ImpressoEspecial891218707-6/2007 - DR/PR Associação da São

ВмПІо Magno

Remetente - Retum to:Cx.P.02- S440Ô-00Ô Prudentópolix - PR - BRASIL

Прудентополіс, 16-го - 30-го червня 2017 Б. року Prudentópolis, 16 а ЗО de junho de 2017

Papa Francisco vai visitar Chile e Peru em janeiro de 2018

Quadro Na Pontifícia Academia Das Ciências

Esta será a sexta Viagem Apostó­lica do Santo Padre ao continente americano

(ZENIT - Roma, 19 jun. 2017).- O Papa Francisco ira ao Chile e ao Peru, em janeiro de 2018, confirmou a Sala de imprensa da Santa Séna na tarde desta segunda-feira.

“Atendendo aos convites dos respectivos Chefes de Estados e Bispos, Sua Santidade o Papa Francis­co irá ao Chile de 15 a 18 de janeiro de 2018 visitando as cidades de Santiago, Temuco e Iquique; e após ao Peru, de 18 a 21 de janeiro, onde visitará as cidades de Lima, Puerto Maldonado e Trujillo. O programa detalhado da viagem será publicado em breve” , indi­cou num comunicado o diretor da Sala de imprensa, Greg Burke.

Esta será a sexta Viagem Apostóli­ca de Francisco ao continente america­no. Em 2013, o Papa esteve no Brasil para a JMJ. Em julho de 2015, visitou Equador, Bolívia e Paraguai. Em setembro do mesmo ano, foi a Cuba e

aos Estados Unidos, onde participou do Encontro Mundial das Famílias. Em fevereiro de 2016 visitou o México, com breve parada em Havana para o histórico encontro com o Patriarca Kirill. E em setembro deste ano irá à

Colômbia.Em mais 50 meses de pontificado,

o Papa fez 19 viagens internacionais, nas quais visitou o Brasil, Jordânia, Israel, Palestina, Coréia do Sul, Turquia, Sri Lanka, Filipinas, Equador,

Bolívia, Paraguai, Cuba e Estados Unidos da América, Quênia, Uganda, República Centro-Afncana, México, Armênia, Polônia, Geórgia, Azerbaijão, Suécia, Egito e Portugal, bem como as

cidades de Estrasburgo (França), onde passou pelo Parlamento Europeu e o Conselho da Europa, Tirana (Albânia), Sarajevo (Bósnia-Herzegovina) e Lesbos (Grécia).

Papa em Santa Marta: quando aceitamos ‘a vergonha’ de ser de barro Deus nos salvaFrancisco comenta parte da

Segunda carta aos Coríntios e do tesouro em vasos de barro

(ZENTT - Cidade do Vaticano, 16 Jun. 2017).- O papa Francisco na homi- lia desta sexta-feira na Casa Santa Marta, partiu da Segunda carta aos Coríntios, em que o apóstolo fala do mistério de Cristo dizendo “temos um tesouro em vasos de barro” e convidou a tomar consciência de serem 'barro, frágeis e pecadores’.

“Temos este tesouro de Cristo em nossa fragilidade... nós somos barro” , porque é o poder, a força de Deus que nos salva, que nos cura, que nos ergue. É esta, no fundo, a realidade de nossa fraqueza” .

“Todos nós somos -recordou o Santo Padre- vulneráveis, frágeis, fracos, e precisamos ser curados. Ele nos diz: somos afligidos, abalados, perseguidos, atingidos: é a manifestação da nossa fraqueza, é a nossa vulnerabilidade. E

uma das coisas mais difíceis na vida é admitir a própria fragilidade. Às vezes, tentamos encobri-la para que não se veja; ou mascará-la, ou dissimular... O próprio Paulo, no início deste capítulo, diz: 'Quando caí em dissimulações vergonhosas’. Dissimular é vergonhoso sempre. É hipocrisia” .

Além da 'hipocrisia com os outros’ existe também para nos mesmos quando acreditamos 'ser outra coisa’, pensando ‘não precisar de curas ou apoio’. Quando dizemos: “não sou feito de barro, tenho um tesouro meu” .

“Este é o caminho, é a estrada rumo à vaidade, à soberba, à autorreferencia- lidade daqueles que não se sentindo de barro, buscam a salvação, a plenitude de si mesmos. Mas o poder de Deus é o que nos salva, porque Paulo reconhece a nossa vulnerabilidade” indicou o Santo Padre.

E lembrou que o apóstolo diz: 'Somos afligidos de todos os lados, mas não vencidos pela angústia. Existe

algo em Deus que nos dá esperança. Somos postos entre os maiores apuros, mas sem perder a esperança; persegui­dos, mas não desamparados; derruba­dos, mas não aniquilados’. “É o poder de Deus que nos salva. Sempre existe esta relação entre o barro e o poder, o barro e o tesouro. Nós temos um tesou­ro em vasos de barro, mas a tentação é sempre a mesma: cobrir, dissimular, não admitir que somos barro... a hipo­crisia em relação a nós mesmos” .

“O apóstolo Paulo com este modo de pensar, de raciocinar, de pregar a Palavra de Deus, nos conduz a um diálogo entre o tesouro e a argila. Um diálogo que continuamente devemos fazer para sermos honestos” .

Como na confissão, disse o Papa, “quando dizemos os pecados como se fossem uma lista de preços no super­mercado”, pensando em “clarear um pouco o barro” para sermos mais fortes.

Ao invés, temos que aceitar a fraqueza e a vulnerabilidade, mesmo

que seja difícil fazê-lo: é aqui que entra em jogo a ‘vergonha’. “É a vergonha, aquilo que aumenta o coração para deixar entrar o poder de Deus, a força de Deus. A vergonha de ser barro e não um vaso de prata ou de ouro. De ser de argila. E se chegarmos a este ponto, seremos felizes. O diálogo entre o poder de Deus e o barro. Por exemplo, no lava-pés, quando Jesus se aproxima de Pedro e este lhe diz: 'Não, a mim não Senhor, por favor’. O que? Pedro não tinha entendido que era de barro, que precisava do poder do Senhor para ser salvo”.

E concluiu que somente quando aceitamos ser de barro “o extraordiná­rio poder de Deus virá a nós e nos dará a plenitude, a salvação, a felicidade, a alegria de sermos salvos, recebendo assim a alegria de sermos 'tesouro’ do Senhor” .

Стор. 02 Прудентополіс, 16-го - 30-го червня 2017 Б. року - Число 12 N ° 12 - Pracia, Prudentópolis, 16 а ЗО de junho de 2017 -Pg 02

Редакційне Editorial

Мідія не все говорять про батька комунізму A mídia não fala tudo sobre o fundador do comunismoЗасновником Комуністичної

Партії, яка нині діє в багатьох країнах, між якими і має прихильників у нашій, це Карл Маркс який потрапив захопити своїми матеріялісгичними і соціялістичними ідеями мільйони людей.

Карл Маркс залежав всеціло від економічної підтримки своєї жінки Жені. Вона йому постачала все потрібне коли він трудився над своїм твором “Капітал”, так, що вона задля нього практично зубожіла й витративши свої добра мусіла жити убого. На 64-ому році життя дістала працю, стала кореспондентом журналу “Ню Йорк Гералд”, але це не давало їй всього потрібного до вижиття й до утримання родини. Маркс був невідповідальний і недбалий щодо справ економії.

В Лондоні, не маючи де прихилити голову, Карл старався присвоїти собі деякі срібні речі приналежні до жінки, але це йому не вдалося задля вторгнення в справу поліції.

В сім’ї Карл Маркса чотири зі сімох дітей вмерли ще малими через нездоровий амбіент й нехлюйство Карла. Карл зрадив свою жінку й став батьком незаконної дитини, яку не міг виховати й тому віддав її своєму другові Енґелсові. Дві його дочки

E X P E D I E N T E“P R A C I A ”

Jornal Ucraíno-Católico Publicado no Brasil

Registro no INPI - № 2509881

Український Католицький Двотижневик у Бразилії

Передплата на 2017 Рік: R$50,00 Інші Краї: U$65.00 Амер. Доларів

Depósitos: BANCO ITAÚ Ag. 3823 conta 16753-5

Banco BRADESCO Ag. 6465 conta 0000122-8

Direção e Administração:Rua Cândido de Abreu, 1579

Centro - Caixa Postal 02 CEP: 84400-000 Prudentópolis - PR

Fone: (42) 3446-1396 / 3446-2087 E-mail:

graficaprudentopolis@gmail.comwww.graficaprudentopolis.com.br

Proprietário:Grafica Prudentópolis Ltda.

CNPJ 09583969/0001-07

Redator Chefe:Pe. Tarcísio Zaluski, OSBM

Corretores Ortográficos:Pe. Atanásio Kupicki, OSBM Pe. Dionisio Bobalo, OSBM

з-поміж трьох, вже дорослі, відібрали собі життя. Він сам помер убого, умово незрівноважений. Тільки 11 осіб взяли участь в його походоні, між якими його друг Енґелс. Практично ніхто його не подивляв ані не приймав його ідей, аж поки його друг Енґелс потрапив обдурити великі маси неосвіченого народу і необачних.

Такий то був батько соціалізму. Чоловік простак, лінюх, неморальна людина, який навіть власного життя не потрапив упорядкувати. Це він є батьком якого тримаються політики робітничої партії, творець системи яка мала би принести розв’язку на всі соціяльні проблеми. Хто подивляє ту робітничу партію, добре про те йому знати хто це був її засновником. Неморальний, лінюх, невідповідальний. Паул Джонсон в своїм творі“Інтелектуали”, каже, що Карл Маркс був нехлюй, не купався, не пильнував своєї бороди. Його послідовники аж посьогодні любуються в тому, щоб носити бороду й самі не знають пощо так поступають.

Але фальшиві ідеї тогонедбалюха ще понині захоплюють стільки неосвічених, які говорять про те, що розв’яжуть всі соціяльні проблеми, а ділом стараються лише крадіжжю державного багатсва себе збагатити, як це бачимо в бразилійській робітничій партії. Нажаль, стільки неосвіченого народу, не знаючи звідки походить ця партія, даються обдурити фантастичними ідеями, які вже досить ясно показали, що не мають нічого спільного з тим, щоб покращувати життя в суспільстві.

А ті червоні кольори, що ними робітнича партія пишається, прапори, убрання, різні відзнаки, вони в історії завсіди були символом боротьби, жорстокосіи, убивства тих які не приймають їхніх ідей.

Добре є знати всім, що засновник робітничої партії мав неморальне життя, не шанував своєї власної родини, де сталося стільки нещасть і смертей через його недбальство.

Різні документи про життя і про всякі негідносте Карл Маркса знаходяться під сімома ключами в Москві, мабуть зі страху, щоб хтось довідався про все те чим був і як жив батько робітничих революційних партій.

Falar do fundador do comunismo, refere-se, ao mesmo tempo, do funda­dor do partido dos trabalhadores.

O fundador ou co-fundador do Partido Comunista Karl Marx conse­guiu influenciar milhões e milhões de pessoas com suas idéias materialistas e socialistas. Até há um fato curioso que acontece com os seguidores de Marx: a maioria, ou quase a totalidade de petis- tas (seguidores da doutrina marxista) deixam a barba crescer, provavelmente sem saber por que o fazem. Basta algum político filiar-se no PT, em poucos dias o vemos barbudo. Qual o motivo? Veremos no final deste artigo.

Karl Marx enquanto escrevia a sua obra mestra "Das Kapital”(0 Capital) foi sustentado pela esposa por 16 anos até que ela ficasse pobre. Só conseguiu um único emprego fixo aos 64 anos de vida, quando foi correspondente do jornal “New York Herald” por breve período, o que não resultava em quan­tias suficientes para manter a família.

Embora estudioso de economia, Karl Max era cronicamente irresponsá­vel nas finanças pessoais e sempre passou necessidades. Em 1852, quando morava em Londres sem ter mais para onde recorrer, Marx tentou penhorar alguns talheres de prata com o brasão da família da esposa, quando o dono da loja, desconfiado daquela criatura de cabelos desgrenhados e mal vestida, chamou a polícia que frustrou as tentativas do aproveitador.

Marx viu 4 de seus 7 filhos morre­rem ainda bebês pela vida insalubre e miserável que sua vagabundice impôs à família, viu duas de suas três filhas sobreviventes se suicidarem, traiu a mulher que o sustentou por anos a fio com a melhor amiga dela, e ainda deu o bebê nascido desta relação para o amigo rico Engels criar. Morreu pobre, intelectualmente debilitado e com um abscesso no pulmão. Somente 11 pessoas incluindo Engels foram ao seu enterro. Praticamente ninguém o admi­rava nem aceitava suas idéias até que seu amigo Engels conseguiu iludir os incautos.

Esse é o ídolo da esquerda. O "pai do socialismo". Sujeito ordinário, preguiçoso e imoral, que não conse­guiu sequer colocar a própria vida em ordem. E este pilantra, em muitos

aspectos similar a tantos políticos petistas, o criador do sistema que tem a pretensão de trazer a solução para o mundo. Pois é. Cada um tem a referên­cia que merece. Quem segue a doutrina marxista, é bom que saiba quem foi o seu idealizador. Um imoral, preguiço­so, irresponsável.

Paul Bede Johnson, escritor e jornalista inglês, cita no livro “The Intelectuais” que esse energúmeno, além de tudo, não tomava banho e não fazia a barba por muito tempo. Seus seguidores até hoje também deixam a barba crescer sem saber por que.

Mas, suas idéias errôneas, ainda estão por aí, a estrepar com o mundo, a azarar com a sociedade. Pior de tudo é que tanta gente está sendo vítima desses sórdidos caolhos, gigolôs da miséria, parasitas e aproveitadores. Infelizmente, tanta gente, aparente­mente de espírito patriótico, segue a sua doutrina e pretende dominar países, entre os quais o nosso.

E as cores vermelhas das bandeiras e camisetas e outras insígnias dos petistas na história tinha o significado de sangue, lutas sangrentas, mortes...

Os restos mortais e os documentos de Karl Marx encontram-se no Arqui­vo Nacional da Rússia: uma câmara à prova de bombas protege suas cartas e manuscritos. Trata-se de um exemplo do desafio diante de qualquer tentativa de compreender um pouco mais sobre a vida do intelectual alemão. Marx foi catapultado ao posto de Messias em cujo nome se lutaram guerras e se construíram impérios. E os inevitáveis deslizes do pai do comunismo não estão disponíveis facilmente. Para os guardiões da antiga União Soviética, homem e regime se confundiam. O importante para os admiradores do pai do socialismo é que não se chegue a conhecer tudo sobre essa figura deslei­xada, cujas idéias iludiram e continu­am a iludir milhares de utopistas pouco esclarecidos.

É bom que os petistas e seus admi­radores saibam quem foi o seu ideali­zador, que vida teve, como respeitou e como comportou-se com sua família, levando filhos e filhas para a morte e a esposa para a miséria.

Стор. 03 Прудентополіс, 16-го - 30-го червня 2017 Б. року - Число 12

Євангельське Читання5"Нед.- Мт 8, 2 8 - 9 , 1

У той час, коли Ісус прибув у гадаринський край, зустріли його два біснуваті, що вийшли з гробниць, але такі люті, що ніхто не міг перейти тією дорогою. І почали кричати: “Що нам і тобі, Сину Божий? Прийшов сси сюди, щоб нас мучити перед часом?” Оподаль же від них паслося велике стадо свиней. Біси попросили його: “Як ти нас виганяєш, пошли нас у оте стадо свиней” “Ідіть!” - сказав їм. І вийшли з них, і увійшли в свиней. Тоді то все стадо кинулося з кручі в море й утопилося в хвилях. А пастухи повтікали й, прибігши в місто, все розповіли й про біснуватих. Тоді все місто вийшло Ісусові назустріч і, побачивши його, просили, щоб відійшов з їхніх околиць. Сівши у човен, він переплив назад і прибув у своє місто.

Апостоли й перші їхні учні, які несли Христову науку у світ, вдавалися до подібних фактів, щоб через них показувати новонаверненим правди які бажали вияснити в своїх навчаннях. Тут, в цій події, можемо побачити деякі правди, що євангелізатори вияснювали своїм слухачам, вдаючися до цієї події, яка має дещо історичного але багато продуманого євагелізаторами, щоб підкреслити те чого бажали навчити новонавернених. Чи деявол буде чогось просити в Бога й Бог буде йому дозволяти на те чого просить?

Гадара це одне з міст грецької федерації під назвою “Декаполіс” - Десятимістя. Воно лежить на березі Генезаретського озера й побіч нього є багато гір а в них печері де ховалися всякі викидки суспільства. Там і ховали мерців і тому євангелист згадує про гробниці. Мешканці того міста були мішаниною різних народів і деякі екзиґети пояснюють що євангелисти цитують ту подію, щоб показати, що свині це не створіння якого можна вживати на їжу, як це бувало в жидів. Іншими словами, євангелізаторам, що тут проповідували Євангелію було тяжко звільнитися від жидівських звичаїв і вони настоювали, що треба зберігати Закон жидівський про заборону споживати свинину, хоч вже всюди євангелізатори старалися навчати, що не потрібно християнам триматися жидівських приписів. Але найважніше тут в цій події треба нам звернути увагу на наступне:

Перше, хоч біснуватіш не хоче мати нічого з Ісусом “що мені й тобі, Ісусе, сину Божий?” але все ж таки мусить признати його божество. Катехизатор тут старається доказати Божество Ісуса Христа.

Друге, біснуватий признає, що його обняв цілий “легіон” нещасть, дияволів. Легіон з римських звичаїв начисляв шість тисяч вояків. Це означає, що в нещасного були всі можливі лиха, Він далекий від людей, далекий від Бога, нещасний, його життя втратило все, що добре.

Третє, може найважніше це те, що диявол, щоб увійти в стадо свиней, просить дозволу Ісуса й щойно коли Ісус дав дозвіл легіонові увійти в свиней, це стається. Тут варта би пригадати, що диявол не має ніякого найменшого права увіходити в когось без дозволу Бога. Коли в безрог не могли вони увійти без дозволу Ісуса, то що сказати коли йдеться про людей? А як Бог міг би дозволити, щоб диявол увійшов у людину, яка є його образом і подобою? Це може статися хіба коли людина сама цілковито, свідомо заперечить Бога й хоче жити в багні всякого зла. Але, щоб Бог дозволив дияволові увійти в хворого, який сам про себе не рішає, в дитину, в чесну й не зіпсуту людину, це неможливо...

Четверте, люди втратили велике багатство, коли стадо затопилося. Але для Ісуса важливіше спасіння одної людини як збереження цілого стада безрог.

П ’яте, пастухи перестрашилися і повтікали, бо звернули увагу тільки на ту матеріальну втрату, яка сталася, а не вміли побачити як їхній співгорожанин дістав велику ласку, став звільнений від нещастя. Часто люди бачать різні дивні знаки в природі й на це звертають увагу, страхаються, але мало коли вміють добачати ті незамітні але величні діла, які стаються в їхньому житті.

Нарід просить, щоб Ісус відійшов від них бо боїться дальших втрат, а може й боїться, щоб Ісус від них не вимагав нового життя, навернення. Той, що був біснуватий, хоче йти за Ісусом, але Ісус йому поручає місію - йти говорити про те, що сталося і промовляти до всіх про те, що Бог зробив для нього й може зробити для усіх, коли вони його не будуть відкидати від себе.

О. Тарсикій 3.

N ° 12 - Ргасіа, Prudentópolis, 16 а ЗО de junho de 2017 -Pg 03

Os apóstolos е seus discipulos que anunciavam a doutrina do Evangelho aos povos, recorrem seguidamente a semelhantes fatos para trasmitir idéias cristãs, novas aos convertidos do paganismo. Neste episódio podemos ler algumas verdades, que os evangelizadores traziam aos convertidos do paganismo, recor­rendo a este fato que além de uma parte histórica, traz mas muitas idéias dos próprios evangelizadores.

Gadara era uma cidade da federação grega, chamada “Decápolis”- (Dez cidades). Era situada nas margens do lago de Genesaré, em redor do qual há muitas montanhas pedrigosas com grutas, onde se escondiam os rejeitados pela sociedade, doentes mentais, ladrões, leprosos, etc. Ali também eram sepultados os corpos dos mortos e por isso o evangelista fala de sepulturas. Os moradores da cidade eram uma mistura de diversos povos e alguns exegetas explicam que os evangelizadores lembram este episódio para dizer que os porcos, conforme os costumes do judaísmo, não devem ser consumidos. Há aqui alguns resquícios de tendências judaicas. Em outras palavras, aos evangelizadores que ali anuncia­vam o Evangelho era difícil livrar-se das tradiçõs judáicas e eles ainda insistiam que muitos costumes ou leis judáicas devem ser observadas, ainda que essa ideia já estivesse abandonada pelos crisãos. Mas para o nosso caso, o mais importante, neste episódio, são os seguintes pontos:

Primeiro, ainda que o endemoninhado não queira ter nada de comum com Jesus “o que importa a ti e a mim, Filho de Deus?” , mas tem que reconhecer a divindade de Jesus. Os evangelizadores insistem em mostrar aos convertidos que Jesus é Deus e até os demônios o reconhecem como Deus.

Segundo, o endemeninhado diz que é vitima de uma inteira legião do demô­nios causadores de seus problemas. Isso significa que no infeliz havia muitos problemas. Ele vivia longe dos homens, longe de Deus, infeliz, sua vida foi privada de todo o bem, por isso se fala de uma inteira legião, sendo que a legião no Império Romano compunha-se de seis mil soldados.

Terceiro, o mais importante neste caso é que o demônio, para entrar nos porcos, pede autorização de Jesus e só recebendo a permissão, acontece o estou­ro dos porcos. Isso quer dizer que o demônio não pode se apoderar de algo sem que receba premissão, seja da pessosa, seja de Deus. Se não podia entrar nos porcos sem licença de Jesus, o que dizer entrar na pessoa humana que é criatura, filho, templo de Deus!? Como Deus podería permitir que o diabo se apoderasse da pessoa humana que é criatura e filho de Deus? Isso só pode contecer quando a pessoa sozinha conscientemente nega o poder de Deus e escolhe o pecado. Que Deus permita o demônio se apoderar de uma pessoa humana, não se pode crer...

Quarto, a população da cidade, com o estouro da porcada, perdeu a sua riqueza. Mas para Jesus, uma pessoa humana é mais importante que qualquer bem terreno.

Quinto, os pastores ficaram assustados e fugiram, porque viram apenas a perda material e não souberam ver que uma pessoa foi libertada do poder do mal. Seguidamente o povo dá mais valor aos bens materiais que aos bens espiri­tuais.

O povo de Gerasa pede que Jesus se retire da cidade, porque tem medo de outras perdas, ou talvez tem medo que Jesus não venha exigir a conversão e uma vida diferente, conforme as leis de Deus.

O homem que foi libertado do mal, quer acompanhar Jesus, mas recebe uma outra missão - ir e falar sobre o que lhe aconteceu, como Deus deu-lhe essa grande graça e pode fazê-lo também para outros.

Pe. Tarcisio O. Zaluski, OSBM

Стор. 04 Прудентополіс, 16-го - 30-го червня 2017 Б. року - Число 12

РОЗДУМУВАННЯ НА РІЗНІ ТЕМИ ЖИТТЯО. Блевтерій Дмитрів, ЧСВВ

ДОБРІ ДІЛАЩоденно представляй свойому окружені китицю хронів з твого

життя. Буть буйний в твоїх ділах неначе, як виноградний плід, що вирощує соковиті хрони до винозбору, і до різних виробів речей доброї якости до смачного споживання чи пиття. Коли людина співдіє в всіх ділах з Богом тоді природа людини пересякне Божою природою неначе, як та губка, що наповнюється водою в свойму нутрі, і ще до того розливає воду з зверхньої частини, бо має понад міру води.

Все і завсіди потрібно мати отверті очі бистрого свого ума на всі речі, які день денно нас обкладають своїми зовнішними виглядами. Частенько є спосібні відвернути нашу увагу з наміченої ціли, тому треба ввесь час чувати й бути з ’єднаними з Богом, до якого має прямувати наше природне і надприродне життя.

Кожна особа вихована в християнському середовищі, вона завсіди і на кожному місці де знаходиться втішається, коли зустрічає високі камянисті гори, ліси, дерева й ріки, бо в них сам Бог відзеркалює себе. Знова, коли зауважуємо, що ріки, ліси й долини стають знищені людською особою зроджується біль серця, що Бож а краса тратить свій вигляд на тих зовнішних речах.

Добрі діла мусять бути зроблені добровільно, бо хто їх сповняє в намірі осягнути якусь користь чи похвалу корисну тільки для себе, це діло перед Богом втрачає винагороду. Добрі діла взаємно між собою є тісно пов’язані, неначе як ланцюх зі своїми ланками міцно заселеними простягається. Ось чому св. Павло каже: « Чи ви їсте, чи п ’єте, чи що-небудь робите, усе робіть на славу Божу!» (І Кор.10,31). Отже, протягом одного дня можна легко виконати сотні добрих діл. До них потрібно збуджувати все добрий намір, головно кожного ранка, що всі діла будуть виконані на Славу Бож у, і в честь Марії.

Намірення для добрих діл можемо порівняти до коріня дерева, які міцно його тримають приковане до землі, і коли корінь дерева є здоровий будуть здорові його овочі. Фундамент для доброго діла є добрий намір.

Людське життя товаришать три приятелі: гроші, свояки і добрі діла. Перший приятель (гроші) залишають людину в хвилині її смерти, другий (свояки) по смерти товаришать до гробу; знова третій приятель товаришить аж перед престіл Бога. Тому в Книзі Одкровення говориться про померлих, що «добрі учинки їх з ними йдуть» (Одрк. 14,13).

Ісус Христос навчає, що Отець Його відрізує кожну гілку, можемо тут додати, яка не вродить китицю гронів, а ту котра родить, очищає, щоб приносила ще кращий урожай (Іван, 15,2). За добрі діла Ісус обіцяє стократну нагороду і вічне життя.(М ат. 19,20). Бог не дивитьтся на многоту наших вчинків, але на міру любові, з якою ми здійснюємо. Без добрих діл немає спасіння. Можемо тут навести для кращого зрозуміння притчу про неврожайне фіґове дерево (Лук.13, 6). Про таланти, і про розумних і нерозумних дів (Мат 25).

Молитва, піст і милостиня це найкращі три шляхи, що допоможуть для кожного християнина дійти до досконалості, як також допоможуть перемогти головні похоті? Гордість, похіть тіла і похіть очей. Коли наша душа від них буде вільна через власну перемогу, щойно тоді вільніше підноситиметься до свого Творця з глибоким довірям про осягнення своєї вічної нагороди за проведене жертвенністю, і в любові своє туземне перебування.

N ° 12 - Pracia, Prudentópolis, 16 а ЗО de junho de 2017 -Pg 04

Acervo do Jornal Prácia é oficialmente doado para o CEDOC (Centro de Documentação)

da cidade de Irati

Convidado pela Reitoria da Universidade Estadual do Centro-Oeste - UNI- CENTRO - Campus - Irati, no dia 9 de junho, o redador chefe do Jornal Prácia - Pe. Tarcísio Zaluski, OSBM, esteve presente na instituição realizando a doação do acervo do jornal para o centro de documentação do campus. O Jornal Pracia possui um grande valor para alunos de diversas áreas, especialmente no que condiz as tradições ucranianas, tanto culturais, como religiosas. Contando com um ambiente propício para a preservação deste acervo, temos a certeza de que o jornal está em boas mãos, e muitos terão acesso a esse tesouro com mais de um século para suas pesquisas acadêmicas. Novamente a Ordem Basiliana se faz presente, ajudando no desenvolvimento e crescimento dos jovens e interessados no campo profissional, que agora podem contar com este meio de pesquisa.

CRÉDITOS DAS FOTOS: ACESSORIA/UNICENTRO.

Diác. Estefano Wonsik, OSBM

Radio Educadora de União da Vitória, Paraná

www.educadoral480.com.br

ww w.r adiorozmo va .com .br

Transmitem a Divina Liturgia em ucraniano:

1°, 2° e 3° Domingo 9:00h - Paróquia São Basílio Magno

EducadoraA 'ÇtãAlo TKvviiiLâJ

4o Domingo 9:00h e 4o Sábado 19:00h - Paróquia Santíssima Trindade, distrito de São Cristóvão.

Aos sábados das 13 as 15 horas programa “Vecela Subota”.

Стор. 05 Прудентополіс, 16-го - 30-го червня 2017 Б. року - Число 12

í é

ДЛЯ СТАРШИХ І МОЛОДШИХ НА РОЗДУМУ

О. Тарсикій Залуцький, ЧСВВ

Якщо не хочеш, не проси!

Дорогий читачу, уявімо собі когось, голодного. Він іде просити хліба, щоб заспокоїти свій голод. Йому подають хліб, а він відмовляє, не хоче прийняти. Що сказати про таке поводження? Або хтось спраглий. Іде до когось і просить води. Йому подають свіжу, чистеньку воду, а він відмовляє, не приймає але не перестає просити. Чи не дивна така поведінка? Ще одне: хтось йде до лікаря і просить лікарства. Лікар приписує відповідне лікарство, але пацієнт не приймає і далі хворіє. Навіть не треба питатися що про такого хворого сказати. Всі скажуть, що він або нерозумний, або чимось затуманений.

Ці приклади є дійсні, реальні, таке діється між людьми. Просять і коли їм подають, не приймають. Заявляють, що чогось хочуть, але не спішаться прийняти коли їм подають і коли мають нагоду отримати те чого просять.

Таке стається у відношенні людей до Бога. Просять, моляться, благають і в тихій молитві, і спільно, і співом, але в дійсності не приймають. Кілька прикладів на це:

От на Літургії, кілька разів, вірні звертаються до Бога й просять миру, злагоди, мирного співжиття між народами й між особами. Але тільки просять. Бо нема сумніву, що Бог також хоче того миру й дає все можливе для людей, щоб провадили мирне співжиття. Але що люди роблять? От воюють одні проти одних, народ повстає проти народу, родини проти родин, особи проти осіб, переслідують себе взаємно, ненавидяться, продукують зброю, шукають нагоди, щоб помститися за будь яку кривду. Але все ж таки не перестають просити в Бога: Боже, дай нам мир, за мир помолімся, полюбімо один одного й одні одних, за мир з висот, за з ’єднання всіх... Чи це не комедія? І то велика комедія, бо не тільки ті які не моляться за мир провадять війни, бійки, переслідування, ненависті, але й ті які може часто або й щодня просять Бога, щоб дав мир світові й їм. Просять, щоб було з ’єднання всіх у Церкві, але чому його нема? Чи Бог відмовляє того людям, а чи самі люди не хочуть щось конкретного зробити, щоб те з ’єднання було?

Або ще інші приклади: просять здоров’я, але про нього зовсім не дбають, вживають те, що шкідливе для здоров’я . ..

Просять “за спасіння душ наших Господу помолімся” . Чи ж Бог не хоче й не дає все можливе, щоб усі були спасенні? Навіть віддав своє життя для того. Треба просити, але не залишати всього тільки для Б ога...

А говорити неправду, брехати перед Богом можна? Напевно скажете, що не можна. А як часто хочемо Бога обдурити, Кажемо, що прощаємо нашим винуватцям а носимо уразу, упередження, а часто й злість та гнів проти ближніх. Чи це не брехня? Думаєте, що Бог дасться обдурити? Ніби просимо прощення за наші гріхи, але в дійсності не хочемо того прощення, бо часто самі не прощаємо. Далі, просимо Бога, щоб Господь не вводив нас у спокусу, не допускав до нас спокус і не дозволяв нам упасти в спокуси. А самі ліземо там де є спокуса. Це так як просити Бога, щоб не згоріти, а кидатися у вогонь, або щоб не втопитися і, не вміючи плавати, кидатися у рвучу ріку. Це попросту нерозум і чи можна уважати за розумну таку людину, яка знає, що втопиться у воді або згорить у вогні, просить, Бога, щоб не втопитися і не згоріти?

Дорогий Читачу, не хочу казати, що того всього не треба просити.Так, треба просити й багато разів благати. Але треба того, що просимо

щиро хотіти і старатися виконати ту частину яка належить до нас. Не можна залишати все для Бога, нехай він спасає, нехай він дає мир, одність, злагоду, здоров’я. Просити, благати, очікувати всього від Бога а самому бути байдужим до того всього, це нерозум і ледве чи в той спосіб чогось допросимося...

№ 12 - Ргасіа, Prudentópolis, 16 а 30 de junho de 2017 -Pg 05

Uma palavra amiga para refletirPe. Tarcísio Zaluski, OSBM

Ninguém é indispensável(Letícia Thompson)

É certo que ninguém é indispensável neste mundo, que existiu ja durante milhões de anos sem mim e sem você, e continuará a existir sem nós sem mim e sem você.

Através da história vemos quantos atravessaram o vale desta terra, partiram, alguns deixaram grandes marcas, outros apenas simples pisadas, mas toda a humanidade sobreviveu mesmo quando os grandes nomes partiram. E sobrevive­rá depois da partida das personalidades mais importantes dos nossos tempos.

O fato de não sermos indispensáveis,porém, não implica não sermos necessá­rios e importantes. Uma gota de água é sempre uma gota de água a mais, uma pétala, um meio a mais para aumentar a beleza e formosura de uma flor.

Cada um é, na sua simplicidade, sua maneira grande ou pequena de contribuir com a história, um pedacinho de vida útil na construção do mundo.

Nosso corpo é, da cabeça aos pés, um todo formado de pequenas partes neces­sárias umas às outras. Mas continuaremos a existir se faltar uma qualquer parte do corpo.

Quantos de nós não evolui no trabalho simplesmente porque pensa que o que faz não tem importância ou é menos importante que seu vizinho, amigo ou chefe? Ora, a importância de um trabalho, seja ele qual for, está no valor que damos a ele. O mundo precisa de toda contribuição para continuar a caminhar.

Além disso, nossa utilidade está não só no trabalho que produzimos, mas naquilo que podemos dar de nós como seres humanos.

Jesus trabalhou como carpinteiro e certamente produziu coisas materiais, mas a herança que deixou na construção humana e espiritual é incomparável a qual­quer outra.

Toda profissão é bela, quer seja ela diplomada de universidades ou da vida. Toda função é importante para que o mundo tenha significado. Toda pessoa é única e o espaço que ela ocupa é só dela.

Toda pessoa tem de si a dar, sem perder um milímetro nessa doação, muito pelo contrário.

Não... não somos em absoluto indispensáveis à vida, mas, definitivamente, somos imprescindíveis na história do mundo se sabemos dar de nós o bom e o melhor de maneira generosa e ilimitada.

Colaboração de Maria Jacinta N. Silva

Para reflexão final vai a seguinte fábula:

Uma histórhnha sobre Todo Mundo, Alguém, Qualquer Um e Ninguém.

Havia um grande trabalho a ser feito para que a vida de todos ficasse melhor e Todo Mundo tinha certeza de que Alguém o faria.

Qualquer Um podería tê-lo feito, mas Ninguém o fez. Alguém se zangou porque era um trabalho de Todo Mundo.

Todo Mundo pensou que Qualquer Um podería fazê-lo, mas Ninguém imagi­nou que Todo Mundo deixasse de fazê-lo.

Ao final, Todo Mundo culpou Alguém quando Ninguém fez o que Qualquer Um podería ter feito...

Moral da História:Cabe a cada um tomar para si a responsabilidade de todos. Você não é indis­

pensável, sem você e sem mim o mundo continuará a se mover, Mas se você e eu não fizermos os nossos deveres, o mundo perderá algo que podia fazê-lo mais belo e melhor para viver.

Стор. 06 Прудентополіс, 16-го - 30-го червня 2017 Б. року - Число 12____________________________ N 0 12 - Pracia, Prudentópolis, 16 а ЗО de junho de 2017 -Pg 06

OSBMOrdem de São Basílio Magno

A ORDEM BASILIANA NO BRASIL OS PIONEIROS (I)

A Província Basiliana no Brasil - e em grande parte também a própria Igreja Católica Ucraniana no Brasil - está edificada sobre os fundamentos postos pelos missionários, padres e irmãos, vindos da Ucrânia que, imbuídos de grande ardor apostólico, fizeram aqui a oferenda de suas vidas em prol do Reino de Deus. Em princípio, vieram eles para aqui traba­lhar temporariamente, mas a maioria deles decidiu ficar aqui até à morte em prova de fideli­dade ao seu povo e à sua Igreja.

Reconhecendo a valiosa contribuição de todos eles, daremos destaque apenas a alguns deles (só aos que vieram da Ucrânia) que pelos seus feitos são os mais conhecidos.

Pe. SILVESTRE KIZEMA, OSBM

O padre Silvestre Kizema - nascido aos 11 de setembro de 1862, ingressado na Ordem em 1893, ordenado sacerdote em 1890 - foi o primeiro sacerdote missionário basiliano a vir ao Brasil. Respondendo a um angustiante pedido dos imigrantes ucranianos, chegou aqui em junho de 1897. Enfrentou grandes dificuldades da parte do bispo de Curitiba, na época Dom José de Barros, para exercer jurisdição pastoral no território paranaense. Só após conversa­ções com o núncio apostólico e intervenção da Sé Apostólica de Roma que ele pôde, enfim, começar a trabalhar.

Depois de permanecer 9 dias em Curitiba, atendendo centenas de imigrantes que o procuravam, padre Silvestre dirigiu-se a Prudentópolis e lá encontrou uma situação, como ele mesmo descreve, “deplorável e desesperadora”. Três anos após a chegada ao Brasil, os imigrantes ucranianos se encontravam “na extrema miséria, no abandono e na degradação moral” . Sem nenhum recurso de ordem material, morando na casa de um colono, contando somente no seu ardor pastoral, padre Silvestre começou um trabalho totalmente de base: pregações, confissões, ministração de sacramentos. Logo na primeira semana anunciou uma missão de 4 dias, que começou tímida, mas terminou com grande participação do povo.

Padre Silvestre tratou, já do início, de ir atrás dos imigrantes que viviam nas “linhas” mata adentro em tomo de Prudentópolis. Saía a pé, caminhando quilômetros e quilômetros em busca das ovelhas extraviadas. “Ando a pé, pois não tenho cavalo (...), grande calor fora, tenho de subir morros e embrenhar-se na mata à procura das pessoas e crianças, pregar, catequizar e confessar (...)”. Aos poucos, principalmente após 1898, quando recebeu ajuda de outro sacerdote vindo da Ucrânia, Pe. Antonio Martyniuk, foi organizando as comunida­des no interior de Prudentópolis. Em menos de um ano, os dois construíram igrejas em Espe­rança, Eduardo Chaves, Piquiri, Linha Paraná e Coronel Borman. Ainda em 1898, Pe. Silvestre construiu a primeira capela-igreja na cidade de Prudentópolis, que dedicou a São Basílio. Em 1901 iniciou a construção de uma igreja maior, igualmente dedicada a São Basílio, que foi terminada em 1904 pelos padres que vieram depois dele.

Antes do final do ano, padre Kizema visitou outro núcleo de imigrantes ucranianos, Iracema, onde o povo lhe deu emocionante acolhida, com os velhinhos beijando os pés do sacerdote enviado por Deus. Ficou alguns dias com eles, pregando missão, atendendo confissões sem fim, ministrando sacramentos.

Em 1902, com a chegada de novos missionários da Ucrânia, padre Kizema retoma à Ucrânia.

Pe. ANTONIO MARTYNIUK, OSBM

Padre Antonio Martyniuk nasceu em Temopil, Ucrânia, aos 30 de outubro de 1863, ingressou na Ordem Basiliana em 1883, sendo ordenado sacerdote em 1888. Foi o segundo missionário a vir ao Brasil: chegou aqui, na companhia do irmão Sofrônio Horostchuk, em 1898.

Padre Martyniuk foi um exímio pregador de missões, devotado ao rebanho que lhe foi confiado. Apenas chegado em Prudentópolis, logo nos primeiros dias programou uma missão. E assim, em pouco tempo, efetivou missões em praticamente todas as localidades onde havia imigrantes ucranianos. Pregava com o ardor paulino, às vezes até à exaustão física. Em certos lugares recebeu até ameaças de morte por parte dos que não gostavam da restauração moral do povo, fruto das missões.

Padre Antonio também introduziu entre os ucranianos do Brasil o Apostolado da Oração, prática que tanto bem produziu nas nossas comunidades, vicejante atè os dias de hoje. Junto com o padre Silvestre Kizema muito dedicou-se à construção da nova igreja de São Basílio em Prudentópolis, iniciada em 1901. Era bom cantor, ensinava canto litúrgico; muito sociável, sempre de bom humor, gostava de se entreter com o povo. Sobre a atuação dos dois primeiros missionários, Kizema e Martyniuk, testemunha um imigrante:

“Em todas as colônias onde eles apareciam, os cercava uma multidão de gente. Uns

buscavam conselhos espirituais na confissão, outros procuravam remédios para as enfermi­dades do corpo, outros queriam resolver problemas de família; outros queriam conselhos em questão de terra... Todos ouviam dos padres boas palavras de conforto, de aconselhamento, de ajuda” .

Padre Antonio Martyniuk retomou à Ucrânia em 1902, vindo a falecer no mosteiro de Krekhiv em 1917.

Pe. MARCIANO SHKIRPAN, OSBM

Padre Marciano Shkirpan nasceu aos 30 de maio de 1866 na aldeia de Malastiv, Ucrâ­nia. Ingressou na Ordem Basiliana no ano de 1884, sendo ordenado sacerdote em 1891. Trabalhou por 11 anos na Ucrânia e, em 1902, atendendo a proposta de seus superiores, veio, junto com o colega Pe. Clemente Bzhukhovskyi e o irmão Gabriel Budnyi, para o Brasil para exercer uma fecunda missão pastoral entre os imigrantes ucranianos. Estabele­ceu-se em Prudentópolis, onde permaneceu o restante de sua vida, estendendo uma intensa atividade nas diversas áreas da vida religiosa e mesmo cultural.

Foi por longos anos superior do mosteiro de Prudentópolis, posteriormente, no ano de 1922, tomou-se o primeiro superior da Missão Basiliana no Brasil e foi também, nos anos 1933-1938, superior da Vice-Província Basiliana, constituída em 1931.

No plano estritamente religioso, a atuação do padre Schkirpan se concretizou numa exemplar organização da vida paroquial em Prudentópolis, atendimento às capelas-colônias, fazendo construir diversas igrejas nesses locais. Sobretudo ele administrou a construção da igreja matriz de Pmdentópolis, dedicada a São Basílio, esta que foi a segunda igreja após a primeira construída pelo Pe. Kizema. Visitou por diversas vezes Guarapuava, dando um primeiro impulso à formação da comunidade local, como também fez incursões pastorais aos núcleos ucranianos no centro-norte do Paraná.

O seu dinamismo pastoral se estendeu também para o campo cultural: fundou escolas nas localidades onde não havia nenhum estabelecimento para esse fim, criou pequenas bibliotecas, as “salas de leitura” para o povo. Em vista disso e de uma ação pastoral mais diversificada ele tomou a iniciativa de trazer da Ucrânia, em 1911, religiosas da jovem Congregação das Irmãs Servas de Maria Imaculada, que tanto impulso deram à vida da Igreja e do povo ucraniano no Brasil.

Outra iniciativa do padre Marciano foi também a difusão da palavra impressa. No ano de 1909, ele viajou pessoalmente à Alemanha para trazer a primeira impressora tipográfica. Fundou uma gráfica, primeiro provisoriamente em Curitiba, e depois a montou em definiti­vo em Prudentópolis. A gráfica basiliana começou, a partir de 1911, a publicar dois periódi­cos da caráter religioso-pastoral, a “Prácia” e o “Missionar”, e tantas outras publicações e materiais afins.

Padre Marciano Shkirpan faleceu em Prudentópolis no dia 10 de setembro de 1941. Foram quase 40 anos de uma vida frutuosa e fecunda para a construção da Igreja de rito ucraniano no Brasil.

Pe. CLEMENTE BZHUKHOVKYI, OBM

Padre Clemente Bzhukhovskyi nasceu em Lviv, Ucrânia, aos 27 de outubro de 1875. Ingressou na Ordem Basiliana em 1892, sendo ordenado sacerdote em 1900.

Padre Clemente veio para o Brasil em 1902 na companhia do Pe. Marciano Schkirpan e do irmão Gabriel Budnyi. O jovem sacerdote, cheio de energia e ardor apostólico, traba­lhou a maior parte do tempo em Iracema, Santa Catarina, embora tenha atuado também em outros lugares, como Prudentópolis. Em Iracema, deu grande impulso à organização da vida paroquial, conquistando grande estima por parte do povo. Foram igualmente importantes suas iniciativas no campo cultural: importou um grande volume de livros da Europa, fundou “salas de leitura”, organizou associações culturais, montou um coral, até organizou competi­ções esportivas.

Obra de envergadura do Pe. Clemente foi a igreja que ele construiu no alto do morro de Iracema e que foi consumida num incêndio em 1955. A igreja abrigava no seu interior verda­deiras obras de arte sacra, em grande parte importadas da Europa.

De Iracema, padre Clemente atendia pastoralmente também a localidade de Antonio Olinto, onde construiu uma igreja que resiste até hoje (parcialmente).

Em 1911, padre Bzhukhovskyi viaja à Ucrânia e no seu retomo traz consigo seis irmãs da Congregação das Irmãs Servas que vêm iniciar a sua missão no Brasil.

Em 1916, ele é chamado para Prudentópolis para construir o mosteiro dos Padres Basilianos. Em 1926, ele retoma à Ucrânia, mas a saudade do Brasil o fez voltar três anos depois.

Padre Clemente Bzhukhovskyi faleceu em Pmdentópolis aos 12 de fevereiro de 1942.

Pe. CIRILO SIMKIY, OSBM

Pe. Cirilo Simkiv, OSBM, nasceu na Ucrânia aos 8 de junho de 1866. Ingressou na Ordem em 1887, sendo ordenado sacerdote em 1893. Ainda na Ucrânia, desenvolveu uma pastoral caritativa em prol das crianças e da juventude, ocupando-se particularmente com a população pobre.

Pe. Cirilo chegou ao Brasil no início de 1906. Dirigiu-se de imediato para a colônia Serra do Tigre, a fim de substituir o padre Nikon Rozdolskyi, o primeiro sacerdote ucrania­no a vir para o Brasil, que tinha falecido. Em Serra do Tigre, no entanto, ele sofreu uma forte oposição do povo do lugar, consequência ainda de antigas rusgas que havia em alguns lugares na Ucrânia entre o clero.

Após sofrer até ameaças de morte, padre Cirilo retirou-se para a chamada Terceira Linha, onde construiu uma igreja e demais dependências em tomo. Aos poucos, conquistou grande estima do povo, desenvolvendo um grande trabalho pastoral. Foi o primeiro a pensar na questão vocacional: chegou a reunir 15 meninos e lhes dava aulas, no intuito de prepara­dos para o sacerdócio. A iniciativa, por falta de apoio e dentro das condições difíceis da época, não chegou a dar resultados.

Pe. Cirilo Simkiv faleceu aos 23 de janeiro de 1911, em decorrência de uma forte pneu­monia. Em 1958, os restos mortais do padre foram transferidos para Pmdentópolis e sepulta­dos no cemitério privativo dos Padres Basilianos.

A mãe visita seus filhos!Стор. 07 Прудентополіс, 16-го - 30-го червня 2017 Б. року - Число 12

O ano de 2017 está agraciado por tantas bênçãos - 400 anos da Ordem de São Basílio Magno, 120 anos da presença dos religiosos basilianos no Brasil, 125 anos da fundação das Irmãs Servas de Maria Imaculada, mas além disso temos dois momentos muito importantes que estamos também vivenciando - os 100 anos das aparições de Nossa Senhora em Fátima, e os 300 anos do encontro da pequena imagem da Imaculada Conceição, que depois ganha o título de Nossa Senhora Aparecida. Nossa Eparquia tem como intercessora a Imaculada Conceição de Maria. Dom Meron Mazur, OSBM - Bispo Eparca, teve a graça de receber a réplica da imagem original de Nossa Senhora Aparecida pelo Cardeal Raymundo Damasceno, réplica que temos em nossa catedral. Por ocasião do ano jubilar mariano no Brasil, a imagem percorreu por todas as capelas pertencentes à Cate­dral, e a paróquia São Josafat.

Com muita devoção, e piedade os fiéis se prepararam de maneira solene para esta visita, ao som dos sinos, buzinas e fogos, as bandeiras bordadas, a Mãe Apa­recida era colocada em lugar de destaque. Б т todas as comunidades era de encher os olhos, todos queriam chegar perto da mãe morena - Nossa Senhora - que com sua cor quer dizer que para Deus não existe raça, e sim filhos amados! Que neste ano jubilar Nossa Senhora da Conceição Aparecida interceda por nós, pelos nossos bispos, sacerdotes, religiosos e religiosas, pelo nosso Brasil que passa por momentos de crise. Que a boa mãe esteja sempre conosco.

Diac. Estefano Wonsik, OSBM

№ 12 - Pracia, Prudentópolis, 16 a 30 de junho de 2017 Pg 07

Católicos do rito melquita possuem seu novo patriarca.

Bibliografia do novo Patriarca:

Sua Excelência o Arcebispo Joseph Absi nasceu em Damasco em 20/06/1946;

Ele continuou seus estudos nos Missionários da Sociedade de São Paulo (Padres Albolisseen), onde foi ordenado sacerdote em 05/06/1973 pelo Patriarch Máximos V;

Depois de levar vários cargos de educação e pastoral (especialmente no campo da música liturgica) foi eleito presidente geral da Associação de SãoPaulo (Albolisseen)13/07/1999;

Ele foi eleito pelo Sínodo auxi­liar Patriarcal, e Arcebispo de Tarso em homenagem 22/6/2001;

Ele recebeu a ordenação episco­pal do Patriarch Gregorios III Laham, com a ajuda do bispo João Mansour e Joseph Classe, na Igreja de St. Paul em Harissa em 09/02/2001.

Nomeado vigário patriarcal em Damasco 13/10/2006.Ele foi eleito patriarca em 20/06/2017/.

Patriarca Youssef al-Absi, sua beatitude

МОЛОДИМ ЧИТАЧАМ

Золоті яблукаукраїнська народна казка

В одній сім'ї було три дочки. Дві повіддавалися на сторону, а наймолодша, Марійка, залишилася при матері й батькові. Вона була найвродливіша з-поміж сестер, та лише щастя не мала. Бо не встигли відгуляти весілля середущій сестрі, як вмерла мати, і батько привів собі другу жінку.

Недовго прожив з нею. Знущалася мачуха над Марійкою, банував батько за першою жінкою і скоро теж відправився на той світ.

Нікого тепер вже Марійка не мала, хіба що корову. Рано-вранці виганяла її на пасовище, найкращої трави носила і свій біль сирітський тварині виливала. А мачуха була така лиха, що й за пса її не мала, знущалася, як лише могла.

Одного разу каже Марійці:— Ти, неробо, лише мій хліб їси, а робити нічого не хочеш. Поженеш нині корову

пасти, то маєш на пасовищі виткати мені з павутини звій білого полотна. Як не витчеш, то не вертайся до хати. Сіла Марійка на пасовищі й плаче. А корова підійшла і людським голосом питає:

— Чого ти плачеш, Марійко?— Та як мені не плакати, коли мачуха наказала мені виткати з павутини звій білого

полотна, а я не вмію ткати.— Не плач. Подивися мені краще в ліве вухо та й візьми, що треба. Пригнала

дівчина корову з пасовища, поклала полотно на стіл, а сама лягла спати. Здивувалася мачуха, де вона таке біленьке полотно дістала. Другого дня каже:

— Не забудь мені, лежибоко, принести нині синього шовку. Як не принесеш, то й ночувати не приходь.

Втекла б Марійка від злої мачухи, але жаль їй корови. Сіла на пасовищі та й гризеться, що тепер робити.

— Чого журишся, Марійко? — питає корова.— Та як не журитися, коли мачуха наказала принести звій синього шовку, а де я

його візьму?— Не гризися. Подивися мені в праве вухо і візьми собі, що треба.Прийшла ввечері мачуха, а шовк на столі. Дивується, як Марійка виконує всі її

забаганки. На другий день відправляє дівчину на пасовище з коровою, і каже принести звій червоного оксамиту. Не знала Марійка, що зла мачуха прийшла вслід за нею аж на пасовище, сидить під кущем і слухає, про що вона з коровою розмовляє. Пригнала ввечері корову додому, а мачуха каже:

— Завтра будемо твою корову різати, бо вона мало молока дає.Вибігла Марійка надвір і так заплакала, що аж небо засмутилося. Але бачить — йде

незнайомий дідок.— Чого ти, дівчино, плачеш? — питає.— Та як мені, бідній сироті, не плакати? Нікого я не маю, лише корову, і ту мачуха

хоче зарізати.— Не плач, сирітко, бо сльози не поможуть. Як заріжуть корову і будуть кості

розбирати, візьми кісточку і посади в грядку.Зробила Марійка, як дід казав. На другий день серед города з кісточки виросла

прекрасна яблуня, одразу зацвіла, а на третій — зродила золоті яблука. Хто чужий надійде, хоче яблуко зірвати, а вона гілля підніме догори і не дається. Лише підійде Марійка, і всі гілки нахиляються, аби вона зірвала золоте яблуко. Над'їхав вродливий хлопець, а сирота під яблунею. Хотів зірвати золоте яблуко, але яблуня гілля підняла догори, і побачив він під ними Марійку. Так сподобалася йому, що каже:

— Якби ти хотіла, я б оженився з тобою.Марійці теж дуже сподобався цей хлопець і каже:— Дай, яблуне, йому яблуко.Яблуня вкрила їх гіллям, і обоє стали обривати золоті яблука. Як обірвали всі до

одного, хлопець взяв її на бричку і повіз до себе додому. Пішли до церкви, подали імена для священика і за кілька тижнів побралися.

А на другий день після шлюбу, побачили на своєму городі яблуню. То вона вночі перейшла вслід за Марійкою. Ще довго там росла і родила золоті яблука. Може, і тепер родить, якщо вони ще живуть.

Стор. 08 Пруцентополіс, 16-го - 30-го червня 2017 Б. року - Число 12

Засмійся

Авто продумане й рекомендоване для тих, які впиваються і провадять машиною.

Пише Юзьо Шило№ 12 - Ргасіа, Prudentópolis, 16 а ЗО de junho de 2017 -Pg 08

На здоровлє всім вам, дорогенькі,

Нині воу токар нум асунто муйто cépio і імпортанте. Мушу дещо скритикувати, а дещо треба похвалити. То ном сіґніфіка, що я маю повну правду, але буду писати про те жи думаю я. А єнші нехай собі думають по своєму й не мусять асийтар того жи я думаю. Але пра тодос нойс вале а пина застановитися над справою.

Напевні ви знаєте що то сіґніфіка фазир ума койза меканікаминти. То означає робити щось отак без надуми, синь пенсар і синь сабир чому те робиться. Пор езимпло, є дехто жи коли говорить то синь парар рухає руками. Він не думає, що махає руками, але махає. То сіґніфіка жи файз іссо меканікаминти. Квазі всі ми піскуємо вочима, прінсіналминти коли щось несподівано перелитит перед очима, або коли щось впаде в очі. То сіробит меканікаминти, синь пенсар. Є багатьох жи гризут собі пазурі в руках. Вони не думають і не хочут того робити, але так повигризают собі уняс же при кінці пальців не видно ані кавальчика пазура. І так багато річей робиться мекашкамнити, синь рефлетір.

А ума дас койзас жи як не всі то а майорія з нас робит меканікаминги то святий знак хреста. Робиться синь пенсар що це й чому людина сіхрестиг. В багатьох це виглядає ще гірше як відганяти мухи від себе. От махають руками в право і в ліво, роблят руками якісь сіркулос перед собою і самі не свідомі що то такого вони роблят. Коли би невіруючий сіподивив на таку церимонію, то ном сий що би він собі думав, як він би собі це пояснював. Може думав би жи болят руки й треба ними махати, може би здогадувався що довкола людини якісь невидимі мухи, пернілонґи, марінбонди йми їх відганяємо, а може би собі подумав жи ми вживаємо рук на те, пра рефрискар себе. І не знати що би то єншого можна подумати про те дивне вимахування і крутанину руками. Різне незрозуміле можна би собі подумати коли сідивити на ту жінастику й вимахування руками перед чолом, лицем і грудьми...

Сеньорес і сеньорас, робити на собі хрест, то не церимонія, то не якісь мовіминтос меканікос. Коли сіхрестимо треба мати велику пошану до того вияву нашої віри й треба робити це консієтиминти а не меканікаминти! Коли комусь не хочеться сіперехрестити по людському, повно, так як годиться, то фіка муйто мельор сінехрестити. Ном си поде дезреспийтар того святого символу нашого спасіння і з ним бавитися або його робити синь сабир що робиться.

Далі, люди мают костуми сіхрестити перед церквою, перед хрестом, перед святою іконою. Це гарний костуме, але муйтас визис це роблять негарно. От йде гурток людей, переходит коло цвинтара, або попри церкву і вогорат собі якісь жарти, піядас, всі перед цвинтарем або церквою сісміют з піяди й но мизмо тимпо сіхрестять або трошки рухаютг на голові ком шапеу. ніби скидають капелюх. Ки сентідо то має? Сіхрестити й не думати що сіробит то дезреспийтувати койзас саґрадас. Так воно сіробит при різних оказіях. Кажут жи треба сіхрестити перед їдою. От приходні хтось перед стіл на якому вже коміда. Сідівит на ту коміду, і но мизмо тимпо сіхрестиг. Ки койза фия так робиш. Треба встати просто, подумати, сіперехрести побожно, і щойно даї си інтересар комідою на столі.

Майс ума койза. Хто цікавий нехай ум дія стане на переді церкви й сідивит як люди в церкві а часто й коло престолу сіхрестять. А на літургії тих хрестів десь квазі кваринта. Ж ах і встид бере подумати що то люди зробили з того знаку хреста. Верґоня! Варта би подумати, може й дімшуїр о нумеро хрестів але робити їх так як конвинь, ком серієдаде, ком респииго, норки трата-си ди ум сінал саґрадо, про вияв нашої віри. Святі речі й святі знаки, символи нашої віри мересинь муйто респииго, не можна їх робити меканімаминти, синь пенсар о ки си ecrá фазиндо.

Я ди виз инь квандо сідивлю як то робиться той хрест і думаю собі що то Бог про те думає. Ном сий, дисерто Ісус махає головою на знак дисконтинтаминто з такого вияву віри його вірних.

Дорогенькі, варта би рефлетір собре істо і «направити, бо то паскудно так ставитися до святого хреста синь респииго. .

Ном фікинь брабос жи про те пишу, але треба це сказати, щоб коли сіхрестимо, думати про велику тайну спасіння, на яку святий хрест нам пригадує.

Ком респийто, Ваш Юзьо Шило

ЖИТТЯ НАВЧАЄМоже ти часами думаєш,

що не потрібно й не поможе

молитися, бо не маєш з

молитви помочі Але треба

знати, що твоя молитва

приносить тобі багато

добра. Молися багато й

частої Пригадай собі думку святого письма: “Віра є

запорукою того, чого сподіємося, _1- доказ речей невидимих”

(Євр 11,1)