подекуди ототожнюють різні за природою

договори, але при цьому не дають чіткої відповіді на питання можливості

використання альтернатив. Відповіді на ці питання містяться в основному акті

цивільного законодавства України.

156

2.4. Специфіка іпотеки і притримання повітряних та морських суден

суден внутрішнього плавання і космічних об’єктів

Застава відіграє важливу роль в сучасному цивільному обороті як рухомих,

так і нерухомих речей. Застава стабілізує цивільний оборот [85, с. 97],

мінімізуючи майнові ризики, які може зазнати кредитор (заставодержатель) від

неправомірних дій боржника. В цій часині застава відіграє охоронну функцію,

яка має стимулюючі наслідки. Боржник під впливом настання негативних

наслідків майнового характеру докладає більше зусиль для виконання взятих на

себе обов'язків [53, с. 255]. Крім того, таким чином, застава стимулює розвиток

цивільного обороту, сприяє руху речей, грошових коштів, цінних паперів та

інших об’єктів правовідносин, адже мінімізація ризиків прискорює оборот,

робить його більш ємним й швидшим, ніж у тому разі, коли такий рух

супроводжується ризиками майнових втрат. Така міцна пов’язаність застави з

цивільним оборотом рухомих речей, на які поширено правовий режим

нерухомості, унеможливлює ігнорування його розгляду в межах нашого

дослідження.

Незважаючи на те, що в сучасній юридичній літературі правова природа

застави речей залишається дискусійним питанням, це не заважає активному

функціонуванню механізмів її виникнення, зміни та припинення. Хіба що в

контексті цивільного обороту повітряних та морських суден, суден

внутрішнього плавання й космічних об’єктів такі механізми мають свою

специфіку. В сучасних правових системах (Англія, Німеччина, США) застава

розглядається в якості підстави виникнення похідних речових прав на річ з

відповідними правомочностями у заставодержателя [15, с. 144]. Водночас

вітчизняне законодавство не завжди пов'язує факт виникнення похідних

речових прав з укладенням договору застави. При цьому положення, що

регламентують відносини застави, містяться в гл. 49 ЦК України «Забезпечення

виконання зобов’язань» [177], а з визначення іпотеки, яке пропонується

157

Законом України «Про іпотеку» вбачається, що визначальною її ознакою є

збереження за заставодавцем правомочностей з володіння та користування

предметом іпотеки (ст. 1) [132]. Існування аналогічної конструкції

правовідносин припускає і Закон України «Про заставу» (ст. 46) [111]. Тим не

менше, із заставою пов'язується одна з найбільш поширених груп механізмів

переходу права власності на заставлені речі до заставодержателя.

Праве регулювання відносин застави речей має свою специфіку.

Законодавець присвячує цим питанням особливу увагу, зокрема у зв’язку з

необхідністю встановлення чіткого балансу між інтересами заставодавця і

заставодержателя. Лише чітко регламентовані процедури застави й звернення

стягнення на відповідну річ здатні забезпечити інтереси обох сторін.

Як результат в Україні діє три основних закони, що присвячені цій

проблематиці: Закони України «Про заставу», «Про іпотеку» та

«Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

Перш ніж перейти безпосередньо до визначення особливостей застави

рухомих речей, на які поширено правовий режим нерухомості, необхідно

звернути увагу на термінологічні особливості використання певних правових

категорій. В сучасній цивілістиці склалось цілісне уявлення про правову

природу застави як способу забезпечення виконання зобов’язань і зміст

відповідної категорії. ЦК України в ст. 575 визнав існування двох видів застави:

іпотека – застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця

або третьої особи, й заклад – застава рухомого майна, що передається у

володіння заставодержателя або за його наказом – у володіння третій особі

[177]. Цей поділ є найбільш поширеним і співіснує лише поряд з

альтернативними науковими поглядами, які поділяють заставу на іпотеку,

заклад, заставу майнових прав, цінних паперів тощо [188, с. 227 – 228].

Традиційно в сучасній юридичній літературі про іпотеку йдеться

переважно в світлі застави традиційного нерухомого майна (земельні ділянки,

будинки, споруди тощо) [33, с. 334; 51, с. 480; 73, с. 98], що можна пояснити

недостатньою дослідженістю застави рухомих речей, на які поширено правовий

158

режим нерухомості, і меншою поширеністю відповідних суспільних відносин

порівняно із заставою традиційних нерухомих речей. Тим не менше в

історичному ракурсі необхідно відмітити, що категорія «іпотека»

використовувалась для позначення застави як рухомих, так і нерухомих речей.

Таке використання характерне для періоду римського права [64, с. 346; 149, с.

153]. Лише згодом воно набуло більш вузького значення. Хоча, О. С. Кізлова

відмічає, що Цивільний кодекс Наполеона 1804 року також передбачав

передачу в іпотеку не лише рухомого, а й нерухомого майна [50, с. 42], що

відповідає сучасному уявленню.

В світлі викладеного вище, родове поняття «застава» є в рівній мірі

застосовне як до рухомих, так і нерухомих речей, що можна зустріти і в

наукових джерелах [180, с. 15] і в положеннях ЦК України (наприклад, ст. 577)

[177]. Однак, вбачається, що в юридичній літературі зазначений термін

використовується переважно для позначення відповідного способу

забезпечення зобов'язання саме рухомими речами. Категорія «заклад» хоча і

знайшла відображення в нормативних положеннях, однак не є поширеною в

науковій літературі. В той же час використанням категорії «іпотека»

наголошують на заставі нерухомості. Очевидно, що словосполучення «іпотека

рухомого майна, на яке поширено правовий режим нерухомості» повинно

підкреслювати регулювання застави таких речей за правилами нерухомості,

особливо коли такі речі ставляться в один ряд з нерухомістю за природою [85,

с. 98]. Однак чи так це насправді ми встановимо в ході нашого розгляду. Поряд

із цим не можна не погодитись і з О. С. Кізловою, яка, посилаючись на

Д. І. Мейєра, зокрема зазначає, що у випадку, якщо законодавство знайде за

потрібне поширити якесь визначення, що стосується нерухомого майна, на

рухоме, то воно підлягатиме такому застосуванню і навпаки [51, с. 481].

Особливості застави повітряних та морських суден, суден внутрішнього

плавання й космічних об’єктів, порівняно із заставою звичайних рухомих речей

і нерухомості за природою, можна окреслити за трьома основними елементами:

підстава виникнення, форма правочину та порядок фіксації. Основоположним

159

базисом системи відносин застави повітряних та морських суден, суден

внутрішнього плавання й космічних об’єктів виступає їх нормативна

регламентація. Регулювання відносин застави відрізняється особливим

законодавчим підходом, який можна назвати змішаним.

Положення Закону України «Про заставу» (ст. 1) [111] та Закону України

«Про іпотеку» (ст. 3) [132] визначають в якості підстав виникнення застави та

іпотеки договір, закон та рішення суду. Сторони вільні самостійно формувати

зміст договорів, однак з урахуванням імперативних вимог законодавства,

недодержання яких може призвести до визнання таких договорів

неукладеними. В цьому світлі необхідно відмітити, що звичаями ділового

обороту, які поширені в міжнародних приватних правовідносинах, або нормами

національного законодавства окремих країн договори застави рухомих речей,

на які поширено правовий режим нерухомості і власне нерухомості можуть

складати умовні самостійні договірні конструкції як, наприклад, договір

будмерії, що характеризується О. С. Кізловою як один з найбільш стародавніх у

сфері застави морських суден [49, с. 37].

Договори застави рухомого майна можуть укладатись у звичайній

письмовій формі, в той час як нотаріальне посвідчення договору застави

нерухомості є обов’язковим в силу прямої вказівки закону (ст. 577 ЦК України)

[177]. Аналогічно нерухомості нотаріальне посвідчення є обов’язковим і для

договорів застави рухомих речей, на які поширено правовий режим

нерухомості, в силу прямої вказівки ст. 13 Закону України «Про заставу» [111].

Основна відмінність між механізмами виникнення, зміни та припинення

застави рухомих речей, нерухомих речей і рухомих речей, на які поширюється

правовий режим нерухомості, полягає у порядку їх фіксації, що

конкретизується в юридичних фактах і складах, які спричиняють відповідні

правові наслідки.

Виникнення іпотечних правовідносин, предметом яких є нерухоме майно,

пов'язується з фактичним складом до якого входять факти укладення договору

іпотеки, його нотаріальне посвідчення і реєстрація іпотеки [25, с. 110]. При

160

цьому саме з моменту реєстрації іпотеки іпотечний договір набуває статусу

публічного визнання, а відтак не потребує жодних додаткових доказувань [63,

с. 381], а обтяження права власності, що виникає внаслідок укладення договору,

набуває чинності у відносинах з третіми особами [52, с. 30].

В цій же частині і виникає найбільше спорів. Зокрема, В. А. Рибачок та

С. В. Храпач критикують зміст ст. 1 Закону України «Про іпотеку» вважаючи

некоректним його поширення на заставу повітряних суден і космічних об’єктів

на тій підставі, що законодавство України відносить повітряне судно до

рухомого майна, а наразі не прийнято жодного законодавчого акта, який би

поширював режим нерухомого майна на космічні об'єкти. Тому наведена

норма, на думку вчених, суперечить ст. 575 ЦК України [147, с. 156; 176, с.

268]. Слід погодитись, що зміст відповідних положень законодавства сприяє

неоднозначному тлумаченню. Насправді ж, якщо не враховувати цю обставину,

то різниця між механізмами виникнення та припинення застави рухомих речей,

на які поширено правовий режим нерухомості, і власне нерухомих речей є

істотною. Як ми зазначали на початку нашого дослідження Закон України «Про

іпотеку» з моменту прийняття 05 червня 2003 року і до сьогодні поширює свою

дію на заставу повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання й

космічних об’єктів, хоча змінами від 04 липня 2013 року і передбачається що

державна реєстрація застави таких речей проводиться у Порядку,

встановленому Кабінетом Міністрів України [132]. Тому застава відповідних

речей врегульовується в порядку, передбаченому для застави нерухомості,

однак фіксація виникнення, зміни та припинення застави – у порядку,

передбаченому для звичайних рухомих речей. Тобто, зазначені факти стосовно

нерухомості відображаються в Державному реєстрі речових прав на нерухоме

майно, а стосовно повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання

й космічних об’єктів в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, хоча

обидва види правовідносин врегульовуються Законом України «Про іпотеку».

В світлі наведеного звертає на себе увагу і та обставина, що в КТМ

України в межах розділу Х розміщена ціла гл. 3, що присвячена морській

161

іпотеці, положення якої уточнюють порядок реалізації механізмів іпотеки

морських суден. В ст. 366 цього Кодексу зокрема встановлюється, що договір

про іпотеку повинен бути нотаріально засвідчений за місцем реєстрації судна у

Державному судновому реєстрі України або Судновій книзі України, а сама

іпотека повинна відображатись Книзі запису іпотек [56]. При цьому додаток 1

«Державний судновий реєстр України» і додаток 2 «Суднова книга України» до

Порядку ведення Державного суднового реєстру України встановлюють

необхідність відображення в Державному судновому реєстрі України і

Судновій книзі України відомостей про заставу морських суден [121]. Порядок

не передбачає наслідків для заставодавця або заставодержателя у випадку

ухилення від подання відомостей про заставу, однак в цілому з наведеного

можна зробити висновок, що у сфері цивільного обороту морських суден існує

подвійна система реєстрації застави. Поряд із цим положення ст. 370 КТМ

України [56] відкривають можливості повноцінно застосовувати до іпотеки

морських суден положення Закону України «Про іпотеку».

В той же час, незважаючи на те, що п. 2.4. Розділу ІІ Правил реєстрації

цивільних повітряних суден в Україні визначено, що реєстрація повітряного

судна у Державному реєстрі цивільних повітряних суден України не є

свідченням права власності на повітряне судно будь-якої юридичної або

фізичної особи, пункт 6.4 розділу VI зазначених Правил передбачає, що у разі

наявності заборони щодо повітряного судна (заборони відчуження, арешту,

застави) його реєстрація (перереєстрація) у Державному реєстрі цивільних

повітряних суден України та виключення з цього реєстру виконується за

згодою відповідного органу, який наклав цю заборону, з наданням відповідних

документів [112]. У свою чергу Конвенція про реєстрацію об’єктів, що

запускаються у космічний простір, від 14 січня 1975 року взагалі не

врегульовує відносини застави таких об’єктів [60].

З огляду на вищенаведене можна зробити висновок, що запровадження

різних порядків реєстрації застави нерухомості і повітряних та морських суден,

суден внутрішнього плавання й космічних об’єктів, має логічне пояснення і

162

обумовлюється відпочатку різним підходом до регулювання заставних відносин

у сфері майнового обороту рухомих і нерухомих речей. Тому і причини лежать

переважно в історичному розвитку відповідних моделей реєстрації. Як відомо, з

набуттям Україною незалежності і фактично до 2013 року система реєстрації

прав почергово будувалась на базі діяльності органів земельних ресурсів та

органів юстиції. В ході законодавчих реформ і нескінченого процесу

викладення Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на

нерухоме майно та їх обмежень» в різних редакція в практиці до 01 січня 2013

року система реєстрації у сфері обороту нерухомості була розрізненою. Права

власності реєструвались БТІ в Реєстрі прав власності, іпотека нерухомості

фіксувалась нотаріусами в Державному реєстрі іпотек. Поряд із цим, права

власності на земельні ділянки реєструвались органами земельних ресурсів в

Державному реєстрі земель. Фактично ця система існувала з моменту

проголошення незалежності Україною і до зазначеного терміну. Поряд із цим,

окремо існували і продовжують існувати реєстри для рухомих речей, на які

поширено правовий режим нерухомості.

Стосовно ж того чому не можна було б врахувати досвід регулювання

відповідних відносин і уніфікувати процедуру реєстрації рухомих речей, на які

поширено правовий режим нерухомості, а також порядок їх застави з

відповідними процедурами у сфері цивільного обороту нерухомості з 01 січня

2013 року можна припустити, що це є наслідком концентрації уваги

законодавця на реформування сфери обороту нерухомості, яка була визнана

пріоритетною. Як результат, сьогодні це зробити досить важко з декількох

причин.

По-перше, тривалий час після 01 січня 2013 року похідні речові права на

нерухоме майно у тому числі і іпотеки реєструвались в Державному реєстрі

речових прав на нерухомість лише після реєстрації права власності на нього. Як

результат, електронна база наповнилась комплексними і структурованими

відомостями, незважаючи на те, що вона вже на момент запровадження

об’єднувала реєстри, що функціонували задля забезпечення цивільного обороту

163

нерухомості. В той же час реєстри в яких відображаються відомості про

морські судна та судна внутрішнього плавання, повітряні судна та космічні

об'єкти існують тривалий час як самостійні електронні бази даних. Хоча як і у

сфері обороті нерухомості відповідні реєстри були розрізненими.

По-друге, тривалий час існували концептуальні відмінності між

процедурами реєстрації рухомих речей, на які поширено правовий режим

нерухомості, і їх застави, а також реєстрації прав на нерухомість і її застави.

Вчиненню правочинів з нерухомістю передувала її обов’язкова технічна

інвентаризація. Для рухомих речей, на які поширено правовий режим

нерухомості, такої операції не передбачалось і не передбачається.

По-третє, структура Реєстру прав власності на нерухоме майно, а зараз

Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, фокусується на

відображенні інформації про традиційні об'єкти нерухомості, їх площу, місце

розташування, власників тощо, у зв'язку з чим фіксувати в них відомості про

рухомі речі, на які поширено правовий режим нерухомості майже неможливо.

По-четверте, з самого початку реєстрацію рухомих речей, на які поширено

правовий режим нерухомості вели профільні галузеві органи, які не перебували

в цьому ключі у взаємодії з органами юстиції, земельних ресурсів або БТІ

внаслідок чого системи реєстрації рухомих речей, на які поширено правовий

режим нерухомості і власне нерухомості розвивались автономно без

взаємозв’язків.

По-п’яте, відсутня єдина позиція суб’єктів нормотворчості щодо порядку

реєстрації рухомих речей, на які поширено правовий режим нерухомості. У

майновому обороті повітряних суден їх реєстрація не посвідчує право власності

в той час як з нормативно-правових актів, що регулюють порядок реєстрації

морських суден можна зробити висновок, що реєстрація переслідує за мету,

зокрема і посвідчення права власності. Нормативна регламентація відносин у

сфері реєстрації космічних об’єкті взагалі є поверхневою.

164

Все це разом створило реальні перешкоди в поширенні на окремі рухомі

речі повноцінного правового режиму нерухомості, в тому числі і в частині

застави.

Зважаючи на викладене вище формується висновок, що у сфері застави


об’єктів, суб’єкти нормотворчості використали комбінований підхід за яким на

відповідні відносини поширено положення Закону України «Про іпотеку»,

однак встановлено порядок фіксації відповідних фактів у реєстрі, в якому

фіксуються застави й обтяження прав на рухоме майно. Іншими словами,

регулятивний аспект відносин застави повітряних та морських суден, суден

внутрішнього плавання й космічних об’єктів забезпечується Законом України

«Про іпотеку», а технічний, що визначає порядок фіксації фактів виникнення,

зміни та припинення застави – підзаконними нормативно-правовими актами,

що регулюють порядок ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна.

При цьому загальним нормативно-правовим актом, який регулює порядок

застави виступає Закон України «Про заставу», а спеціальним Закон України

«Про іпотеку». Положення Закону України «Про забезпечення вимог

кредиторів та реєстрацію обтяжень» не можуть застосовуватись до відповідних

відносин в силу їх поширення на рухомі речі, що визначається в ст. 1 [110]. Тим

не менше, задля уникнення плутанини і забезпечення належного

правозастосування необхідно внести зміни до відповідного положення,

передбачивши, що його дія не поширюється на заставу повітряних та морських

суден, суден внутрішнього плавання й космічних об’єктів.

При встановленні значення фіксації факту виникнення, зміни та

припинення застави повітряних та морських суден, суден внутрішнього

плавання й космічних об’єктів необхідно враховувати, що наразі в якості

ефективного засобу такої фіксації виступає саме державна реєстрація. Така

реєстрація може мати глобальний характер, тобто бути загальнонаціональною з

існуванням загальнодоступної бази даних або локальною, а тому

забезпечуватись в межах певної територіальної одиниці з локальним доступом

165

до неї. Також її проведення може забезпечуватись традиційними паперовими

носіями або електронними засобами. Однак, як показує практика, достовірними

відомості про заставу речей можуть бути лише в тому випадку, якщо фіксація

(реєстрація) фактів виникнення, зміни та припинення застави є обов’язковою.

Лише обов’язковість може гарантувати актуальність відповідних відомостей. В

іншому разі втрачається сенс в існуванні системи реєстрації. Вона може мати

лише факультативний інформативний характер, одна не здатна породжувати

жодних юридичних наслідків. В той же час обов’язковість державної реєстрації

може бути забезпечена лише її правовстановлюючим характером. Учасники

цивільного обороту можуть бути змушені звертатись за реєстрацією

виникнення, зміни та припинення застави лише в тому разі, якщо таке не

звернення пов'язується з майновими ризиками для них. Інші засоби

дисциплінування є малоефективними. З огляду на це вбачається, що відомості

Державного реєстру цивільних повітряних суден України, Державного

суднового реєстру України, Суднової книги України, а також Державного

реєстру космічних апаратів України можуть бути достовірними в частині

застави відповідних речей і в частині існування, зміни, припинення та переходу

речових прав лише у тому разі, якщо така реєстрація має правовстановлюючий

характер, тобто з нею пов'язується виникнення, зміна та припинення застави

таких речей. В іншому випадку фактично відсутні механізми, які б могли

забезпечити достовірність відповідних відомостей. Це необхідно враховувати

при застосуванні відповідних положень чинного цивільного законодавства

України.

Приймаючи до уваги ту обставину, що положення нормативно-правових

актів фактично запровадили порядок реєстрації застави рухомих речей, на які

поширено правовий режим нерухомості, відмінний від державної реєстрації

іпотеки нерухомості, що виявляється, зокрема як в суб’єкті реєстрації, так і в

реєстрі, в якому здійснюється фіксація відповідних фактів, А. Р. Чанишева у

своєму дисертаційному дослідженні пропонує встановити порядок за яким

реєстрацію іпотеки рухомих речей, на які поширено правовий режим

166

нерухомості, проводиться тими органами, які реєструють такі речі [181, с. 8].

Навряд чи таку пропозицію можна визнати контрпродуктивною, однак

враховуючи те, що відомості державних реєстрів поступово стають

загальнодоступними для пересічного учасника майнових правовідносин, а

доступ до них надають все більшому колу суб’єктів правозастосування,

вбачається більш раціональним запровадити полісуб’єктну систему реєстрації

застави таких речей на базі існуючої моделі. За великим рахунком немає

принципової різниці в якому реєстрі будуть фіксуватись факти виникнення,

зміни та припинення застави рухомих речей, на які поширено правовий режим

нерухомості. Головним є забезпечення прямого або опосередкованого доступу

до цих відомостей тих суб’єктів, які приймають участь в майновому обороті

таких речей для того, щоб забезпечити їх інтереси. Як показує практика,

ефективним є використання єдиного реєстру, а чи буде це Державний реєстр

речових прав на нерухоме майно або Державний реєстр обтяжень рухомого

майна не настільки важливо. В силу специфіки відповідний речей, що

обумовлює поширення на них правового режиму нерухомості, слід визнати

обов’язковою фіксацію фактів виникнення, зміни та припинення їх застави, які

фіксуються у відповідних реєстрах, однак в частині суб’єктів її здійснення

необхідно розглядати перш за все нотаріусів, які посвідчують відповідні

правочини і для яких участь у заставних відносинах є традиційною [148, с. 181

– 182], а також органи, які здійснюють реєстрацію відповідних речей. В

останньому випадку реєстрація застави може проводитись в якості

адміністративної послуги, що надається відповідними суб’єктами. При цьому в

такому випадку, адміністративна процедура фіксації застави може не

дублювати нотаріальне посвідчення правочину, а навпаки, замінити його.

Ефективним і зручним може виявитись підхід, за яким сторони договору

застави можуть звернутись до нотаріуса за посвідченням правочину, а тому і

фіксацією факту виникнення, зміни чи припинення застави рухомих речей, на

які поширено правовий режим нерухомості, або до органу, який проводить

реєстрацію таких речей, внаслідок чого такий орган в межах адміністративної

167

процедури проведе фіксацію відповідного факту, наприклад, за звичайним

письмовим правочином і заявами учасників відповідних правовідносин.

Відповідна процедура у зв'язку зі своїми властивостями може виступати в

якості ефективної альтернативи нотаріальному посвідченню всіх правочинів з

повітряними та морськими суднами, суднами внутрішнього плавання і

космічними об’єктами. По-перше, відповідні суб’єкти можуть виступати в

якості спеціалізованих адміністративних центрів (по аналогії з

автотранспортними засобами) і забезпечувати надання повного спектру послуг,

пов’язаних з оформленням документів у сфері цивільного обороту зазначених

речей, а, по-друге, діяльність такого центру може на рівні з нотаріальним

посвідченням правочинів забезпечувати стабільність відповідного майнового

обороту, та його прозорість, оскільки відомості про результати переходу права

власності на відповідні речі відображаються у відповідних електронних базах

даних.

Необхідно враховувати, що відмінності між заставою (закладом), що має

місце в цивільному обороті рухомих речей й іпотекою, як конструкцією, що

використовується виключно в обороті нерухомості, не мають виключно

формального характеру. Хоча базові елементи відносин застави зберігаються як

при використанні в якості її предмету рухомих, так і нерухомих речей,

відрізняються самі механізми забезпечення зобов'язання й звернення стягнення

на предмет застави. Іпотека за визначенням, що надається в ст. 1 Закону

України «Про іпотеку» завжди пов'язується зі збереженням у іпотекодавця

права володіння та користування річчю [132]. Це визначальна ознака іпотеки.

Водночас при заставі (закладі), її предмет може передаватись у володіння та

користування заставодержателя.

В нормативних положеннях, які регламентують порядок вчинення

нотаріальних дій нотаріусами України, існує досить цікава норма, яка фактично

запроваджує можливість подвійної реєстрації іпотеки повітряних та морських

суден, суден внутрішнього плавання й космічних об’єктів. Пунктом 5.26 глави

2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України передбачається, що

168

одночасно з посвідченням договору про іпотеку нотаріус, якщо це передбачено

договором, за заявою іпотекодержателя накладає заборону на відчуження

предмета іпотеки [122]. Це положення було досить актуальним в той час, як

юридично значимі обставини цивільного обороту нерухомості реєструвались в

Реєстрі прав власності на нерухоме майно та Єдиному реєстрі заборон

відчуження об’єктів нерухомого майна. В такому разі факт іпотеки нерухомості

міг одночасно фіксуватись в двох електронних базах даних. Наразі ж в силу

того, що іпотека повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання й

космічних об’єктів реєструється в Державному реєстрі обтяжень рухомого

майна «подвійна фіксація» відповідних фактів втратила своє значення.

Інструкцією про порядок ведення Державного реєстру обтяжень рухомого

майна та заповнення заяв, затвердженою наказом Міністерства юстиції України

від 29 липня 2004 року № 73/5, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України

29 липня 2004 року за № 942/9541, передбачається при реєстрації обтяження

можливість внесення до Реєстру відомості про такі види обтяжень як податкова

застава, арешт, звернення стягнення, застава рухомого майна, заборона, інший

(п. 2.5.4) [113]. Зважаючи на це, при «подвійності» реєстрації іпотеки і

заборони відчуження, відповідні відомості все одно зберігатимуться в одній

базі даних, однак фактично вдвічі збільшуються витрати на проведення

реєстрації таких фактів і реєстрації їх припинення. Однак, зважаючи на те, що

іпотечний договір, предметом якого є повітряні та морські судна, судна

внутрішнього плавання й космічні об'єкти підлягає нотаріальному посвідченню

слід визнати, що накладення та зняття заборони відчуження нерухомого майна і

транспортних засобів, що підлягають державній реєстрації, є нотаріальною

дією [39, с. 257].

Варто звернути увагу і на питання місця реєстрації іпотеки речей, на які

поширено правовий режим нерухомості. З цього питання О. О. Нігреєва

висловлює думку, що у випадку обтяження іпотекою судна, що експлуатується

іпотекодавцем на умовах бербоут-чартеру, інформація про це повинна бути

внесена перш за все до реєстру держави основної реєстрації судна [79, с. 168].

169

Поглиблюючі цю позицію вченої звернімо увагу на декілька особливостей

обліку морських суден й підходу до обліку речей, на які поширено правовий

режим нерухомості в цілому. По-перше, як ми неодноразово зазначали,

правовстановлюючий характер реєстрації обтяжень в Державному судновому

реєстрі України і Судновій книзі України перебуває під великим питанням, а

тому якщо вже й говорити про реєстрацію іпотеки, то тільки в Державному

реєстрі обтяжень рухомого майна. По-друге, механізм, який пропонує вчена, є

нічим іншим як заставою майнового права оренди, оскільки фрахтувальник за

бербоут-чартером є особою, яка лише тимчасово володіє морським судном, то

виходить, що і в заставу він може передати лише право оренди. В юридичній

літературі це питання залишається малодослідженим, а в нормативному ключі

недостатньо розробленим. Застава майнових прав, зокрема права оренди,

знайшла підтримку в роботах С. В. Нижного [77, с. 34], а можливість реалізації

такої конструкції правовідносин прямо витікає зі статей 4 та 23 Закону України

«Про заставу» [111] та ст. 2 Закону України «Про забезпечення вимог

кредиторів та реєстрацію обтяжень» [110]. Поряд із цим існують і перепони в

заставі права оренди на зазначені види речей. Перш за все неоднозначна

нормативна позиція стосовно природи права оренди. Поряд із визнанням такого

права речовим положеннями законодавства зберігають чинність і умови про

суборенду, що не дають змогу чітко визначити порядок переходу прав оренди

від орендаря до заставодержателя при його заставі. Наразі не створено

належного нормативного базису для регулювання відповідних відносин. Тим не

менше, вбачається, що в силу загальних норм цивільного законодавства в цій

частині сторони можуть добиватись фіксації фактів застави права оренди


об’єктів в тому разі, якщо така застава не суперечить умовам договору й

положенням чинного законодавства. Стосовно ж факту фіксації такої застави не

можна однозначно погодитись з О. О. Нігреєвою одразу з декількох причин.

По-перше, така застава в своїх наслідках не виходить за межі правовідносин,

що врегульовуються вітчизняним законодавством. По-друге, більшістю

170

правопорядків передбачається, що заміна кредитора в зобов’язанні

здійснюється без участі боржника і поза його волею. Ці обставини фактично

означають те, що застава права оренди не може виходити за строкові межі його

існування. З припиненням права оренди втрачається і його застава, а тому вона

жодним чином не створює додаткових обтяжень для власника відповідної речі.

Крім того, власник відповідної речі може відчужувати її іншим учасникам

майнового обороту навіть з огляду на існування права оренди і його застави в

країні тимчасової реєстрації транспортного засобу. Хоча в цілому існує

необхідність міжнародного регулювання відносин з фіксації фактів пов’язаних

з виникненням речових прав на повітряні та морські судна, судна внутрішнього

плавання й космічні об'єкти, а також обставин, що можуть вплинути на

відносини власності. В контексті ст. 26 КТМ України вбачається, що реєстрація

морських суден й фактів, пов’язаних з правами на них, в Україні може бути

здійснена лише за умови відсутності або припинення (навіть тимчасового)

реєстрації таких речей в інших державах [56], це, однак не виключає того, що

положеннями законодавства інших країн може передбачатись паралельна

реєстрація відповідних обставин. Тому ці питання, будучи досить тонкими,

потребують чіткої регламентації в межах джерел міжнародного приватного

права. Тим не менше, вбачається, що законодавчими положеннями закладено

передумови використання у вітчизняному цивільному обороті конструкції

застави права оренди повітряних та морських суден, суден внутрішнього

плавання й космічних об’єктів. Подальший її розвиток залежить від

регламентації на рівні підзаконних нормативно-правових актів.

Поширення Закону України «Про іпотеку» на відносини застави


об’єктів пов’язана з необхідністю застосування до них тих його норм, що є

застосовними до відносин з нежитловою нерухомості, що демонструється на

прикладі ст. 40 «Виселення мешканців» [132], яка явно є незастосовною до

відносин з іпотекою повітряних та морських суден, суден внутрішнього

плавання й космічними об’єктами. Пояснення цьому лежить в функціональних

171

особливостях відповідних речей. Нерухомість може мати житлове або

нежитлове призначення в той час як повітряні та морські судна, судна

внутрішнього плавання й космічні об’єкти лише нежитлове. Звідси слідує, що

ст. 40 Закону України «Про іпотеку» є незастосовною до відповідних рухомих

речей в тій самій мірі, що і до нерухомих речей нежитлового призначення.

Наразі в юридичній літературі активно наголошується на широких

можливостях використання заставної як цінного паперу в обороті нерухомості

[47, с. 319; 182, с. 76]. Однак її обіг в контексті поширення дії Закону України

«Про іпотеку» на відносини застави повітряних та морських суден, суден

внутрішнього плавання й космічних об’єктів виявляється малоймовірним,

незважаючи на всі спроби нормотворця поширити на ці речі повноцінний

правовий режим нерухомості. Цьому питанню були присвячені положення

окремої постанови Кабінету Міністрів України, яка пов’язувалась з

регулюванням відносин у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме

майно та їх обтяжень. Йдеться про постанову «Про внесення змін до деяких

постанов Кабінету Міністрів України» від 21 листопада 2012 року № 1156

[106], якою зокрема вносились зміни до Порядку ведення Державного реєстру

обтяжень рухомого майна. Як результат в ньому з’явились положення про те,

що до зазначеного Реєстру вносяться відомості про випуск заставної або її

відсутність (у разі проведення державної реєстрації застави повітряних та

морських суден, суден внутрішнього плавання, космічних об’єктів) (п. 8) [120].

Тим не менше, вважаємо, що наразі не існує належних нормативних умов

для використання заставної у сфері цивільного обороту повітряних та морських

суден, суден внутрішнього плавання й космічних об’єктів. Так, договір застави

таких речей повинен оформлюватись у формі іпотечного договору, що прямо

витікає з положень ст. 3 і ст. 18 Закону України «Про іпотеку» [132]. Однак,

заставна віднесена Законом України «Про цінні папери та фондовий ринок» до

іпотечних цінних паперів визначальною ознакою яких є те, що їх випуск

забезпечений іпотечним покриттям (іпотечним пулом) (п. 3 ч. 5 ст. 3) [141].

Положення зазначеного Закону не дає змогу сформувати чітке уявлення змісту

172

категорії «іпотечне покриття». Більше того, розуміння цієї категорії в контексті

відносин зі складання заставної, її обігу і погашення складно встановити, адже

в такому ключі воно не використовується в положеннях нормативно-правових

актів. Ця категорія вживається переважно у сфері обігу іпотечних облігацій. В

ч. 1 ст. 2 Закон України «Про іпотечні облігації» визначає іпотечне покриття як

іпотечні активи, а також інші активи, які відповідно до цього Закону, проспекту

емісії та реєстру іпотечного покриття забезпечують виконання зобов’язань

емітента за іпотечними облігаціями [133]. При цьому п. 15.4 розділу 2

Положення про іпотечне покриття звичайних іпотечних облігацій, порядок

ведення реєстру іпотечного покриття та управління іпотечним покриттям

звичайних іпотечних облігацій, затвердженого рішенням Національної комісії з

цінних паперів та фондового ринку від 27 грудня 2012 року № 1902,

зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 22 січня 2013 року за №

160/22692, передбачається, що до складу іпотечного покриття не можуть

включатись іпотечні активи, зобов'язання боржників за якими забезпечені

іпотекою таких об’єктів нерухомості нежилого призначення як повітряні та

морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти [119]. Звичайно,

що ці положення стосуються саме іпотечних облігацій, а тому їх застосування

до відносин із застави речей, на які поширюється правовий режим нерухомості,

є не зовсім коректним, однак, все ж таки змушує замислитись над необхідністю

визначення чіткої нормативної позиції з порушеного питання. Крім того,

Положення про вимоги до стандартної (типової) форми бланка заставної,

затверджене рішенням Національної комісії з цінних паперів та фондового

ринку від 28 жовтня 2014 року № 1451, зареєстрованим в Міністерстві юстиції

України 17 листопада 2014 року за № 1458/26235, також не дає змогу

стверджувати про те, що відповідні форми заставних використовуються в

обороті речей, на які поширено правовий режим нерухомості. В якості

обов’язкової до зазначення в заставній інформації віднесено, зокрема

найменування об'єкта нерухомого майна, місцезнаходження нерухомого майна,

а також реєстраційні дані про нього, зокрема реєстраційний номер, назву

173

державного реєстру, у якому зареєстроване право власності на нерухоме майно

(п. 3 розділу 2) [118]. В цілому існує можливість внести в таку заставну

інформацію і про повітряне, морське судно, судно внутрішнього плавання або

космічний об'єкт, але аналізоване положення також стосується і питання

реєстрації прав на відповідні речі, що в контексті вітчизняного законодавства,

як ми зазначали, є дискусійним. За відсутності будь-яких уточнюючих

положень, які б давали змогу дати чітку відповідь на поставлене питання слід

вважати, що використання заставної в обороті повітряних та морських суден,

суден внутрішнього плавання й космічних об’єктів є неможливим.

Перебування речі у заставі (іпотеці) в цілому не перешкоджає її

цивільному обороту, однак обтяжує механізм такого обороту додатковими

вимогами, зокрема необхідністю одержання згоди іпотекодержателя на

відчуження речі іпотекодавцем. В цій частині правовідносин існують певні

ризики, що пов’язані, зокрема, з тим, що на відносини із повітряними та

морськими суднами, суднами внутрішнього плавання й космічними об’єктами

не поширюється дія Закону України «Про державну реєстрацію речових прав

на нерухоме майно та їх обтяжень». Якщо б цей закон поширював свою дію на

відповідні відносини, то відсутність згоди іпотекодержателя розглядалась би як

підстава для відмову в проведенні реєстрації прав на такі речі, що слугувало б

перешкодою в їх переході (ст. 24) [109].

Поряд із цим, як вбачається зі ст. 657 та ч. 2 ст. 719 ЦК України зокрема

договори купівлі-продажу, міни та дарування предметом яких є повітряні та

морські судна, судна внутрішнього плавання й космічні об'єкти не підлягають

обов’язковому нотаріальному посвідченню. Звідси слідує і те, що юридичні

наслідки за ними настають або в момент укладення договору або в момент

передачі речі в залежності від виду договору. Ці договори так би мовити

«випадають» з кола зору суб’єктів правозастосування внаслідок чого цілком

реальною є ситуація, за якої повітряне або морське судно, судно внутрішнього

плавання або космічний об’єкт будуть відчужені власником іншим особам при

їх перебуванні в якості предмету застави. Перехід прав власності за такими

174

договорами, як вбачається, здійснюється поза погодженням іпотекодержателя у

зв'язку з цим існує логічне питання їх юридичної долі. В ч. 3 ст. 12 Закон

України «Про іпотеку» визначено, що правочин щодо відчуження

іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну

іпотеку, спільні діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди

іпотекодержателя є недійним [132]. Проте з метою забезпечення умов більшої

стабільності цивільного обороту повітряних та морських суден, суден

внутрішнього плавання й космічних об’єктів варто внести зміну в це

нормативне положення й визначити, що відповідні правочини є нікчемними.

Такий крок обумовлюється тим, що у сфері обороту таких речей наразі відсутні

такі ж ефективні механізми забезпечення прав й законних інтересів осіб, як у

сфері обороту нерухомості, зокрема в частині реєстрації речових прав.

В даному випадку в якості раціонального кроку варто розглядати

конструкцію нікчемності з можливим подальшим оздоровленням правочину

схваленням іпотекодержателя за прикладом ст. 221 ЦК України. В інтересах

іпотекодержателя схвалити правочин після заміни предмету застави або

шляхом заміни способу забезпечення виконання зобов'язання боржника. У

зв'язку з цим за таких умов його інтереси залишаються забезпеченими, а тому

він міг би конвалідувати правочин, який визнаний законом нікчемним. Існуюча

модель правового забезпечення пов’язана з ризиками для іпотекодержателя

саме у зв'язку з відсутністю ефективних засобів захисту його інтересів у

відносинах з предметом іпотеки – повітряними та морськими суднами, суднами

внутрішнього плавання або космічними об’єктами. Тим більше, що до набувача

права власності на відповідні речі не переходять обов’язки боржника, хоча сама

іпотека і зберігає чинність, а сам набувач стає майновим поручителем

боржника.

Традиційно, у вітчизняному цивільному обороті іпотекодавцем виступає

боржник за основним зобов’язанням, який, у зв'язку з цим, і несе основні

негативні наслідки невиконання або неналежного виконання такого

зобов'язання. Положення Закону України «Про іпотеку» досить чітко

175

встановлюють масштаб обмеження розпорядчої можливості іпотекодавця

волею іпотекодержателя, зокрема визначаючи в ст. 9, що іпотекодавець має

право виключно на підставі згоди іпотекодержателя передавати предмет

іпотеки у наступну іпотеку, відчужувати його або передавати в спільну

діяльність, лізинг, оренду, користування [132].

Іпотечні правовідносини поглинають і механізми переходу права власності

на предмет застави, оскільки ст. 17 Закону України «Про іпотеку» чітко

встановлюється, що іпотека припиняється, зокрема і у разі реалізації предмета

іпотеки відповідно до цього Закону та набуття права власності

іпотекодержателем на предмет іпотеки [132].

Таким чином, аналіз порядку функціонування механізмів застави


об’єктів підтверджує висновок про недостатню розробленість нормативного

матеріалу, спрямованого на регулювання відносин із зазначеними речами.

Існують суперечності або навпаки неточності в правовому регулюванні. В

цілому вбачається, що переважна більшість положень Закону України «Про

іпотеку» можуть бути застосовані до відносин застави зазначених речей в

контексті їх розгляді як нерухомості нежитлового призначення. Самі ж

відносини застави виникають на підставі іпотечного договору, який

укладається у письмовій формі й підлягає обов’язковому нотаріальному

посвідченню, а іпотекодержатель може задовольнити свої законні вимоги за

допомогою ширшого правового інструментарію, на відміну від того, яким

наділяється заставодержатель Законом України «Про заставу». Поряд із цим,

фіксації фактів виникнення, зміни та припинення обтяжень повітряних та

морських суден, суден внутрішнього плавання й космічних об’єктів

здійснюється в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна на підставі

затверджених процедурних норм.

В той же час, знаходить підтвердження висновок, що відомості

Державного реєстру цивільних повітряних суден України, Державного

суднового реєстру України, Суднової книги України, а також Державного

176

реєстру космічних апаратів України не наділені властивістю достовірності, що

є прямим наслідком відсутності у реєстрації відповідних обставин

правовстановлюючого характеру. У зв'язку з цим в межах конкуренції цих баз

даних з Державним реєстром обтяжень рухомого майна в частині фіксації

фактів виникнення, зміни, переходу та припинення застави зазначених вище

речей, саме відомості цього реєстру слід вважати достовірними і такими, що

підтверджують наявність або відсутність відповідних обставин. Наразі

потребує уваги законодавця й органів виконавчої влади функціонування

механізму складання цінних паперів, зокрема заставної, які забезпечуються

майновими вимогами, що виникають в процесі застави речей, на які поширено

правовий режим нерухомості. Відсутність належної правової регламентації

зазначених процедур, а також суперечливі моменти чинного законодавства

нівелюють ефективне правозастосування й правореалізації в цій часині

відносин, а тому в цілому негативно впливають на цивільний оборот


об’єктів, зокрема і в частині заставних відносин.

В якості більш оперативної альтернативи іпотеки повітряних та морських

суден, суден внутрішнього плавання і космічних об’єктів виступає

притримання відповідних речей, як правовий засіб забезпечення вимог

кредитора. В сучасній юридичній літературі підхід до притримання є

неоднозначним. Одні вчені наголошують на ефективності і оперативності

притримання, оскільки його застосування не вимагає будь-яких оформлень, а в

якості предмету притримання можуть виступати досить коштовні речі, що

може стимулювати боржника до виконання зобов'язання. Інші вчені

наголошують на спірності використання притримання. В сучасних

законодавчих умовах відсутня належна нормативна база, яка регулює

відносини притримання, умови реалізації відповідного способу забезпечення

виконання зобов'язань. Незважаючи на це, на наше переконання, не слід

виключати можливість використання відповідного правового засобу у

177

відносинах із повітряними та морськими суднами, суднами внутрішнього

плавання і космічними об’єктами, адже дійсно, цей спосіб

Правовою підставою притримання виступають положення статей 594 – 596

ЦК України. Зокрема, ч. 1 ст. 594 ЦК України встановлюється, що кредитор,

який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі,

вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати

цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших

збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання

[177, ст. 594]. Наведене вище нормативне положення свідчить про те, що

нерухомість може бути предметом притримання, оскільки поняття «річ» є

родовим і без конкретизації може позначати будь-який види речі, зокрема як

рухому, так і нерухому.

Особливість притримання повітряних та морських суден, суден

внутрішнього плавання і космічних об’єктів складають одразу декілька

обставин. По-перше, відповідні речі є джерелами підвищеної небезпеки. По-

друге, вони вимагають особливого утримання та догляду. По-третє,

притримання таких речей здійснюється за правилами, встановленими для

рухомих речей, незважаючи на те, що на них поширено правовий режим

нерухомості [134].

Цікавим з практичної точки зору є питання стосовно підстави виникнення

притримання. Як зазначає з цього приводу В. О. Гончаренко, притримання речі

кредитором є законним тільки якщо дотримані певні вимоги. У протилежному

випадку непередача кредитором речі є незаконним володінням з усіма

відповідними наслідками [26, с. 100].

Що означають витрати пов’язані з річчю або інші збитки в контексті фрази

«у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або

відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків».

Виникає логічне питання, чи може, наприклад, екіпаж судна притримувати його

перед власником? Або чи може орендар притримувати таке судно? Відповідь на

перше питання, вважаємо, може бути як позитивною, так і негативною.

178

Конструкція «зобов'язання щодо оплати цієї речі або пов’язаних з нею витрат

та інших збитків», означає, що річ повинна бути предметом певних

правовідносин. У відносинах між екіпажем судна і судновласником предметом

є дії обох сторін, зокрема дії екіпажу щодо забезпечення переміщення судна, і

дії судновласника або іншої особи щодо оплати відповідної роботи екіпажу.

В такому випадку притримання бути не може, оскільки відповідні відносини не

мають своїм предметом річ, на які поширюється правовий режим нерухомості.

Але, якщо екіпажем були здійснені власні витрати щодо утримання судна,

забезпечення його функціонування чи збереження, то цілком закономірно, що в

такому разі має місце нове правовідношення, предметом якого вже є відповідне

судно. В такому разі використання екіпажем притримання як способу

забезпечення виконання зобов'язання боржника (судновласника) є реальним і

законним. Що ж стосується орендаря відповідної речі, то так само він може

стати кредитором і притримувати відповідну річ, але лише у випадку, якщо

борг орендодавця перед ним буде більшим за борг орендаря, який утворюється

невиплаченою орендною платою.

В літературі при розгляді притримання як способу забезпечення виконання

зобов'язання боржником увага акцентуєшся переважно на самих умовах його

реалізації, але не на діях, що становлять основу притримання. Тому виникає

питання що означає фактично притримувати повітряні та морські судна, судна

внутрішнього плавання і космічні об’єкти? На наше переконання, такі дії

полягають у безпосередньому володінні відповідними речами кредитором і не

можуть розглядатись як блокування акваторії, навігації, місця стоянки

повітряного судна в аеропорту або на аеродромі. Специфікою притримання


об’єктів є здійснення такого фактичним володінням за принципом рухомих, а

не нерухомих речей. Володіння нерухомістю, як правило, є опосередкованим.

Для здійснення утримання об'єкта нерухомого майна кредитору достатньо

перешкоджати володінню боржника. В той же час, володіння наведеними

речами при притриманні повинно бути безпосереднім. Як тільки боржник

179

заволодіє відповідною річчю, кредитор не зможе перешкоджати її

використанню, оскільки в такому разі його внаслідок поновлення володіння у

нього виникає і право на негаторний позов. Кредитор, який перешкоджатиме

використанню речі, на які поширено правовий режим нерухомості, в такому

разі стає порушником, адже правових підстав, для вчинення ним перешкод, вже

не існує.

Положення ЦК України чітко перерозподіляють ризики знищення та

пошкодження речі, що притримується. В ст. 595 ЦК України передбачається,

що кредитор, зокрема відповідає завтрату, псування або пошкодження речі, які

він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його

вини [177, ст. 595]. З цього слідує, що кредитор відповідає лише за винне

погодження або знищення повітряних та морських суден, суден внутрішнього

плавання та космічних об’єктів. Знищення або пошкодження такої речі, що

сталось без вини кредитора не спричиняє виникнення на його стороні обов'язку

з відшкодування шкоди. Поряд із цим, відповідні речі, як ми зазначили, є

джерелами підвищеної небезпеки, а тому на весь час притримання саме

притримувач повинен нести відповідальність за спричинення нею шкоди іншим

особам.

Необхідно відзначити і те, що кредитор не має права користуватися річчю,

яку він притримує у себе (ч. 3 ст. 595 ЦК України) [177, ст. 595]. В контексті


об’єктів це обумовлює виникнення певного практичного питання. Як відомо,

використання повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання і

космічних об’єктів передбачає використання спеціальної інфраструктури,

наприклад аеропортів, аеродромів, портів тощо. При цьому притримання

починається тоді, коли у кредитора припинилась правова підстава володіння

річчю, наприклад договорів оренди, фрахтування тощо. В протилежному

випадку немає жодної логіки в притриманні, адже в часі воно поглинатиме

період, коли користувач все ще може використовувати відповідний об’єкт.

180

Немає сенсу і блокувати відповідні об'єкти інфраструктури, адже в такому разі,

як ми зазначили, йдеться вже про протиправні дії.

Крім того, як ми зазначали в попередньому підрозділі нашого дослідження,

звернення стягнення на повітряні та морські судна, а також судна внутрішнього

плавання здійснюється з урахуванням ст. 61 зазначеного Закону України

«Про виконавче провадження», якою зокрема передбачається, що до

нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових

суден незалежно від їх вартості не застосовується реалізація за фіксованою

ціною [104].

На завершення нашого розгляду притримання повітряних та морських

суден, суден внутрішнього плавання і космічних об’єктів варто звернути увагу

на відсутність фіксації початку притримання. Як зазначає В. О. Гончаренко в

контексті нерухомих речей, їх притримання не вимагає державної реєстрації,

що може стати причиною неотримання учасниками цивільних правовідносин

інформації про обтяження такої речі [26, с. 100]. Але в рівні мірі це стосується і


об’єктів відомості про обтяження яких також можуть фіксуватись в певних

базах даних. Вважаємо, що здійснення фіксації притримання є

неконструктивним в силу його одностороннього характеру. Суб’єкту, який

фіксує відповідні обставини, важко було б переконатись в самому факті

притримання, а тому реєстрація відповідних обставин не може бути

ефективною для майнового обороту.

Узагальнюючи вищевикладене, в контексті цивільного обороту повітряних

та морських суден, суден внутрішнього плавання і космічних об’єктів

необхідно погодитись з А. С. Жилою, що право притримання має такі риси:

1) має похідний характер, оскільки існує зобов'язання і це зобов'язання

боржником не виконується;

2) неподільність предмета притримання: річ утримується повністю (хоча

кредитор може передати частину речі боржнику);

181

3) незамінність предмета притримання означає, що воно поширюється на

те майно, яке знаходиться у кредитора, а не те, що передано йому спеціально у

заставу;

4) право слідування предмету притримання, яке позначає, що кредитор

зберігає право притримання і у тому випадку, коли права на річ, що передана у

володіння кредитора, перейшла у власність до іншої особи [43, с. 195 – 196].

Узагальнюючи вищевикладене варто зазначити, що в межах правового

регулювання відносин застави повітряних та морських суден, суден

внутрішнього плавання й космічних об’єктів спостерігається найбільше

змістовне наближення правового режиму таких речей з правовим режимом

нерухомості за фізично-юридичним критерієм. Порядок застави таких речей

регулюється положеннями Закону України «Про іпотеку», що розширює

правові можливості іпотекодержателя в частині задоволення власних вимог за

рахунок предмету іпотеку. Вбачається за можливе застосувати такі механізми,

передбачені ст.ст. 37 – 39 зазначеного Закону, як набуття права власності

іпотекодержателем на відповідні речі на підставі договору про задоволення

вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі,

продаж предмету іпотеку іпотекодержателем від свого імені, реалізація

предмету іпотеки за рішенням суду. Специфікою досліджуваних відносин

також є те, що застава повітряних та морських суден, судлен внутрішнього

плавання й космічних об’єктів виникає з моменту її реєстрації в Державному

реєстрі обтяжень рухомого майна.

Висновки до розділу 2

1. В якості критерію встановлення змісту цивільного обороту речей слід

розглядати оборотоздатність як їх здатність переходити між суб’єктами права

на правових підставах. В такому випадку поняття цивільний оборот рухомих

182

речей, на які поширено правовий режим нерухомості, включає в себе не лише

випадки зміни власника речі, а й випадки виникнення, переходу та припинення

похідних речових прав на такі об'єкти правовідносин. Якщо розглядати

цивільний оборот лише як випадки зміни власників речі, то такий підхід

легалізує передачу у тимчасове користування речей, вилучених з цивільного

обороту, наприклад військових повітряних та морських суден, адже відповідні

правочини не є оборотом, а тому і не можуть бути заборонені, бо перебувають

поза ним.

2. Необхідно розмежовувати цивільний оборот повітряних та морських

суден, суден внутрішнього плавання й космічних об’єктів у широкому та

вузькому розуміннях. У широкому розумінні оборот є сферою правовідносин в

межах яких відбувається виникнення, перехід та припинення права власності на

такі речі, а також виникнення, перехід та припинення похідних речових прав на

них. Це сукупність правочинів, що спричиняють відповідні наслідки. У

вузькому розумінні цивільний оборот являє собою випадки зміни власників

речами, на які поширено правовий режим нерухомості. Стадіями цивільного

обороту, які проходить будь-яка рухома річ, на які поширено правовий режим

нерухомості є: 1) введення речі в цивільний оборот; 2) оборот речі у вузькому

розумінні; 3) вихід (вилучення) речі з обороту.

3. З положення абз. 2 ч. 1 ст. 181 ЦК України вбачається, що поширення

правового режиму нерухомості на повітряні та морські судна, судна

внутрішнього плавання й космічні об'єкти, а також інші рухомі речі

визначається не моментом їх державної реєстрації, а необхідністю її

проведення. Введення таких речей у вітчизняний цивільний оборот як таких, на

які поширюється правовий режим нерухомості, пов'язується з їх фактичним

створенням внаслідок чого такі речі набувають ознак повітряних та морських

суден, суден внутрішнього плавання й космічних об’єктів, що, у свою чергу,

обумовлює необхідність проведення їх державної реєстрації.

4. Герменевтичний аналіз положень ЦК України встановлює неможливість

застосування до правовідносин з рухомими речами, на які поширюється

183

правовий режим нерухомості, зокрема положень ст. 657 та ч. 2 ст. 719 ЦК

України, внаслідок чого сфера правовідносин з передачі відповідних речей у

власність відзначається більшою диспозитивністю в контексті правового

регулювання, порівняно зі сферою передачі таких речей в тимчасове

користування, адже у зв'язку з цим правочини з купівлі-продажу, міни та

дарування предметом яких є повітряні та морські судна, судна внутрішнього

плавання й космічні об'єкти укладаються в письмовій формі у випадках,

передбачених ст. 208 ЦК України і не підлягають обов’язковому нотаріальному

посвідченню. Це підкреслює і непослідовність правового регулювання

відповідних відносин, адже, наприклад, договір найму (оренди) транспортного

засобу обов’язково укладається у письмовій формі, а у тому випадку, якщо його

стороною виступає фізична особа, то ще й підлягає нотаріальному посвідченню

(ст. 799 ЦК України).

5. Існуючий законодавчий підхід до регулювання відносин з передачі у

власність рухомих речей, на які поширюється правовий режим нерухомості, а

також відсутність у реєстрації таких об’єктів правовстановлюючої властивості

визначає, що право власності переходить до набувача в порядку,

передбаченому положеннями частин 1 – 3 ст. 334 ЦК України. Зокрема, право

власності виникає у набувача за відповідним цивільно-правовим договором з

моменту передачі майна, якщо договір є реальним, або з моменту укладення

договору, якщо він є консенсуальним. І лише в тому разі, якщо відповідний

договір підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню, право власності за

ним виникає з моменту його посвідчення, звичайно, якщо сторони не

використали відкладальних умов у конструкції відповідних правовідносин.

6. Відсутність уніфікованої системи фіксації фактів виникнення права


космічні об'єкти впливає на функціонування механізмів переходу права

власності на ці речі як предмети іпотеки до іпотекодержателя на підставі

застереження в іпотечному договорі. Застереження фіксується в іпотечному

договорі при його укладенні і є підставою для набуття права власності

184

іпотекодержателем на предмет іпотеки в односторонньому порядку при

порушенні умов основного зобов'язання боржником.

7. В контексті законодавчих положень КТМ України, яке фактично

позначає фрахтуванням договір оренди транспортного засобу (ст. 798 ЦК

України) та власне договір фрахтування (ст. 912 ЦК України) необхідно

здійснювати відповідне розмежування нормативних положень з огляду на

предмет відповідних договорів.

8. Недостатня розробленість нормативних положень щодо використання

заставної як іпотечного цінного паперу у сфері цивільного обороту рухомих

речей, на які поширюється правовий режим нерухомості, унеможливлює

розгляд повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання й

космічних об’єктів в якості іпотечного покриття. Ця обставина в цілому

нівелює можливість складання такого цінного паперу в обороті зазначених

речей, попри існування в чинних нормативно-правових актах України норм, що

дають привід вважати протилежне.

185

ВИСНОВКИ

У дисертації наведене теоретичне узагальнення й вирішення наукового

завдання, що виявляється у визначенні особливостей цивільного обороту

рухомих речей, на які поширюється правовий режим нерухомості з метою

формування науково обґрунтованих рекомендацій і пропозицій з

вдосконалення вітчизняного законодавства у цій сфері. Найбільш важливі серед

них такі:

1. Юридична фікція, що забезпечує поширення правового режиму

нерухомості на рухомі речі як засіб правового регулювання суспільних

відносин з'явилась практично одночасно із самим поділом речей на рухомі і

нерухомі. Вже в Цивільному кодексі Наполеона 1804 року поряд із поділом

речей на рухомі і нерухомі передбачалось, що до нерухомих також належать

тварини, що використовуються для обробки землі, вулики, риба в ставках тощо.

Розгляд в якості нерухомих речей рухомих об’єктів матеріального світу

пов'язується з підвищеним захистом прав й законних інтересів учасників

правовідносин, предметом яких вони є. Для нерухомості встановлюються

триваліші строки набувальної давності, особливі механізми переходу права

власності. Рухомі речі вважались нерухомістю у випадку її перебування у

складі останньої. При відділенні від неї вони набували самостійного значення.

Сьогодні такий підхід не втратив актуальності і використовується в певній мірі,

зокрема і вітчизняним законодавством, прикладом чому є така складні річ як

єдиний майновий комплекс підприємства, що, будучи нерухомістю, об’єднує як

рухомі, так і нерухомі речі.

2. Для поширення правового режиму нерухомості на рухомі речі,

законодавець використовує комбінований підхід, закріплюючи орієнтований

перелік таких речей і передбачаючи критерій, відповідність речі якому

обумовлює потребу в поширенні на неї правового режиму нерухомості.

Недосконалість такого підходу виявляється в ускладненому встановленні

предмету реєстрації, тобто чи виступає ним сама річ або права на неї, оскільки

186

саме реєстрація прав на річ визначається критерієм поширення режиму

нерухомості на рухомі речі. Крім того, вбачається, що реєстрацією прав на

відповідні речі є внесення відповідних відомості до баз даних. З цього слідує,

що фіксація особи власника при реєстрації відповідних речей є заодно і

фіксацією (реєстрацією прав).

3. Коло речей, на які поширено правовий режим нерухомості, потребує

розширення шляхом доповнення відповідної групи об’єктів, зокрема, такими

речами, як нафто- та газовидобувні вишки, що використовуються для

видобування корисних копалин на морському шельфі; високовольтні лінії

електропередач; газо- та нафтопроводів; тощо. Такий крок зніме дискусію

навколо того, чи є такі речі об’єктами нерухомого майна або відносяться до

речей рухомих і забезпечить їх перебування в цивільному обороті як

самостійних речей. Крім того, поширення правового режиму нерухомості на

відповідні речі дає змогу регулювати відносини з ними більш гнучко, а тому й

обирати конкретні сегменти таких відносин, що потребують посиленого впливу

або, навпаки, пом’якшення.

4. Зміст цивільного обороту рухомих речей, на які поширюється правовий

режим нерухомості, необхідно розкривати за допомогою категорію

«оборотоздатність», що передбачає здатність таких об’єктів правовідносин

переходити між учасниками майнового обороту не лише на праві власності, а й

на підставі похідних речових прав. Необхідним є розгляд цивільного обороту у

широкому і вузькому розуміннях. У широкому розумінні цивільний оборот

необхідно розглядати як сферу правовідносин, що об’єднує юридичні факти

переходу відповідних речей між суб’єктами на підставі права власності та

похідних речових прав, а у вузькому розумінні цивільний оборот являє собою

перехід права власності на річ за допомогою договорів, в порядку спадкування

або внаслідок інших юридичних фактів.

5. Введення повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання й

космічних об’єктів в цивільний оборот як речей, на які поширюється правовий

режим нерухомості, здійснюється фактичними діями, які спричиняють

187

створення таких речей і не пов'язується з фактом державної реєстрацієї права

власності на них відповідно до положень чинного цивільного законодавства

України. В силу абз. 2 ч. 1 ст. 181 ЦК України поширення правового режиму

нерухомості на такі речі визначається необхідністю проведення такої

реєстрації, а не фактом її здійснення. З огляду на це, повітряні та морські судна,

судна внутрішнього плавання й космічні об’єкти вводяться в цивільний оборот

як речі, на які поширюється правовий режим нерухомості, з моменту їх

створення. Водночас такий підхід пов'язується з труднощами практики

правозастосування, адже, враховуючи ту обставину, що кваліфікація

відповідної речі як повітряного та морського судна, судна внутрішнього

плавання або космічного об'єкта відбувається саме в ході їх реєстрації, факт її

проведення підтверджує належність речі до такого виду. Зважаючи на це, в

умовах чинного цивільного законодавства України кваліфікація відповідних

речей поза реєстрацією повинна здійснюватись суб’єктами правозастосування,

які можуть не мати необхідних навичок і юридичних засобів для якісного її

проведення. З огляду на це доречно на рівні законодавчих положень визначити

моментом поширення правового режиму нерухомості на відповідні рухомі речі

момент їх державної реєстрації відповідно до положень національного


6. Незважаючи на те, що зміна власників повітряних та морських суден, а

також суден внутрішнього плавання й передача таких речей у тимчасове

користування пов'язується з необхідністю відображення відповідних обставин в

реєстрах, що функціонують в обороті таких речей, така реєстрація не

розглядається положеннями законодавства як правовстановлюючий,

правозмінюючий або правоприпиняючий юридичний факт у зв'язку з чим

відомості реєстрів, що функціонують в обороті повітряних та морських суден, а

також суден внутрішнього плавання й космічних об’єктів не можуть вважатись

достовірними крім відомостей, що містяться в Державному реєстрі обтяжень

рухомого майна. Причинами цьому також слугує відсутність одночасності у

вчиненні правочину і проведенні державної реєстрації відповідних

188

транспортних засобів, а також відсутність правила, яке б забезпечувало

необхідність фіксації всіх фактів виникнення, зміни, переходу та припинення

речових прав на зазначені речі у відповідних базах даних під загрозою

нікчемності таких правочинів.

7. Свідченням волевиявлення іпотекодержателя щодо набуття на підставі

застереження в іпотечному договорі права власності на повітряні та морські

судна, судна внутрішнього плавання й космічні об’єкти, що перебувають в

іпотеці, є звернення до суб’єктів реєстрації за реєстрацією (перереєстрацією)

відповідних речей за собою або вчинення іпотекодержателем правочину, що за

своїм змістом і характером свідчить про реалізацію ним правомочностей

власника стосовно таких речей, зокрема передача відповідних речей у власність

або тимчасове користування інших учасників майнового обороту.

Поряд із цим, при продажі іпотекодержателем предмету іпотеки від

власного імені в порядку, передбаченому ст. 38 Закону України «Про іпотеку»,

іпотекодержатель виступає суб’єктом реалізації відповідного майна, а не його

власником незалежно від того, чи є підставою реалізації цього механізму

рішення суду, договір про задоволення вимог іпотекодержателя, або відповідне

застереження в іпотечному договорі. Це обумовлюється тим, що при реалізації

відповідної процедури іпотекодержатель не набуває права власності на

відповідні речі і не оформлює їх за собою у зв'язку з чим їх власником

лишається іпотекодавець. Хоча продаж здійснюється від імені

іпотекодержателя, це не є свідченням реалізації ним розпорядчих можливостей

власника.

8. У контексті положень чинного цивільного законодавства правовий

режим повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання й

космічних об’єктів має особливий характер і поєднує елементи правових

режимів рухомих і нерухомих речей. Застава наведених об’єктів наведених

речей здійснюється за правилами, встановленими для нерухомості, але перехід

права власності на них і їх передача в тимчасове користування визначаються

переважно нормам, що регулюють відносини з транспортними засобами.

189

Пояснюється це тим, що оложення ЦК України чітко не визначають чи

слід розуміти під нерухомістю у відповідних положеннях ЦК України речі, на

які поширено правовий режим нерухомості. В межах третього розділу ЦК

України «Окремі види зобов’язань» поняття «нерухоме майно»

використовується досить часто (ст.ст. 657, 719, 732, 744, 1031 та ін.). Сам зміст

терміну «нерухоме майно», а не «нерухомі речі», здавалося б дає надію на те,

що в частині регулювання відносин з повітряними та морськими суднами,

суднами внутрішнього плавання та космічними об’єктами застосовуються

положення стосовно нерухомих речей, однак вона повністю руйнується цілою

низкою норм.

9. Регулювання застави повітряних та морських суден, суден внутрішнього

плавання й космічних об’єктів за правилами, визначеними Законом України

«Про іпотеку», наближає зміст правового режиму цих речей до режиму

нерухомості за фізично-юридичним критерієм. Він значно розширює способи

задоволення вимог іпотекодержателя у разі порушення зобов'язання

боржником, але є незастосовним в частині складання і обігу заставної, що

забезпечується наведеними видами речей, а також іншими положеннями, що за

своїм змістом можуть бути поширені лише на земельні ділянки, житлові

будинки, споруди їх частини тощо. Крім того, необхідно враховувати і те, що

фіксація іпотеки повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання

й космічних об’єктів здійснюється як і застава рухомих речей, зокрема

транспортних засобів, в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, а не

Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в якому фіксуються

факти виникнення, зміни та припинення іпотеки й інших обтяжень речових

прав на земельні ділянки, житлові будинки, квартири, цілісні майнові

комплекси підприємств й інші види нерухомості за фізично-юридичним

критерієм.

10. Наразі існує реальна потреба розроблення цілісної концепції правового

регулювання відносин з рухомими речами, на які законом поширюється

правовий режим нерухомості, або, щонайменше, впровадження базових засад

190

такого регулювання, що включатиме, перш, за все, чітке визначення критеріїв

віднесення рухомих речей до такого виду об’єктів або закріплення переліку

таких речей, визначення форми та змісту правочинів з такими речами, фіксації

фактів виникнення, переходу й припинення речових прав на них та/або

правочинів з ними. Найбільш ефективним з позицій механізмів правового

регулювання відповідних суспільних відносин вбачається розробка й прийняття

Закону України «Про рухомі речі, на які законом поширюється правовий режим

нерухомості» або прийняття законодавчого акту, яким вноситимуться зміни до

чинного ЦК України в частині регулювання суспільних відносин з рухомими

речами, на які поширюється правовий режим нерухомості.

Подальший розвиток правового регулювання в цій частині може

здійснюватись за одним з декількох напрямків: 1) подальше поглиблення ідеї

поширення правового режиму нерухомості на рухомі речі з чітким визначенням

положень ЦК України, що регулюють відносини з нерухомістю, які можуть

застосовуватись до регулювання відносин з рухомими речами, на які

поширюється правовий режим нерухомості, і встановлення окремих правил

цивільного обороту таких речей в частині, що не покривається відповідними

нормами; 2) відмова законодавця від концепції поширення правового режиму

нерухомих речей на рухомі речі й подальше здійснення правового регулювання

відносин з повітряними та морськими суднами, суднами внутрішнього

плавання й космічними об’єктами за правилами, встановленими для обороту

транспортних засобів як різновиду рухомих речей.

191

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аверочкіна Т. В. Адміністративно-правова функція держави з

реєстрації морських торговельних суден / Т. В. Аверочкіна // Митна справа.

– 2010. – № 1 (67). – С. 68 – 72.

2. Алексеев С. С. Механизм правового регулирования в

социалистическом государстве / С. С. Алексеев. – М. : Юрид. лит.,

1966. – 188 с.

3. Алексеев С. С. Общая теория права : в 2 т./ Алексеев С. С.

– М. : Юрид. лит., 1981 – . – Т. І. – 1981. – 360 с.

4. Аликумова Г. Ю. Некоторые проблемы квалификации объектов

гражданських прав / Г. Ю. Аликумова // Общество и право. – 2009. – № 4

(26). – С. 126 – 130.

5. Бабенко М. В. Вирішення теоретичних засад цивільного обігу

нерухомого майна / М. В. Бабенко // Вісн. Акад. праці і соц. відносин

Федерації профспілок України: Серія: Право та держ. управління. – 2012.

– Вип. 2 (6). – С. 35 – 40.

6. Баркова С. П. Щодо поняття «транспортні засоби» [Електронний

ресурс] / С. П. Баркова // Форум права. – 2013. – № 2. – С. 13 – 18. – Режим

доступу до журн.: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis

_64_exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=2

0&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21S

TR=FP_index.htm_2013_2_4. – Назва з екрану.

7. Белов В. А. Объект субъективного гражданского права, объект

гражданского правоотношения и объект гражданского оборота: содержание и

соотношение понятий / В. А. Белов // Объекты гражд. оборота : сб. статей

/ отв. ред. М. А. Рожкова. – М. : Статут, 2007. – С. 6 – 77.

8. Бережна І. Г. Способи захисту цивільних прав та інтересів

нотаріусом [Електронний ресурс] / І. Г. Бережна // Форум права.

192

– 2012. – № 4. – С. 79 – 84. – Режим доступу до журн.:

http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-4/12bigtin.pdf

9. Бойко Н. М. Правове регулювання договору позички : автореф.

дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук. : спец. 12.00.03 «Цивільне

право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право»

/ Н. М. Бойко. – К., 2014. – 21 с.

10. Бойко О. О. Правова природа об’єктів нерухомості у цивільному

праві України / О. О. Бойко // Бюл. М-ва юстиції України. – 2004. – № 11 (37).

– С. 109 – 121.

11. Болокан І. В. До питання про предмет та цивільно-правову

характеристику договору прокату / І. В. Борлокан // Наук. вісн. Херсон. держ.

ун-ту. Серія: Юрид. науки. – 2014. – Вип. 2., Т. 2. – С. 13 – 17.

12. Васильев Г. С. Движимые вещи / Г. С. Васильев // Объекты гражд.

оборота: сб. статей / отв. ред. М. А. Рожкова. – М. : Статут, 2007.

– С. 278 – 325.

13. Вербицкая Ю. О. Космические объекты как объекты гражданского

оборота / Ю. О. Вербицкая // Объекты гражд. оборота : сб. статей / отв. ред.

М. А. Рожкова. – М. : Статут, 2007. – С. 465 – 480.

14. Веретельник Л. К. Проблема систематизації договорів у

цивільному праві [Електронний ресурс] / Л. К. Веретельник // Форум права.

– 2011. – № 1. – С. 180 – 189. – Режим доступу до журн.:

http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2011-1/11vlkucp.pdf

15. Виговський О. І. Питання колізійного регулювання застави майна

в міжнародному обігу / О. І. Виговський // Бюл. М-ва юстиції України.

– 2014. – № 5. – С. 141 – 150.

16. Виниченко Ю. В. Гражданский оборот: методологические

основания цивилистического исследования / Ю. В. Виниченко. – Иркутск :

Изд-во БГУЭП, 2014. – 166 с.

193

17. Виниченко Ю. В. Категория «гражданский оборот» в частном

праве России и иных постсоветских государств / Ю. В. Виниченко

// Вестн. Перм. ун-та. Юрид. науки. – 2015. – Вип. 4 (30). – С. 34 – 46.

18. Виниченко Ю. В. Неправомерное введение объектов в

гражданский оборот: проблема понимания / Ю. В. Виниченко

// Юрид. записки. – 2013. – № 1. – С. 96 – 104.

19. Виниченко Ю. В. Понятие «оборот» в частном праве России и

Украины / Ю. В. Виниченко // Ученые записки Таврич. нац. ун-та им.

В. В. Вернадского. Серия «Юрид. науки». – 2013. – Том 26 (65), № 2-2.

– С. 90 – 97.

20. Витрянский В. Пути совершенствования законодательства о

недвижимом имуществе / В. Витрянский // Хоз-во и право. – 2003. – № 4.

– С. 3 – 19.

21. Відомості по Державному реєстру цивільних повітряних суден

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://avia.gov.ua//documents/rcps/vrcps/24020.html. – (Офіційний сайт

Державної авіаційної служби України).

22. Вороніна Н. В. До питання оборотоздатності об’єктів цивільних

прав / Н. В. Вороніна // Наук. вісн. Херсон. держ. ун-ту. Серія: Юрид. науки.

– 2014. – Вип. 6-1, Т. 1. – С. 131 – 133.

23. Гамбаров Ю. С. Гражданское право. Общая часть. Лекции,

читанные в московском университете / Ю. С. Гамбаров. – изд. 1897 – 1989 г.

24. Гелич А. О. Співвідношення понять «об’єкт цивільного

правовідношення» та «об'єкт цивільного правонаступництва» / А. О. Гелич

// Часопис Київ. ун-ту права. – 2012. – № 3. – С. 177 – 182.

25. Герц А. А. Підстави виникнення правовідносин з іпотеки

майнового комплексу / А. А. Герц // Університетські наук.і записки. – 2007.

– № 4 (24). – С. 109 – 114.

194

26. Гончаренко В. О. Притримання як спосіб самозахисту цивільних

прав / В. О. Гончаренко // Акт. пробл. держави і права. – 2008. – Вип. 42.

– С. 99 – 104.

27. Господарський кодекс України : за станом на 31 груд. 2016 р.

// Відом. Верхов. Ради України – 2003. – № 18. – Ст. 144 (зі змінами).

28. Гражданский кодекс (Кодекс Наполеона) 1804 г. [Электронный

ресурс]. – Режим доступа: http://pnu.edu.ru/ru/faculties/full_time/uf/iogip/study/

studentsbooks/histsources2/igpzio49/. – (Сайт Тихоокеанского

государственного университета).

29. Гражданский кодекс Республики Беларусь : по состоянию на 31

дек. 2016 г. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://гражданский-

кодекс.бел/statya-130.

30. Гражданский кодекс Российской Федерации от 20 нояб. 1994 г.

[Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.consultant.ru /document/

cons_doc_LAW_5142/

31. Гражданский кодекс РСФСР : по состоянию на 20 декабря 1926 г.

[Электронный ресурс] // Режим доступа:

http://docs.cntd.ru/document/901808921

32. 30. Гражданское право : учеб. в 3 т. / под ред. А. П. Сергеева,

Ю. К. Толстого. – [изд. шестое перераб. и доп.]. – М. : ПРОСПЕКТ,

2005 – . – Т. 1. – 2005. – 776 с.

33. Грищук Н. В. Про розвиток інституту іпотеки в Україні на

прикладі законодавства Німеччини / Н. В. Грищук // Держава і право. – 2002.

– № 17. – С. 332 – 336.

34. Грущинська Н. І. Правовий режим нерухомого майна як об'єкта

цивільних прав / Н. І. Грущинська // Наук. вісн. Херсон. держ. ун-ту. Серія:

Юрид. науки. – 2014. – Вип. 5, Т. 1. – С. 164 – 167.

35. Гурова А. М. Космічний об'єкт та космічне сміття: співвідношення

понять / А. М. Гурова // Право і суспільство. – 2015. – № 6, ч. 3.

– С. 101 – 106.

195

36. Дормидонтовъ Г. Ф. Система римскаго права. Общая часть

/ Г. Ф. Дормидонтовъ. – [Второе студ. изд.]. – Казань : Типо-литогр. Императ.

ун-та, 1915. – 269 с.

37. Другий (Волинський) статут Великого князівства литовського

1566 року. Розділ третій о вольностях шляхетських і о розмноженью

Великого князівства литовського [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://litopys.org.ua/statut2/st1566_04.htm

38. Дювернуа Н. Л. Пособие к лекциям по гражданскому праву : часть

особенная : выпуск первый (Права вещные. Право авторское и

промышленное) / Н.. Л. Дювернуа. – СПб. : Типогр. М. М. Стасюлевича,

1899. – 216 с.

39. Дякович М. М. Правовий зміст поняття «накладення заборони

відчуження нерухомого майна (майнових прав на нерухоме майно) і

транспортних засобів, що підлягають державній реєстрації» / М. М. Дякович,

Ю. М. Юркевич // Митна справа. – 2011. – № 3 (75), Ч. 2. – С. 253 – 258.

40. Евтешина Т. А. Виды объектов воздушно-космических

правоотношений / Т. А. Евтешина // Акт. пробл. авиации и космонавтики.

– 2015, Т. 2. – С. 444 – 445.

41. Жиделева А. Ю. Еще раз к понятию «недвижимость»

/ А. Ю. Жиделева // Пробл. законності. – 2004. – Вип. 68. – С. 177 – 181

42. Жиделева А. Ю. Недвижимое имущество как разновидность

объектов гражданского права / А. Ю. Жиделева // Пробл. законності. – 2003.

– Вип. 61. – С. 79 – 84.

43. Жила А. С. Притримання як спосіб забезпечення зобов'язань

/ А. С. Жила // Акт. пробл. держави і права. – 2008. – Вип. 38.

– С. 194 – 198.

44. Завальнюк С. В. Співвідношення аналогії права та юридичних

фікцій в цивільному праві / С. В. Завальнюк // Митна справа. – 2014.

– № 2 (92), ч. 2, кн. 2. – С. 136 – 139.

196

45. Захарова А. Е. Понятие недвижимости по российскому

гражданскому праву / А. Е. Захарова // Объекты гражд. оборота : сб. статей

/ отв. ред. М. А. Рожкова. – М. : Статут, 2007. – С. 395 – 419.

46. Иоффе О. С. Советское гражданское право / О. С. Иоффе.

– М. : Юрид. лит., 1967. – 494 с.

47. Карпов Р. В. Особливості переходу прав за заставною

/ Р. В. Карпов // Акт. пробл. держави і права. – 2010. – Вип. 56. – С. 317 – 323.

48. Кваша О. О. Зміст і значення понять «взаємодія» та «система» у

філософських і правових досліджень / О. О. Кваша // Держава і право. – 2012.

– Вип. 56. – С. 32 – 38.

49. Кизлова Е. С. Ипотека движимого имущества как особый вид

залога / Е. С. Кизлова // Часопис цивілістики. – 2012. – Вип. 14. – С. 35 – 39.

50. Кізлова О. С. Інститут застави в сучасних правових системах

/ О. С. Кізлова // Акт. пробл. держави і права. – 2010. – Вип. 56.

– С. 40 – 45.

51. Кізлова О. С. Іпотека рухомого майна – особливий вид застави

/ О. С. Кізлова // Акт. пробл. держави і права. – 2011. – Вип. 59.

– С. 480 – 485.

52. Кізлова О. С. Співвідношення поняття застави і обтяжень

рухомого майна як забезпечення інтересів кредитора / О. С. Кізлова // Акт.

пробл. держави і права. – 2008. – Вип. 38. – С. 27 – 32.

53. Кізлова О. С. Функції застави у цивільному праві / О. С. Кізлова

// Акт. пробл. держави і права. – 2010. – Вип. 53. – С. 252 – 256.

54. Клименко О. М. Примус як критерій щодо класифікації способів

припинення та набуття права власності / О. М. Клименко // Університетські

наук. записки. – 2011. – № 4 (40). – С. 60 – 65.

55. Ковальковская Т. Правовой режим воздушных судов

/ Т. Ковальковская, И. Шедогубов // Рос. юстиция. – 2001. – № 1. – С. 30 – 32.

197

56. Кодекс торговельного мореплавства України : за станом на 31

груд. 2016 р. // Відом. Верхов. Ради України – 1995. – № 47. – Ст. 349

(зі змінами).

57. Кодекс України про надра : за станом на 31 груд. 2016 р.

// Відом. Верхов. Ради України – 1994. – № 36. – Ст. 340 (із змінами).

58. Конвенция о регистрации судов внутреннего плавания от 25 янв.

1965 г. [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_b87

59. Конвенция об условиях регистрации судов от 7 фев. 1967 г.

[Электронный ресурс]. – Режим доступа:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_074

60. Конвенція про реєстрацію об’єктів, що запускаються у космічний

простір від 14 січ. 1975 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:


61. Конвенція УНІДРУА про міжнародний лізинг від 28 трав. 1988 р.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:


62. Кривобок С. В. До проблем оборотоздатності підприємства як

єдиного майнового комплексу / С. В. Кривобок // Право і безпека. – 2011.

– № 2 (39). – С. 277 – 282.

63. Круковес Н. В. Актуальні питання реалізації іпотечних зобов’язань

в нотаріальному процесі / Н. В. Круковес // Держава і право. – 2010. – № 48.

– С. 379 – 383.

64. Кубара У. М. Правова природа заставних відносин [Електронний

ресурс] / У. М. Кубара // Форум права. – 2012. – № 3. – С. 343 – 350. – Режим

доступу до журн.: http://nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-3/12kumpzv.pdf

65. Кузнецов С. О. Реєстрація суден в альтернативних реєстрах:

правовий аналіз / С. О. Кузнецов, Т. В. Аверочкіна // Митна справа. – 2015.

– № 4 (100). – С. 83 – 91.

198

66. Лунева Е. В. Соотношение изъятых, ограниченных и запрещенных

в обороте объектов гражданских прав / Е. В. Лунева // Акт. пробл. экономики

и права. – 2014. – № 1. – С. 200 – 205.

67. 76. Макаренко А. С. Порівняльна характеристика транспортного

законодавства зарубіжних країн та України / А. С. Макаренко, О. В. Стасюк

// Митна справа. – 2011. – № 3 (75), Ч. 2. – С. 283 – 287.

68. Маттеи У. Основные положения права собственности / У. Маттеи,

Е. А. Суханов. – М. : Юристъ, 1999. – 384 с.

69. Международная конвенция относительно регистрации прав на

строящиеся суда от 27 мая 1967 г. [Электронный ресурс]. – Режим доступа:


70. Методичні рекомендації стосовно об’єктів нерухомого майна,

права на які підлягають державній реєстрації, схвалені колегією Державної

реєстраційної служби України 11 груд. 2012 р. (Протокол № 3) // Уряд.

кур’єр. – 2013. – № 10. – С. 14 – 15.

71. Михайлова Т. Н. Понятие «недвижимость» в российском и

зарубежном праве / Т. Н. Михайлова // Известия ИГЭА. – 2001. – № 1 (75).

– С. 187 – 190.

72. Мустафина З. К. Об объектах недвижимого имущества и

некоторых его видах / З. К. Мустафина // Марийский юридический вестник.

– 2012. – 2012. – Вып. 9. – С. 224 – 230.

73. Назаренко Е. Є. Вплив досвіду зарубіжних країн на нормативне

забезпечення розвитку іпотечної системи України / Е. Є. Назаренко //

Часопис Київ. ун-ту права. – 2010. – № 3. – С. 98 – 101.

74. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України : у 2 т.

/ [Кузнєцова Н. С., Кот О. О., Боднар Т. В. та ін.] : за ред. О. В. Дзери (кер.

авт. кол.), Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. – [4-те вид., перероб. і допов.].

– К.: Юрінком Інтер, 2010. – Т. ІІ. – 1056 с.

199

75. Некіт К. Г. Принципи правового регулювання відносин власності

за цивільним законодавством України / К. Г. Некіт // Митна справа. – 2013.

– № 1 (85), Ч. 2., Кн. 2. – С. 158 – 163.

76. Немец Ю. Движимое и недвижимое имущество / Ю. Немец

// Хозяйство и право. – 1998. – № 6. – С. 102 – 104.

77. Нижний С. В. Застава майнових прав, що виникають з орендних

правовідносин / С. В. Нижний // Університетські наук. записки. – 2005.

– № 1 – 2 (13 – 14). – С. 130 – 134.

78. Никитюк М. В. Сущность и значение регистрации торговых судов

/ М. В. Никитюк // Акт. пробл. політики. – 2009. – Вип. 37. – С. 419 – 423.

79. Нігреєва О. О. Деякі питання реєстрації договору іпотеки

морського судна в Україні / О. О. Нігреєва // Університетські наук. записки.

– 2007. – № 4 (24). – С. 167 – 170.

80. Нікітіна З. В. Реєстрація суден як самостійний (особливий) вид

адміністративних процедур / З. В. Нікітіна // Часопис Київ. ун-ту права.

– 2014. – № 2. – С. 155 – 160.

81. О космической деятельности : Закон Российской Федерации

от 20 авг. 1993 г. № 5663-І [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

http://base.garant.ru/136323.

82. О порядке наследования в движимых и недвижимых имуществах

(23 марта 1714 г.) [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

http://www.hist.msu.ru/ER/Etext/inherit.htm

83. Особливості посвідчення договору довічного утримання (догляду)

[Електронний ресурс] : роз’яснення Міністерства юстиції України

(Департамент нотаріату, фінансового моніторингу юридичних послуг та

реєстрації адвокатських об’єднань) від 1 квіт. 2011 р. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/n0023323-11

84. Офіційний веб-сайт Державного космічного агентства України.

Проекти регуляторних актів. – Режим доступу:

http://www.nkau.gov.ua/nsau/catalogNEW.nsf/160776743F0D4A37C3256BB300

200

50B196/EBCAA030698D363FC225725F00448CD6?OpenDocument.– Заголовок

з екрану.

85. Парасюк В. М. Деякі проблеми виникнення та законодавчого

регулювання інституту іпотеки / В. М. Парасюк // Митна справа. – 2011.

– № 1 (73), Ч. 2. – С. 97 – 101.

86. Перетерский И. С. Самолет как объект гражданского права по

советскому законодательству / И. С. Перетерский // Вопросы воздушного

права. – 1930. – Вып. 2. – С. 150 – 164.

87. Петлюк Ю. С. Співвідношення понять «правове регулювання

земельних правовідносин» і «правовий режим земель»: порівняльно-

правовий аспект / Ю. С. Петлюк // Часопис Київ. ун-ту права. – 2010. – № 2.

– С. 248 – 251.

88. Петрушкин В. А. Системный анализ гражданско-правовой модели

оборота недвижимости: проблемы теории и практики : дис. докт. юрид. наук :

12.00.03 / Петрушкин Виталий Анатольевич. – М., 2014. – 417 с.

89. Пефтієв О. В. Автомобільний транспорт як об’єкт державного

регулювання / О. В. Пефтієв // Митна справа. – 2013. – № 1 (85), Ч. 2., Кн. 1.

– С. 271 – 278.

90. Півторак Г. Ф. Проблема забезпечення реального зв'язку між

судном та державою прапору у діяльності Міжнародної морської організації

(ІМО) / Г. Ф. Півторак // Митна справа. – 2013. – № 6 (90). – С. 158 – 163.

91. Победоносцев К. П. Курс гражданского права : первая часть:

Вотчинные права / К. П. Победоносцев. – [2-й завод]. – М.: Статут, 2004.

– 800 с. – (Классика российской цивилистики).

92. Повітряний кодекс України : за станом на 31 груд. 2016 р.

// Відом. Верхов. Ради України. – 2011. – №№ 48, 48 – 49. – Ст. 536.

93. Погрібний С. О. Імперативні та диспозитивні норми та їх роль в

регулюванні цивільних відносин / С. О. Погрібний // Університетські наук.

записки. – 2010. – № 2 (34). – С. 46 – 54.

201

94. Податковий кодекс України : за станом на 31 грудня 2016 року

// Відом. Верхов. Ради України. – 2011. – №№ 13, 13 – 14, 15 – 16, 17.

– Ст. 112 (зі змінами).

95. Подорожна Т. С. Правила побудови законодавчих дефініцій:

логіко-теоретичні закономірності / Т. С. Подорожна // Університетські наук.

записки. – 2008. – № 4 (28). – С. 43 – 46.

96. Полянек К. М. Нерухомість як особливий об’єкт права власності

/ К. М. Полянек // Адвокат. – 2009. – № 7 (106). – С. 27 – 30.

97. Поляник К. Договір купівлі-продажу як підстава виникнення права

власності на нерухомість / К. Поляник // Вісн. Львів. ун-ту. Серія юридична.

– 2010. – Вип. 50. – С. 187 – 195.

98. Постанова Вищого господарського суду України від 2 лип. 2009 р.

у справі № 19/96(8/365-07(18/136-07)-08 [Електронний ресурс]. – Режим

доступу до пост.: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/5991660.

99. Постанова Вищого господарського суду України від 17 квіт. 2012

р. у справі № 5021/2356/2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до

пост.: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/23675766.

100. Постанова Вищого господарського суду України від 22 лист. 2011

р. у справі № 28/149-06-4096(5002-21/4086-2011) [Електронний ресурс].

– Режим доступу до пост.: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/19340448.

101. Правила класифікації та побудови суден. Частина І

«Класифікація», Т. І [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.shipregister.ua/books/Class.pdf. – (Регістр судноплавства України).

102. Правила эксплуатации и пономерного учета собственных грузовых

вагонов, утверждены на 29 заседании Совета по железнодорожному

транспорту государств-участников Содружества 20 июня 2001 г.

[Электронный ресурс]. – Режим доступа:


202

103. Про автомобільний транспорт : Закон України від 5 квіт. 2001 р.

№ 2344-ІІІ // Відом. Верхов. Ради України. – 2001. – № 22. – Ст. 105


104. Про виконавче провадження : Закон України від 2 черв. 2016 р.

№ 1404-VIII // Відом. Верхов. Ради України. – 2016. – № 30. – Ст. 542


105. Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого

майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для

суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності : Закон України

від 17 лист. 2009 р. № 1559-VІ // Відом. Верхов. Ради України. – 2010. – № 1.


106. Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України

: постанова Кабінету Міністрів України від 21 лист. 2012 р. № 1156

// Офіц. вісн. України. – 2012. – № 96. – Ст. 3875 (зі змінами).

107. Про внутрішній водний транспорт : проект Закону України,

реєстраційний номер 2475а від 04 серп. 2015 р. [Електронний ресурс].

– Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua /pls/zweb2/webproc4_1

?pf3511=56230

108. Про державну програму авіаційної безпеки цивільної авіації :

Закон України від 20 лют. 2003 р. № 545-IV // Відомості Верховної Ради

України. – 2003. – № 17. – Ст. 140 (зі змінами).

109. Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх

обтяжень : Закон України від 1 лип. 2004 р. № 1952–IV // Відом.Верхов. Ради

України. – 2004. – № 51. – Ст. 553 (зі змінами).

110. Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень :

Закон України від 18 лист. 2003 року № 1255-IV // Відом. Верхов. Ради

України. – 2004. – № 11. – Ст. 140.

111. Про заставу : Закон України від 2 жовт. 1992 р. № 2654-ХІІ

// Відом. Верхов. Ради України. – 1992. – № 47. – Ст. 642 (зі змінами).

203

112. Про затвердження Авіаційних правил України, Частина

47 «Правила реєстрації цивільних повітряних суден в Україні»

: наказ Міністерства інфраструктури України від 25 жовт. 2012 р.

№ 636, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 16 лист.

2012 р. за № 1926/22238 // Офіц. вісн. України. – 2012. – № 93.


113. Про затвердження Інструкції про порядок ведення Державного

реєстру обтяжень рухомого майна та заповнення заяв : наказ Міністерства

юстиції України від 29 лип. 2004 р.у № 73/5, зареєстрований в Міністерстві

юстиції України 29 лип. 2004 р. за № 942/9541 // Офіц. вісн. України.

– 2004. – № 31. – Ст. 2084 (зі змінами).

114. Про затвердження Інструкції щодо складання державного

статистичного спостереження за формою № 2-вод «Звіт про наявність

власних морських і річкових суден, вантажних та пасажирських причалів-

набережних» : наказ Державного комітету статистики України від 22 лют.

2001 р. № 102, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 13 бер. 2001 р.

за № 221/5412 // Офіц. вісн. України. – 2001. – № 11. – Ст. 474 (втратив

чинність).

115. Про затвердження Методичних рекомендацій стосовно визначення

нерухомого майна, що знаходиться на земельних ділянках, право власності

на які підлягає державній реєстрації : наказ Міністерства юстиції України

від 14 квіт. 2009 р. № 660/5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v660_323-09.

116. Про затвердження переліків товарів, на які встановлено обмеження

щодо переміщення через митний кордон України : постанова Кабінету

Міністрів України від 21 трав. 2012 р. № 436 // Офіц. вісн. України. – 2012.

– № 40. – Ст. 1531 (зі змінами).

117. Про затвердження Положення (стандарту) бухгалтерського обліку

7 «Основні засоби» : наказ Міністерства фінансів України від 27 квіт. 2000 р.

204

№ 92, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 18 трав. 2000 р.

за № 288/4509 // Офіц. вісн. України. – 2000. – № 21. – Ст. 871.

118. Про затвердження Положення про вимоги до стандартної (типової)

форми бланка заставної : рішення Національної комісії з цінних паперів та

фондового ринку від 28 жовт. 2014 р. № 1451, зареєстроване в Міністерстві

юстиції України 17 лист. 2014 р. за № 1458/26235 // Офіц. вісн. України.

– 2014. – № 97. – Ст. 2824 (зі змінами).

119. Про затвердження Положення про іпотечне покриття звичайних

іпотечних облігацій, порядок ведення реєстру іпотечного покриття та

управління іпотечним покриттям звичайних іпотечних облігацій : рішення

Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 27 груд. 2012 р.

№ 1902, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 22 січ. 2013 р.

за № 160/22692 // Офіц. вісн. України. – 2013. – № 8.


120. Про затвердження Порядку ведення Державного реєстру обтяжень

рухомого майна : постанова Кабінету Міністрів України від 05 лип. 2004 р.

№ 830 // Офіц. вісн. України. – 2004. – № 27, Т.1. – Ст. 1770 (зі змінами).

121. Про затвердження Порядку ведення Державного суднового

реєстру України і Суднової книги України : постанова Кабінету Міністрів

України від 26 верес. 1997 р. № 1069 // Офіц. вісн. України. – 1997. – № 40.


122. Про затвердження Порядку вчинення нотаріальних дій

нотаріусами України : наказ Міністерства юстиції України від 22 лют. 2012 р.

№ 296/5, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 22 лют. 2012 р.

за № 282/20595 // Офіц. вісн. України. – 2012. – № 17. – Ст. 632 (зі змінами).

123. Про затвердження Порядку державної реєстрації (перереєстрації),

зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин,

сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і

моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них

транспортних засобів та мопедів : постанова Кабінету Міністрів України

205

від 7 верес. 1998 р. № 1388 // Офіц. вісн. України. – 1998. – № 36.


124. Про затвердження Порядку здійснення державного контролю за

міжнародними передачами товарів подвійного використання : постанова

Кабінету Міністрів України від 28 січ. 2004 р. № 86 // Офіц. вісн. України.

– 2004. – № 4, Т. 1. – Ст. 167 (зі змінами).

125. Про затвердження Порядку списання військового майна у

Збройних Силах України : наказ Міністерства оборони України від 12 січ.

2015 р. № 17, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 31 січ. 2015 р.


126. Про затвердження Правил експлуатації власних вантажних вагонів

: наказ Міністерства інфраструктури України від 29 січ. 2015 р. № 17,

зареєстрований в Міністерстві юстиції України 14 лют. 2015 р. за №

168/26613 // Офіц. вісн. України. – 2015. – № 16. – Ст. 422 (зі змінами).

127. Про затвердження Правил польотів повітряних суден та

обслуговування повітряного руху в класифікованому повітряному просторі

України : наказ Міністерства транспорту України від 16 квіт. 2003 р. № 293,

зареєстрований в Міністерстві юстиції України від 05 трав. 2003 р.


128. Про затвердження Правил реєстрації та експлуатації власних

вантажних вагонів : наказ Міністерства транспорту та зв'язку України від 28

вересня 2004 року № 856, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 15

жовтня 2004 року за № 1316/9915 // Офіційний вісник України. – 2004. – №

42. – Ст. 2783 (втратив чинність).

129. Про затвердження Правил сертифікації експлуатантів, що

здійснюють експлуатацію цивільних повітряних суден (літаків) з метою

виконання комерційних транспортних перевезень згідно з вимогами OPS 1 :

наказ Міністерства транспорту та зв'язку України від 5 лип. 2010 р. № 430,

зареєстрований в Міністерстві юстиції України 22 лип. 2010 р. за №

558/17853 // Офіц. вісн. України. – 2010. – № 57. – Ст. 1981.

206

130. Про затвердження Правил судноплавства на внутрішніх водних

шляхах України : наказ Міністерства транспорту України від 16 лютого

2004 року № 91, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 12 липня

2004 року за № 872/9471 // Офіц. вісн. України. – 2004. – № 30, т. 2.

– Ст. 2049.

131. Про захист економічної конкуренції : Закон України від 11 січ.

2001 р. № 2210-ІІІ // Відом. Верхов. Ради України. – 2001. – № 12. – Ст. 64


132. Про іпотеку : Закон України від 5 черв. 2003 р. № 898- IV


133. Про іпотечні облігації : Закон України від 22 груд. 2005 р.

№ 3273-IV // Відом. Верхов. Ради України. – 2006. – № 16.


134. Про космічну діяльність : Закон України від 15 лист. 1996 р.

№ 502/96-ВР // Відом. Верхов. Ради України. – 1997. – № 1.


135. Про міжнародне приватне право : Закон України від 23 черв. 2005

р. № 2709-IV // Відом. Верхов. Ради України. – 2005. – № 32. – Ст. 422


136. Про нотаріат : Закон України від 2 верес. 1993 р. № 3425-ХІІ


137. Про охорону культурної спадщини : Закон України від 8 черв.

2000 р. № 1805-ІІІ // Відом. Верхов. Ради України. – 2000. – № 39. – Ст. 333


138. Про право власності на окремі види майна : постанова Верховної

Ради України від 17 черв. 1992 р. № 2471-XII // Відом. Верхов. Ради України.

– 1992. – № 35. – Ст. 517.

139. Про правовий режим майна у збройних силах України : Закон

України від 21 верес. 1999 р. № 1075-ХIV // Відом. Верхов. Ради України. –

1999. – № 48. – Ст. 407 (зі змінами).

207

140. Про фінансовий лізинг : Закон України від 16 груд. 1997 р.

№ 723/97-ВР // Відом. Верхов. Ради України. – 1998. – № 16. – Ст. 68


141. цінні папери та фондовий ринок : Закон України від 23 лют. 2006

р. № 3480-IV // Відом. Верхов. Ради України. – 2006. – № 31. – Ст. 268


142. Протокол двадцать девятого заседания Совета по

железнодорожному транспорту государств-участников Содружества

(Клайпеда, 19 июня 2001 г.) [Электронный ресурс]. – Режим доступа к прот.:


143. Прусс В. Деякі проблеми паралельної реєстрації іноземних суден

/ В. Прусс // Право України. – 1999. – № 7. – С. 126, 134.

144. Радчук О. П. Міжнародно-правове регулювання авіаційних

перевезень [Електронний ресурс] / О. П. Радчук // Форум права. – 2015. – №

2. – С. 144 – 151. – Режим доступу до журн.: http://www.nbuv.gov.ua/j-

pdf/FP_index.htm_2015_2_26.pdf

145. Рау А. Э. К вопросу об установлении юридически значимых

оснований классификации летательных аппаратов / А. Э Рау // Научный

вестник МГТУ ГА. – 2009. – № 144. – С. 37 – 41.

146. Рибачок В. А. Актуальні проблеми правового статусу космічного

об'єкта / В. А. Рибачок // Юрид. вісник. – 2015. – № 3 (36). – С. 22 – 26.

147. Рибачок В. А. Космічний об’єкт, як предмет іпотечного договору

/ В. А. Рибачок // Часопис Київ. ун-ту права. – 2009. – № 2. – С. 155 – 159.

148. Рибачок В. А. Правове регулювання іпотечних правовідносин та

роль нотаріуса у їх оформленні в радянському праві під час першої

кодифікації цивільного права / В. А. Рибачок // Часопис Київ. ун-ту права.

– 2010. – № 1. – С. 179 – 183.

149. Рибачок В. А. Становлення інституту іпотеки та механізму

оформлення іпотечних договорів за часів римського права / В. А. Рибачок

// Часопис Київ. ун-ту права. – 2009. – № 3. – С. 150 – 156.

208

150. Ріпенко А. І. Земельні ділянки та інші нерухомі речі як правові

абстракції [Електронний ресурс] / А. І. Ріпенко // Форум права. – 2013. – № 1.

– С. 822 – 830. – Режим доступу до журн.: http://archive.nbuv.gov.ua/e-

journals/FP/2013-1/13raijpa.pdf

151. Рубаник В. Є. Інститут права власності в Україні: проблеми

зародження, становлення й розвитку від найдавніших часів до 1917 року:

Історико-правове дослідження / Рубаник В. Є. – Х.: Легас, 2002. – 352 с.

152. Рыженков А. Я. К вопросу о понятии и содержании недвижимого

имущества как объекта гражданських прав / А. Я. Рыженков // Вестн.

Волгогр. Гос. ун-та. – 2012. – № 2 (17). – С. 113 – 120.

153. Саркисян Л. Р. Юридические фикции в правоприменительной

практике / Л. Р. Саркисян // Юридическая техника. – 2012. – № 6.

– С. 454 – 462.

154. Сафронов В. В. Правовая природа аэрокосмических объектов

/ В. В. Сафронов // Акт. пробл. авиации и космонавтики. – 2011. – №7, Т. 2.

– С. 228 – 289.

155. Свод Законов Российской Империи. Том Х [Электронный ресурс].

– Режим доступа: http://civil.consultant.ru/reprint/books/211/35.html

156. Семенова А. П. Співвідношення договору прокату транспортного

засобу та договору перевезення [Електронний ресурс] / А. П. Семенова

// Форум права. – 2013. – № 3. – С. 567 – 570. – Режим доступу до журн.:

http://www.nbuv.gov.ua/j-pdf/FP_index.htm_2013_3_93.pdf

157. Симаев Д. Р. Понятие воздушного судна как объекта

недвижимости / Д. Р. Симаев // Пробелы в рос. зак-ве. – 2010. – № 2. – С. 138

– 141.

158. Сирко М. Право власності в цивільному кодексі Наполеона

Бонапарта 1804 р. / М. Сирко // // Вісн. Львів. ун-ту. Серія юрид. – 2013.

– Вип. 58. – С. 109 – 115.

209

159. Сліпченко С. О. Відчуження як елемент цивільного обороту та як

правовий стан належності об’єктів / С. О. Сліпченко // Університетські наук.

записки. – 2014. – № 4 (52). – С. 36 – 42.

160. Смелянець Г. Є. Правовий і державний режими: поняття і

співвідношення / Г. Є. Смелянець // Акт. пробл. держави і права. – 2005.

– Вип. 24. – С. 283 – 286.

161. Соловьев В. В. История формирования понятия «недвижимость»

/ В. В. Соловьев // Известия Саратовского ун-та. – 2012.– Вып. 2, т. 12.

– С. 110 – 113.

162. Спасибо І. А. Набуття права власності особою при його

припиненні в іншої особи: окремі проблеми волі та правонаступництва

/ І. А. Спасибо // Університетські наук. записки. – 2008. – № 4 (28).

– С. 171 – 174.

163. Спасибо-Фатєєва І. Поняття нерухомого майна та прав на нього

/ І. Спасибо-Фатєєва // Укр. комерц. право. – 2009. – № 9. – С. 10 – 19.

– (Актуальні питання правового регулювання відносин з приводу

нерухомості. Світовий досвід та вітчизняна практика).

164. Спаський А. Категорія «правовий режим»: підходи до

інтерпретації / А. Спаський // Право України. – 2008. – № 4. – С. 27 – 30.

165. Тарасенко Л. Л. Договір найму (фрахтування) морського судна

/ Л. Л. Тарасенко // Акт. пробл. вдоск. чинного зак-тва України. – 2012.

– Вип. 30. – С. 123 – 135.

166. Тарасенко Л. Л. Передання транспортного засобу в користування

за договором найму транспортного засобу [Електронний ресурс]

/ Л. Л. Тарасенко // Форум права. – 2010. – № 2. – С. 497 – 501. – Режим

доступу до журн.: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010-2/10tllntz.pdf

167. Тарасенко Л. Л. Правове регулювання та особливості договору

прокату транспортного засобу [Електронний ресурс] / Л. Л. Тарасенко


http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-2/12tllptz.pdf

210

168. Ткаченко І. В. Сучасні питання поділу майна на нерухоме та

рухоме / І. В. Ткаченко // Акт. пробл. держ. і права. – 2008. – Вип. 38. – С. 87

– 91.

169. Ул’яновська О. Сутність правової фікції / О. Ул’яновська

// Право України. – 2011. – № 1. – С. 184 – 187.

170. Устав внутреннего водного транспорта Союза ССР :

постановление Совета Министров СССР от 15 окт. 1955 г. № 1801

[Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/

v1801400-55.

171. Флейшиц Е. А. Избранные труды по гражданскому праву : в 2 т.

/ Е. А. Флейшиц. – М. : Статут, 2015 – . – Т. 2. – 2015. – 720 с.

172. Хатунцев О. А. Деление вещей на движимые и недвижимые

/ О. А. Хатунцев // Бизнес в законе. – 2008. – № 2. – С. 281 – 285.

173. Ходико Ю. Морські судна та судна внутрішнього плавання як

об’єкт іпотечних правовідносин / Юрид. Україна. – 2010. – № 7. – С. 69 – 74.

174. Хом’яченко С. І. Поняття та види обігу земельних ділянок

/ С. І. Хом’яченко // Часопис Київ. ун-ту права. – 2009. – № 2. – С. 223 – 228.

175. Храпач С. В. До питання щодо правового змісту поняття

космічного об'єкта / С. В. Храпач // Держава і право. – 2014. – Вип. 63.

– С. 269 – 275.

176. Храпач С. В. Загальна характеристика правового регулювання

іпотеки космічних об’єктів в Україні та шляхи його вдосконалення

/ С. В. Храпач // Часопис Київ. ун-ту права. – 2014. – № 2. – С. 265 – 269.

177. Цивільний кодекс України : станом на 31 груд. 2016 р.

// Відом. Верхов. Ради України – 2003. – №№ 40 – 44. – Ст. 356 (із змінами).

178. Цивільний кодекс Української РСР : за станом на 31 груд. 2003 р.

// Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1963. – № 30. – Ст.463 (із змінами).

179. Цікало В. Поняття та зміст правового режиму пайових цінних

паперів: цивілістичний аспект / В. Цікало, О. Гнатів // Підприємництво, госп-

во і право. – 2007. – № 7. – С. 34 – 37.

211

180. Цыбуленко З. Залог отдельных видов недвижимого имущества

/ З. Цыбуленко // Рос. юстиция. – 2000. – № 1. – С. 15 – 16.

181. Чанишева А. Р. Іпотечні цивільні правовідносини : автореф. дис.

на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 «Цивільне право і

цивільний процес; сімейне право, міжнародне приватне право»

/ А. Р. Чанишева. – К., 2006. – 20 с.

182. Чорна Ж. Л. Деякі проблемні питання іпотеки / Ж. Л. Чорна

// Університетські наук. записки. – 2009. – № 2 (32). – С. 75 – 78.

183. Чухрай Т. Правова природа договору фрахтування (чартеру)

/ Т. Чухрай // Акт. пробл. держави і права. – 2010. – Вип. 53.

– С. 339 – 345.

184. Шевирін А. О. Поняття нерухомості: історія і сучасність

/ А. О. Шевирін // Вісн. Одеськ. нац. ун-ту ім. І. І. Мечнікова. Серія:

Правознавство. – 2010. – Т.15, Вип. 1. – С. 54 – 61.

185. Шеметова Н. Ю. Определение недвижимого имущества в России:

экономические предпосылки и правовые подходы / Н. Ю. Шеметова

// Имущественные отношения в Российской Федирации. – 2014. – № 7 (154).

– С. 14 – 28.

186. Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права

/ Г. Ф. Шершеневич. – [девят. изд.]. – М. : Изд. Бр. Башмаковых, 1911.

– 851 с.

187. Шимон С. І. Майнові права в системі об’єктів цивільних

правовідносин та цивільного обороту [Електронний ресурс] / С. І. Шимон


http://nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2011-4/11scitco.pdf

188. Шишка О. Р. Застава у цивільному праві України / О. Р. Шишка

// Міжнар. юрид. вісн. Зб. наук. праць Нац. ун-ту держ. податк. служби

України. – 2014. – Вип. 1 (1). – С. 225 – 232.

189. Шишка Р. Б. Правовий режим космічних об’єктів / Р. Б. Шишка

// Юрид. вісник. – 2015. – № 2 (35). – С. 5 – 9.

212

190. Щеголева А. В. Правовой режим недвижимости как объекта

гражданских прав : дис. канд. юрид. наук : 12.00.03 / Щеголева Антонина

Викторовна. – Волгоград, 2006. – 175 с.

191. Aldao The Civil сode of Brazil / Aldao, Campos & Gil. – St. Louis :

The Thomas Law book co., 1920. – XXXVI, 438 p.

192. Civil code of France : as of December 31, 2016 [Electronic resource]. –

Access mode: https://www.legifrance.gouv.fr/traductions/en-English/Legifrance-

translations

193. Civil Code of the Republic of Lithuania : as of December 31,

2016 [Electronic resource]. – Access mode: https://e-

seimas.lrs.lt/portal/legalAct/lt/TAD/TAIS.245495.

194. Código Civil Brasileiro : a partir de 31 de decmbro 2016 [Recurso

electrônico]. – Modo de acesso:

http://www.wipo.int/edocs/lexdocs/laws/pt/br/br119pt.pdf

195. The Civil Code of the Azerbaijan Republic : as of December 31,

2016 [Electronic resource]. – Access mode:

http://www.zapromo.az/uploads/legislation/Civil_code_eng51b1e34863c1.pdf

Date post:	19-May-2020
Category:	Documents
Upload:	others
View:	2 times
Download:	0 times

Zojmdhibkm AM;?GDHDHKLYGLBGBFBJHD …nauka.nlu.edu.ua/download/diss/Zubenko/d_Zubenko.pdf · < 1...

Documents